Катя стояла перед дзеркалом, розмазуючи тіні на повіках. Рідкісний вечір без дітей — подруги вмовили її вийти, розвіятися.
Розлучення ще не було остаточним, але жити з чоловіком під одним дахом вона більше не могла.
«Ти сама руйнуєш сім’ю», — казав батько.
«Ти завжди все ускладнюєш», — вторив брат. Вона давно перестала пояснювати. Навіщо? Чоловіча солідарність все одно не змусила б їх стати на її бік.
А ось від мами було прикро чути, що ідеальних людей не буває, що ти літаєш у хмарах. Ніхто не міг зрозуміти, чим вона незадоволена. А значить — з нею щось не так.
Задзвонив телефон. У слухавці радісно кричала Оленка:
— Ти готова? Таксі біля під’їзду!
— Так, виходжу.
Діти вже спали — бабуся погодилася залишитися з ними. Причому не мама — вона з завзяттям карала Катю за бажання розлучитися, а свекруха, яка, здається, єдина з її оточення, що її не проклинає.
— Ви впевнені, що впораєтеся? — запитала Катя вже на виході. — Дзвоніть, якщо щось трапиться. Не соромтеся!
— Звичайно, йди вже! — жінка махнула рукою. — Вони ж не немовлята. Тобі хоч раз на рік треба перепочити.
Вона кивнула, але всередині щось стиснулося. Раз на рік. Та вона вже три роки ніде не була, крім дитячих свят і батьківських зборів.
***
Клуб був галасливим, модним. Катя навіть трохи нервувала — давно нікуди не виходила, не танцювала, не відчувала себе просто жінкою, а не мамою, дружиною чи невдахою, яка покинула «нормальну сім’ю».
Від музики можна було оглухнути. Яскраві відблиски світла, сміх, чужі тіла, запах міцного й дорогих парфумів.
— О, нарешті! — Олена схопила її за руку. — Ми вже почали без тебе!
Катя посміхнулася, випила перший келих одним ковтком. Господи, як давно.
— Танцюєш?
– Давай трохи пізніше, я…
І тут вона побачила.
За великим столом у центрі залу — її брат Дмитро, його дружина Світлана у блискучій сукні, батько з келихом ігристого, тітка Люда, дядько Вітя… Вся її родина.
– Що… – голос зник.
Олена помітила її погляд, глянула туди ж:
– О, дивися, це ж твої? Який збіг!
Збіг?І раптом — у голові пролунав дзвін.
Середа. День народження мами. Стіл, скромний торт. У повітрі витала незручність, короткі розмови…
— Чому раптом у середу? — запитувала вона. — Адже ми завжди збиралися в суботу.
Мати старанно ховала очі, уникаючи її погляду.
— Ой, у суботу цього разу не виходить, Катю, там якісь справи…
Справи.
Ага.
Справи — це щоб зібратися всім разом без Каті. Відсвяткувати. Вона тут зайва. Та, що все псує.
– Ти в порядку? – Олена нахмурилася.
Вона повільно відступила назад.
– Я? Та… мені треба додому.
– Що?! Ти ж тільки що прийшла!
Але Катя вже йшла до виходу, серце калатало, в очах стояли гарячі сльози. Ніхто з рідних її не помітив.
У таксі вона притулилася до вікна й нарешті дозволила собі заплакати. Тихо, беззвучно. Вони не хотіли її бачити. І, здається, ніколи не хотіли.
Таксі зупинилося біля її будинку, але виходити не хотілося. Усередині все горіло — від образи, від сорому, від цього вічного питання: чому? Що зі мною не так?
Не встигла вона зачинити дверцята машини, як задзвонив телефон. Повідомлення від брата: «Привіт. У Свети сьогодні день народження. Ти привітала?»
Вона сіла на лавку біля під’їзду, набрала у відповідь: «Я була там. Ви мене не побачили». Закрила очі. Подихала. Видала повідомлення.
Телефон знову завібрував. Мама.
— Алло? — її голос затремтів.
— У тебе все гаразд? — мати говорила пошепки, ніби боялася, що її почують. — Дімка сказав, що ти не відповідаєш…
— Я була в клубі.
Пауза.
– У якому клубі?
– У тому самому, де ви всі зараз.
Тиша. Потім шум, ніби мама прикрила трубку рукою.
– Ти… ти бачила нас?
– Так.
Ще пауза. Довга.
– Мамо… чому? – вона стиснула телефон так, що пальці побіліли.
– Ти ж сама знаєш… – мати зітхнула. – Після того, як ти пішла з родини… батько не може тебе пробачити. А Дімка… ну, він завжди був на боці Свети, яка теж тебе не любить.
– А ти?
Мовчання.
Відповідь і так була очевидна.
***
Вдома діти спали. Свекруха, побачивши її обличчя, нічого не запитала – просто налила чаю з медом:
– Пий. Ти вся тремтиш.
Катя взяла чашку, і раптом — розплакалася, як маленька:
— Вони… були в клубі. Влаштували велике свято. Без мене. Спеціально. Не хочуть мене бачити.
