— Математика проста, Діано. Ви живете не за своїми статками.
Емма Леонідівна акуратно повісила свій бежевий тренч на вішак.
— Емма Леонідівна, ми з вами це обговорювали минулого тижня, — Діана відірвалася від ноутбука.
Перед нею на столі віялом лежали роздруківки з формулами. Через сорок хвилин мав розпочатися онлайн-урок з одинадцятикласником.
— Обговорювали вони! — свекруха поставила туфлі на полицю для взуття й пройшла до кімнати. — Я щойно бачила внизу кур’єра з доставки. Знову замовляєте готову їжу? У мої часи жінка, якщо сиділа вдома, ставала до плити. А у вас гроші вилітають у трубу.
— Я не сиджу вдома, я працюю, — Діана склала роздруківки рівним стосом. — У мене шість учнів на день. А кур’єр привіз Аркадію комплектуючі для серверів, а не їжу.
З коридору з’явився Аркадій. Він тримав у руках моток дротів і планшет.
— Мамо, ну ми ж домовлялися, — примирливо почав він, підходячи до дружини. — Давай заспокоїмося. Ти приїхала в гості чи аудит проводити? Ми самі плануємо свій бюджет.
— Погано плануєте! — Емма Леонідівна опустилася на край дивана. — Якби я п’ять років тому не додала вам грошей на перший внесок, ви б досі тинялися по орендованих квартирах. А тепер, дивлюся, розкошуєте. Техніку замовляєте.
— Ми повернули вам ці гроші два роки тому, — рівно промовила Діана, дивлячись свекрусі прямо в очі. — До останньої копійки. З урахуванням відсотків на інфляцію, як ви й вимагали. Давайте розберемося по фактах: ми вам нічого не винні.
— Справа не в боргу! — голос Емми Леонідівни став жорсткішим. — Справа в ставленні до ресурсів. Я тридцять років пропрацювала економістом, я бачу, коли дебет і кредит не сходяться.
— У нас усе сходиться, — Діана закрила кришку ноутбука. — Аркадій взяв додаткові проєкти. Я розширила групу для підготовки до іспитів. Ми заробляємо достатньо, щоб не звітувати за кожен візит кур’єра.
Свекруха глузливо підняла брову.
— Достатньо вони заробляють. Сьогодні достатньо, а завтра — криза, і ви прибіжите до матері. Я ж бачу, як ви живете. Вчора в магазині Аркадій брав дорогий сир, я бачила чек. Навіщо вам такий сир, якщо іпотека не закрита?
— Мамо, це вже занадто, — Аркадій поклав дроти на тумбу. — Я дорослий чоловік. Я можу купити собі шматок сиру без узгодження з радою директорів.
— Дорослий чоловік думає про майбутнє, — відрізала Емма Леонідівна. — А не потурає примхам дружини, яка не вміє вести господарство. Твоя мати на всьому економила, щоб поставити тебе на ноги.
Діана глибоко вдихнула. Ця розмова повторювалася з лякаючою регулярністю. Емма Леонідівна приходила раз на місяць, знаходила привід для невдоволення й методично розкручувала конфлікт.
— Еммо Леонідівно, давайте не переходити на особистість, — Діана постаралася зберегти спокійний тон. — Ви прийшли провідати сина. Давайте вип’ємо кави й не будемо псувати вечір.
Свекруха збиралася відповісти, але раптом замовкла.
Жінка піднесла руку до коміра шовкової блузки. Її пальці метушливо ковзнули по ключицях, обмацуючи тканину. Рум’янець почав стрімко спадати з обличчя Емми Леонідівни.
— Де вона? — голос свекрухи обірвався.
— Хто? — не зрозумів Аркадій.
— Брошка! Моя золота брошка з фіанітами! Я її сьогодні вранці приколола до блузки.
Вона підхопилася з дивана й почала обмацувати оббивку, заглядати під декоративні подушки. Аркадій нахмурився.
