Коли я їхала на роботу за кордон, я не хотіла мучати себе поганими думками. Начитавшись коментарів від співвітчизниць, поспілкувавшись із тими, хто приїхав, наживо, я вирішила відкинути весь негатив і сподіватися тільки на краще. Звичайно, не всі обіцяли мені золоті гори і відсутність роботи.
Але здебільшого люди не розповідали мені жахи, в яких кожен цент добувався потом і кров’ю. А інакше навіщо взагалі було їхати? Я взагалі намагаюся вважати себе позитивною людиною. Без цього, вважаю, в житті нікуди. Ну і ще мені завжди морально допомагала моя сім’я – діти та чоловік.
Тож уже після прибуття на місце, усвідомлюючи, що шансів знайти щось хороше в мене жодних, я вперто продовжувала посміхатися і внутрішньо себе заспокоювати. Напевно, сама доля вирішила, що такій людині, як я, треба допомогти: за три місяці нелегкого часу і я знайшла непоганий варіант.
Я стала доглядати за однією літньою жінкою, яка була при своєму розумі, нормально жила, але в неї часто просто зникали сили, і, напевно, ще їй було самотньо. Тобто бували такі дні, коли вона сама перша прокидалася, варила каву і йшла будити мене, щоб відмінно зустріти новий день.
А був час, коли мені буквально потрібно було сперечатися з нею по півгодини, для того щоб вона змогла вийти на вулицю, як цього вимагав її лікар. І погода тут ні до чого. За ті шість років, що я встигла з нею пропрацювати, ми стали хорошими подругами або чудовими знайомими.
Так, бувало нелегко, адже чужий характер – штука складна, особливо у віці. Але самотня жінка, яка сама для себе вирішила не виходити заміж, не шукати когось і не заводити дітей, виявилася не такою вже поганою і непробивною. Їй дуже подобалися історії про моє життя, про мою сім’ю і куховарство.
Ми часто спілкувалися разом із чоловіком, дітьми і сеньйорою по комп’ютеру, і це робилося за обопільним рішенням, без жодного підлабузництва. Перед тим як її не стало, вона віддала мені кілька тисяч готівкою, просто так. Ніби знала, що незабаром вони мені знадобляться.
І я не стала відмовлятися, навіщо? Якщо людина хоче зробити добро і може собі це дозволити, я тільки за. Та й загалом я ж приїхала не просто з людьми спілкуватися, мені справді були потрібні кошти для кращого життя моєї родини. Тож це була надбавка від прекрасної людини, за що я дуже вдячна.
Тож нічого немає дивного в тому, що, збираючись додому, я була в дуже піднесеному настрої. Виділила кілька днів, за які ходила і просто скуповувала чоловікові та дітям подарунки, місцеву їжу та одяг. Ви знаєте, за кордоном справді дуже непогані ціни, коли знаєш, із чим порівнювати.
Я підозрювала, що на батьківщині в мене не буде вау-ефекту і я не буду дивуватися цінам у наших магазинах. Інфляція, ситуація з курсом валют і все інше. Але щоб так… М’ясо чи риба справді коштують якихось божевільних грошей. Прибувши додому, я роздала накуплене і не забула про родичів.
Чому б і ні, адже якусь копійку мені все ж таки вдалося привезти з собою, тож поїздка, за моїми підрахунками, була дуже собі навіть вдалою. До того ж чоловік теж не сидів на місці: він працював, намагався бути добувачем зі свого боку, та й дітей ми намагалися особливо не балувати.
Ситі, одягнені, не гірше за інших, а все інше додасться, не королевичі ж, але потім все потроху почало приходити до того, що навіть мій настрій почав падати. З одного боку, акліматизація. Прилетіти з теплої, туристичної країни додому, коли за вікном падає сніг і не видно ні краплі зелені – це стрес.
Ні, я намагалася виходити в центр, дивитися на людей, набиратися позитиву, але в мене це погано виходило. Незадоволені обличчя, вічно в якомусь поспіху і штовханині. Це складно порівняти з розміреним ритмом там, де я була останніми роками, але це ще добре.
Людина звикає до всього, аби в домі все було добре, але і тут мене спіткав момент деякого розчарування. Діти підросли, і їм уже була цікава не так я, як мої фінансові справи. Вічні прохання купити он те і ось це, якісь недомовки і навіть образи. Я цього не очікувала і намагалася робити все, щоб на мене не дивилися скоса.
Чоловік же зі свого боку тиснув на мене з іншого приводу. Дітей він “нормально” виховав, а отже, я не повинна йти в них на поводу. Краще б я не витрачала гроші даремно, віддала їх у сімейний бюджет, а він, як глава сім’ї, мудро ними розпорядиться.
На мої слова, мовляв, я теж маю ухвалювати важливі рішення, якщо вже на те пішло, він лише простодушно посміхався і підморгував. Я, звичайно, не стала ховати готівку під подушку, але гроші, віддані мені сеньйорою, залишила при собі, про всяк випадок.
Хоча, як мені здалося, чоловікові й цього було мало. Він уже й ремонт затіяв, і навіть подумував про переїзд. А на які шиші далі жити?! Але найбільше мене “здивувала” свекруха. Вона ще, коли ми вперше побачилися після мого приїзду, тихо запитала в мене, коли я збираюся їхати назад, жінки ж по 10-15 років пашуть.
Я тоді подумала, що вона, мабуть, досить сильно постаріла і трохи забуває про пристойність. Тож ці її слова пролетіли тоді повз мене, але тепер, бачачи, як моя сім’я на мене реагує, я не здивуюся, якщо всі вони почнуть випроваджувати мене назад. Якось воно все до цього йде.
Але більше я назад не хочу, втомилася. Та й які шанси, що мені знову пощастить і я потраплю на нормальну роботу? Ось так буває, намагаєшся не сумувати і чекати від майбутнього лише найкращого. І воно трапляється, а потім розслабишся раз і життя повернеться до тебе своїм боком.
Нічого. Головне – не сумувати і не зраджувати своїм принципам, а там, думаю, все ще стане краще. Принаймні, в це потрібно вірити. Адже нічого іншого просто не залишається.
