Вірочка знала, що мама пішла через неї. Мама багато разів казала, що Вірочка — це її покарання, що у неї вже не залишилося сил і що, якби вона знала, нізащо б не вплуталася в цей цирк.
Про який цирк говорить мама, Вірочка не розуміла, але розуміла, що псує мамі життя. Мама саме так і говорила, розтягуючи голосні, коли скаржилася на Вірочку й тата по телефону подругам:
— Усе життя пішло шкереберть! Таку кар’єру могла б зробити, таку кар’єру! Ти ж пам’ятаєш, мене всюди запрошували!
Вірочка була некрасива. У неї був великий ніс, а вуха стирчали в сторони, як у тата. Вуха вона ховала за волоссям, яке мама називала «клоччя» — волосся у Вірочки теж не вдалося і було, як у тата: жорстке й неслухняне.
Прищі на лобі, які Вірочка відчайдушно видавлювала, доповнювали картину. Мама якось сказала:
— І не подумаєш, що вона моя. У пологовому будинку підмінили, чи що…
Про те, що у мами хтось є, Вірочка дізналася раніше за тата. Тато був добрим, але наївним чоловіком і вірив кожному маминому слову.
Мама вирішила, що Вірочці треба схуднути, інакше вона ніколи не вийде заміж, і повела її в басейн. Тренер Михайло був високим і м’язистим, з блакитними очима, прямо як вода в басейні. З цим Михайлом мама й завела роман, а потім пішла до нього.
Спочатку було важко. Тато, завжди такий лагідний і довірливий, тепер часто мовчав, задумливо крутячи в руках чашку з охололим чаєм. Вірочка сердилася — і на маму, і на цього Михайла, і навіть на себе, адже саме через неї мама пішла.
Бабуся, яка приходила до них по суботах, щоб допомогти з генеральним прибиранням і приготувати борщ та котлети, зітхала:
— Ви самі пропадете! Татові треба терміново шукати тобі нову маму.
Бабуся була недалека від істини: Вірочка з татом і справді занепадали. Так, Вірочка десь підхопила воші, і в класі над нею всі сміялися — у дванадцять років і воші! Волосся у Вірочки було густе, і як тато не намагався обробити його шампунем, нічого не виходило. Довелося зробити коротку стрижку, як у хлопчика, і тепер вуха ніяк не можна було приховати.
— Потвора! — кричали хлопчаки Вірі вслід, а вона плакала в роздягальні, сховавшись серед задушливих пуховиків.
У тата теж були проблеми: його звільнили з роботи, бо він кілька разів просто не приходив, а нову роботу знайти було важко.
Тож Вірочка погоджувалася, що татові потрібна нова дружина, хоча мачуху вона не хотіла: начиталася казок і знала, що нічого доброго від цього чекати не варто.
Бабуся рішуче взяла справу у свої руки. Вона завжди знала, що її син — добрий, але безхарактерний, а онука — некрасива, але розумна. Тому, не попередивши сина, вона розмістила оголошення в місцевій газеті:
«Хороший чоловік, 38 років, без шкідливих звичок шукає добру жінку для створення сім’ї. Є донька, 12 років, скромна, слухняна. Житло є».
Відгукнулися дві вдови та одна розлучена жінка з дитиною. Але перша виявилася занадто старою, друга — жадібною («А дача у вас є? А машина?»), а третя, побачивши стрижку Вірочки, з презирством скривилася:
— Ну й хлопчик у вас.
Тоді бабуся пішла іншим шляхом: вона вірила, що «у храмі водяться хороші люди», тому одягла Вірочку в сукню з комірцем (яку та ненавиділа) і змусила тата поголитися. Після служби бабуся спритно підвела сина до приємної жінки, на яку вона раніше звернула увагу.
Жінка спочатку посміхалася їм, але, дізнавшись, що Вірочка вчиться погано і «трохи замкнута», а тато має проблеми з міцним, ввічливо відмовилася:
— Мені б чоловіка простішого… Без зайвих турбот.