— Мамо, не хвилюйся. Може, ти її вдома забула?
— У мене немає провалів у пам’яті! — підвищила голос Емма Леонідівна. — Я точно пам’ятаю, як застібала її перед дзеркалом у передпокої. Вона була на мені, коли я зайшла до вас.
— Значить, впала десь у коридорі, — Діана встала з-за столу, вирішивши, що швидше допоможе знайти річ, ніж вислуховувати чергову лекцію.
Вони втрьох вийшли у передпокій. Аркадій увімкнув верхнє світло.
Діана оглянула полицю для взуття, заглянула під ворс килимка. Аркадій посвітив ліхтариком на телефоні в кути за шафою-купе та підставку для парасольок.
Порожньо. На світлій підлозі не було жодного блискучого предмета.
— Немає, — констатував Аркадій. — Мамо, ну це ж логічно. Якщо її тут немає, значить, ти її або вдома залишила, або на вулиці загубила.
Емма Леонідівна стояла посеред передпокою. Її погляд повільно перейшов від сина до Діани. В очах свекрухи з’явився холодний, розважливий вираз.
— На вулиці золоті брошки з надійною застібкою самі по собі не розстібаються, — повільно промовила вона. — І вдома я її не залишала. Я знімала цей колючий шарф прямо тут. Застібка, мабуть, зачепилася за шерсть, і брошка впала.
— Ми щойно все обшукали, — заперечила Діана. — Її тут немає. Ви самі бачите.
— Та невже? — Емма Леонідівна зробила крок уперед. — А хто у нас крутився у передпокої, поки я мила руки у ванній?
Аркадій завмер.
— Мамо. Що ти зараз хочеш сказати?
— А те й хочу сказати, синку. Я пішла мити руки. Твоя дружина залишилася тут. Я вийшла — брошки немає.
У передпокої не було чутно жодного звуку, крім гулу машин за відкритим вікном вітальні.
— Ви зараз серйозно? — Діана не відступила ні на міліметр. — Ви звинувачуєте мене у крадіжці?
— Я констатую факти! — свекруха перейшла на крик. — У мене зникає дорога річ. Єдина людина, яка постійно скаржиться на брак грошей і має доступ до моїх речей, стоїть зараз переді мною. Два плюс два скласти неважко!
— Мамо, зупинися! — Аркадій встав між жінками. — Ти переходиш усі межі. Діана нічого не брала.
— Аркадію, ти сліпий! — Емма Леонідівна вже не стримувалася. — Ти думаєш, я не знаю, з якої вона родини? Її батьки все життя сидять у боргах, перебиваються від зарплати до зарплати! Я з самого початку була проти цього шлюбу. Вона вчепилася в твою квартиру, у твої ресурси. А тепер ще й до моїх речей добралася.
Діана відчула, як від обурення перехопило подих. Справа була не в дурнуватій прикрасі. Справа була в п’яти роках постійних причіпок, перевірок, зневажливих поглядів і докорів щодо її походження.
Вона стільки разів ковтала образу, щоб не зіпсувати стосунки. Стільки разів мовчала, коли Емма Леонідівна перевіряла чистоту тарілок або критикувала її професію.
— Знаєте що, — голос Діани звучав різко й чітко. — Ви можете прямо зараз викликати дільничного.
— Діано, не треба, — спробував втрутитися Аркадій.
— Ні, треба! — перебила його дружина. — Нехай приїжджають, складають протокол, обшукують квартиру. Нехай перевіряють мої кишені й полиці. Але якщо вони нічого не знайдуть, Еммо Леонідівно, вашої ноги більше не буде у цьому домі. Ви переступили межу.
Свекруха презирливо скривила губи.
— Налякала. Та ти перша побіжиш її ховати, поки патруль їде. Я нікуди звідси не піду, поки не отримаю своє золото. Воно коштує більше, ніж ти за місяць на своїх учнях заробляєш.