Свекруха стиснула її руку:
– Прикро. Поплач, стане легше. А потім запитай себе — чи хочеш ти бути серед таких людей? Чи варті вони твоїх сліз?
– Важко сказати, мені здається, я вже давно сама, тільки от тепер мені офіційно все дозволено, — відповіла Катя. — Скажіть, а ви чому на моєму боці? Давно хотіла запитати.
– Я добре знаю свого сина, люба. І відразу побачила, що ви з різного тіста. Але ти дуже старалася, дівчинко, а це викликає повагу. Ну і потім, ти народила мені таких чудових онуків.
Катя посміхнулася. Це правда, вона дуже старалася бути хорошою дружиною. Хоча спочатку кинулася розлучатися через півтора року шлюбу. Тому що втомилася адаптуватися, підлаштовуватися й безперервно шукати компроміси.
Чоловік додому приходив лише відпочивати. А їй було всього 20, і хотілося легкого особистого життя, а не цієї вічної гри в щасливу господиню й задоволену жінку, яка встигає все.
Але з усіх боків вона чула: з тобою щось не так, якщо ти хочеш піти від такого чоловіка. Не з ним, не з стосунками щось не так, а саме вона, Катя, щось собі вигадала і не може навчитися жити нормально… Вона повірила…
Заткнула собі рот, набрала у свекрухи рецептів, народила двох дітей. Але нічого не допомогло — Каті було погано, вона так і не змогла звикнути до чоловіка. Зрозуміла, що в житті й так занадто багато складнощів, щоб мучитися, підлаштовуючись під партнера.
Чоловік не ображав її, ні. Він просто вкрай не помічав її потреб і не розумів її внутрішніх роздумів. Через десять років між ними не залишилося нічого спільного, крім дітей.
Вранці після свята прийшло повідомлення від батька:
— Ти знову все зіпсувала. Света засмутилася.
Катя не відповіла. Замість цього відкрила ноутбук, написала Аліні й почала шукати квитки. Треба поїхати. Хоча б на якийсь час.
***
Через два тижні вона стояла на вокзалі з трьома валізами та двома дітьми.
— Мамо, куди ми їдемо? — запитала старша донька.
— Відпочивати! — вперше за довгий час Катя посміхнулася.
— А ми скоро повернемося?
— Не знаю!
Поїзд ніс їх на південь — до моря, до теплого вітру, до запаху солоного повітря, яке змиє все: і біль, і почуття провини, і клубок у горлі, який не відпускає вже багато років.
Діти, спочатку розгублені, тепер прилипли до вікна — для них це була пригода.
— Мамо, а ми справді будемо жити біля самого моря? — запитав Іван, його очі горіли.
— Справді.
Вона купила квитки до маленького приморського містечка, де колись, ще до одруження, проводила літо. Там мешкала її давня подруга Аліна, яка ще на самому початку розлучення написала: «Якщо що — приїжджай. Місця вистачить».
Аліна зустріла їх на вокзалі — міцно обійняла, без зайвих слів:
– Все налагодиться, – тільки й сказала вона.
І чомусь Катя відразу повірила.
Перші дні були дивними: вона прокидалася від тиші (ніяких дзвінків, ніяких докорів), варила каву й дивилася на море. Діти бігали по пляжу, кричали від захвату.
А буквально через два тижні надійшла перша пропозиція про роботу. Сусіди Аліни шукали репетитора для сина. Катя чудово володіла англійською…
Через місяць пролунав дзвінок. Мама.
— Ти що, зовсім про нас забула? — голос тремтів, але не від злості, а від чогось іншого.
— Ні, мамо. Але мені треба було поїхати.
Пауза.
— Ми… ми вчинили неправильно. Вибач.
Катя посміхнулася:
— Знаєш, мамо, я не серджуся. Але мені потрібен час.
– А діти?
Вона подивилася у вікно. Іван та Ліза будували піщаний замок.
– У них усе добре.
***
Додому Катя не повернулася.
Через десять років вона живе все в тому ж прибережному містечку, викладає англійську — у групах та індивідуально. Завдяки сарафанному радіо до неї завжди черга.
Ліза ходить до художньої школи й захоплюється мистецтвознавством
– її есе про місцевих художників навіть надрукували в міській газеті.
Іван… 15-річний Іван отримує двійки з математики, зате перемагає у змаганнях з плавання.
Вони ростуть не ідеальними, але щасливими. Без вічного шепоту «ти не така, як треба». Свекруха приїжджає до них щоліта, нічого не розповідає про нову невістку.
Мама приїжджала в гості двічі. Останнього разу сиділа на веранді, пила чай і раптом сказала:
– Вибач, Катя, що не захистила тебе тоді. Це було підло.
Батько… Батько пішов з життя рік тому. Залишив онукам гроші. Брат Дімка розлучився зі Світланою, а потім одружився з Ірою. Надсилає листівки й обіцяє приїхати у відпустку.
Це не ідеальне примирення. Але Катя вважає його достатнім.
А що ж з особистим життям, запитаєте ви? Катя не самотня, але жити разом із чоловіком не має бажання. Поки що. Коли діти вилетять із гнізда — тоді й буде видно.