Бабусі допомогла її подруга, у якої була доросла дочка Галина «з характером».
— Познайомитеся, а там побачимо, — заявила бабуся.
Галина виявилася миловидною, майже як мама, але характер у неї й справді був непростий. Та татові з таким характером було простіше — можна було мовчати й не чинити опору.
Вірочці Галина не подобалася, але їй не хотілося, щоб тато сумував, і вона не стала сперечатися, коли Галина переїхала до них із двома сумками та залізною рішучістю «навести порядок».
Вона викинула старі мамині речі (Вірочка потайки витягла з смітника улюблену мамину кофту), переставила меблі й змусила Сергія купити нову скатертину.
— Тепер тут буде чистота, — оголосила вона.
Сергій лише кивав. Він був радий, що хтось взяв на себе турботи по господарству, але Вірочка дивилася на Галину з підозрою, оскільки та відразу взялася за її виховання:
— Волосся відростимо, сукні носитимемо, а то в джинсах, як хлопчисько!
Але коли вона спробувала змусити Вірочку мити підлогу, «щоб привчити до порядку», та вперше грубо відповіла:
— Ви мені не мама!
— А ти мені не дочка! — у тому ж тоні відповіла Галина. — І я не зобов’язана мити за тебе підлогу.
Поступово в домі встановилися нові порядки. Здебільшого вони дратували Вірочку, але були й позитивні моменти: наприклад, Галина купила їй мазь від прищів, і через три місяці шкіра у Вірочки стала чистою.
А ще тато перестав вживати — Галина відразу забирала у нього зарплату й не дозволяла витрачати її на дурниці.
— Може, вже розлучишся зі своєю королевою і розпишемося? — запитала одного разу Галина.
Вірочка й не знала, що батьки офіційно ще не розлучилися. А тато сказав:
— Я боюся, що суд віддасть їй Вірочку. І квартиру. Нехай буде, як буде.
Галина ображалася через це, і Вірочка її розуміла: вона теж не хотіла б жити без шлюбу.
Татові зателефонували з лікарні вночі. Вірочка спала й нічого не чула, тому про новину дізналася вранці. Тато й Галина посадили її на диван і нависли над Вірочкою, ніби щойно повернулися з батьківських зборів. Потім тато сказав:
— Мама потрапила в аварію.
Вірочка мовчала.
— Її більше немає.
У грудях утворилася діра.
— У неї є син. Два місяці.
Вірочка завжди мріяла про братика чи сестричку, але мама казала, що нізащо не погодиться на це вдруге. Виходить, погодилася.
— Оскільки ми офіційно не розлучилися, вважається, що це моя дитина, — продовжив тато.
— А насправді? — пошепки запитала Вірочка.
Тато не відповів. І так було зрозуміло.
Пізніше Вірочка дізналася, що тренер Михайло теж був у цій машині. Вони з мамою не були пристебнуті, а хлопчика врятувала дитяча люлька.
Вірочка плакала кілька днів і не ходила до школи. Галина й тато про щось домовлялися й нібито сварилися. Нарешті Галина заявила:
— Треба забрати хлопчика.
— Але він не мій син! — кричав тато.
— Зате її брат, — зауважила Галина.
Вірочка, яка хоч і змирилася з присутністю Галини в їхній родині, до цього моменту вважала її злою мачухою з казки. Але після цих слів вона кинулася до Галини, обійняла її й сказала:
— Ти найкраща!
Галина зніяковіла, а тато відвів погляд.
— Гаразд, — сказав він. — Спробуй зрозуміти вас, жінок.
Хлопчик був крихітним, із милими рожевими п’ятками. Вірочка полюбила його з першого погляду. Галина, може, й не з першого, але дбала про нього з усією відповідальністю. А тато…
Тато довго уникав дивитися на хлопчика, але коли той зробив перший крок, впав на підлогу й загукав, простягаючи до тата руки, нарешті розчулився й сказав:
-Іди сюди, синку. Усе буде добре!