— Досить! — гримнув Аркадій так голосно, що обидві жінки здригнулися.
Він потер перенісся, намагаючись взяти ситуацію під контроль. Потім його погляд впав на планшет «розумного будинку», закріплений на стіні. Той самий, з яким він возився пів години тому.
— Мамо, ти стверджуєш, що зайшла в квартиру з брошкою на блузці. Правильно?
— Абсолютно точно, — відчеканила Емма Леонідівна. — І не треба робити з мене божевільну стару.
— Гаразд, — Аркадій підійшов до стіни й доторкнувся до екрана планшета. — Вчора ввечері я закінчив налаштовувати нову систему безпеки. Тепер у нас камера в дверному дзвінку фіксує не тільки тих, хто дзвонить. Вона реагує на рух по всій сходовій клітці. Записує відео у хмару у високій роздільній здатності. Давай подивимося, як ти прийшла.
Емма Леонідівна завмерла. Вона не відступила ні на крок, але її плечі помітно напружилися.
— Дивися, — кинула вона виклично. — Мені нема чого приховувати. Заразом подивимося, хто там тинявся поруч зі мною.
Аркадій кілька разів торкнувся панелі, викликаючи архів записів. Вибрав відеозапис.
На яскравому дисплеї з’явилося кольорове відео з сходової площадки.
Ось відчиняються двері ліфта. З них виходить Емма Леонідівна. Вона йде до дверей квартири. Якість зображення ідеальна — видно кожну складку на її бежевому тренчі.
Жінка зупиняється перед дверима. Вона виглядає роздратованою. Замість того, щоб одразу натиснути на дзвінок, вона ставить свою сумку на підлогу.
— Натирає, зараза, — чітко лунає голос свекрухи з динаміка планшета.
На відео Емма Леонідівна роздратованим жестом відтягує комір блузки. Потім її пальці знаходять застібку золотої брошки. Вона відстібає прикрасу.
— Колючий шарф ще й ця голка…, — бурмоче жінка на записі.
Вона затискає брошку в кулаці. Потім рішучим рухом ховає стиснутий кулак у глибоку кишеню свого ж бежевого тренча. Після цього бере сумку, поправляє волосся і натискає кнопку дзвінка.
Відео закінчилося. На дисплеї застиг останній кадр — палець свекрухи на кнопці.
Діана перевела погляд з вимкненого екрана на свекруху.
Емма Леонідівна стояла абсолютно нерухомо. Її погляд був прикутий до порожнього планшета. На вилицях проступили багряні плями.
— У правій кишені, значить, — тихо, без найменшої емоції промовив Аркадій.
Він не підійшов до матері. Просто стояв і дивився на неї.
Емма Леонідівна опустила руку в праву кишеню тренча, що висів на вішаку поруч із нею. Її пальці кілька секунд вовтузилися всередині тканини.
Коли вона витягла руку, на її долоні тьмяно блиснуло золото.
Ніхто не промовив ані слова.
Свекруха стиснула прикрасу. Вона не дивилася ні на сина, ні на невістку. Швидкими рухами зірвала тренч з вішака. Всунула ноги в туфлі, проігнорувавши ложку для взуття.
Схопила свій бордовий шарф і вийшла на сходову клітку.
Вона не стала нічого пояснювати. Не стала вибачатися. Просто пішла.
Аркадій підійшов до порога й зачинив двері.
— У тебе урок через п’ять хвилин, — сказав він Діані, дивлячись на наручний годинник. — Іди, я тим часом зварю нам каву.
Через пів року життя в квартирі йшло своєю чергою. Емма Леонідівна за цей час не з’являлася жодного разу. Кілька разів вона дзвонила Аркадію, сухо цікавилася його здоров’ям, розповідала про свої дачні справи й швидко прощалася. Ім’я Діани в цих коротких розмовах більше не згадувалося.
А планшет «розумного будинку» так і висів на стіні, тихо блимаючи зеленим індикатором.
