Жив я у звичайній родині. Тільки от заковика така, що я був спочатку небажаною дитиною. І тому якби я десь пропав, то це нікого не хвилювало б. Тому що склалося так, що близькі люди дбали тільки про себе. Я їх не звинувачую ні в чому, бо я все життя сам про себе дбав.
Але через це в мене було занадто відкрите серце. Тому часто я всім допомагав, а коли допомоги потребував я сам, усі про мене забували. Чесно кажучи, я вже звик до такого ставлення нашого суспільства. Як з боку батьків, так і з боку людей.
Кому б не довірився – у підсумку все одно залишався сам. І навіть коли просто хотів дружити, нікому моє добре серце не потрібне було. Коли мені виповнилося 12 років, мої батьки розлучилися. Причина: мати хотіла гарного життя і тому з батька постійно вимагала гроші та прогулювала їх.
Замість того щоб купити щось їсти. І знову ж таки я на неї не ображаюся. Коли батько пішов, то він переоформив документи на землю на мене і брата. Тобто подарував нам це. Але з цього моменту моє життя ускладнилося в рази, оскільки гроші почали вимагати вже з мене.
І забавно не на випивку, а щоб купити собі щось: одягнутися, погуляти з друзями. Тоді як я ходив у старому одязі й драних джинсах. На той час я ще вчився в школі, був не дуже товариський, бо був замкнутий у собі. Але все ж у мене з’явилися чотири друга, з яких тільки через деякий час виявився один справжній.
Але він вкоротив собі життя з незрозумілої причини. Мені було прикро, що я не був поруч, щоб його підтримати… Багато чого цікавого сталося за кілька років. Коли мені виповнилося 17, я вступив до університету. І вперше в житті відчув хоч якусь можливість домогтися чогось у житті.
Але як не старався, мене завалювали на якомусь одному предметі і виганяли з університету. І так три рази, але прикро одне, що всі старання коту під хвіст. І навіть на них я не в образі – життя їм за це відплатить, у них теж є діти. Коли мені виповнилося 18 років, я подарував землю матері.
Подумав, що все одно вона мені не потрібна і може хоч якось змінитися ставлення матері до мене. Але на жаль, після того, як минуло рівно 6 місяців, вона прогнала мене з погрозою, що викличе міліцію, якщо сам не піду. Коли мені виповнилося 19 років, після дня народження друга я був дуже засмучений, бо нічого не ладиться в житті, хоч як би я старався.
І створив сторінку на одному сайті, де й познайомився зі своїм першим і останнім коханням. Це була мила дівчина, молодша за мене на два роки. І після тривалого спілкування ми домовилися зустрітися взимку біля будівлі одного університету. У той час я жив у гуртожитку.
Після того, як я її вперше побачив, подумав, що навряд чи їй сподобаюся. Але все ж таки сподобався. Я її провів до останньої станції метро і там уперше поцілував. І одразу ж відпустив її. Я їхав додому і вперше в житті був щасливий, думаючи, що може до цього моменту мене життя готувало.
Але на жаль… Коли я зрозумів, що з університетом не ладиться, то спробував працювати, пішов охоронцем у магазин. Але через 2 тижні мені в сльозах зателефонувала дівчина. Сказала, що її ледь не зґвалтував хлопець, але, як виявилося, вона зі своєї волі пішла гуляти з ним.
Я був дуже злий на неї, але все ж знайшов у собі сили її пробачити. Ще в той час я жив у себе вдома з матір’ю, але коли вона мене вигнала, на мене чекали ще кращі новини. Йдучи, я почав дзвонити своїй дівчині в пошуку підтримки або хоча б слів “все в тебе вийде”. Вона просто не брала слухавку.
Потім дізнався, що вона у цей час була з іншим хлопцем. І знову я її пробачив, але коли мені виповнилося 20 років, я вирішив їй відповісти тим самим. І зрадив їй, що було великою помилкою в моєму житті. Дівчина, з якою я це зробив, любила мене, але я повернувся до своєї дівчини, розповів їй про те, що трапилося, і просив вибачення.
На той час я їй уже все пробачив. У підсумку ми помирилися. Це була осінь, а коли настала весна і настав її день народження, ми вирішили його відгуляти у мене на квартирі, яку я винаймав. Тоді ще був страшний холод і вітер зі снігом. У підсумку під 23:40 я її зустрів.
Я на її день народження готувався, взяв свій дорогий костюм. Купив усе, що вона захотіла, і зробив їй гарний подарунок. І влаштував романтичну вечерю при свічках, намагався загладити свою провину і показати, як сильно я її люблю. Але після того як вона поїхала, одразу ж мене кинула.
І пішла до хлопця, який на 10 років старший за мене, нібито у нього можливостей більше і грошей. Забавно, але скільки я не просив її повернутися і що б не робив, вона мене постійно відштовхувала. Тому довгий час я був пригнічений, ні з ким не спілкувався.
У підсумку з головою занурився в роботу. Мій батько ж одружився вдруге і завів трьох дочок. Він теж знімає квартиру донині. Так от, тривалий час я був пригнічений. Не пив, не курив, не дивився телевізор і втратив 25 кг ваги. І їв зрідка, навіть коли працював багато. Мені було прикро, що все так зі мною.
Але в той час, як усі могли б допомогти мені, просто взяли й відвернулися від мене. Мені було прикро, що навіть батько не хотів мені допомогти. Навіть підкинути роботу чи інструмент, щоб із чогось почати. Усе сам. Прикро, що всі так зі мною вчинили.
Рівно через рік мені вирішила зателефонувати дівчина і просто поговорити. Я, наївний, повівся, дізнався, що її кинув той хлопець і вона захворіла. Я хотів її пожаліти і повернути нашу любов. У підсумку через 2 тижні вона просто-напросто пішла від мене.
Прикро було, що я їй завжди дарував дорогі подарунки, завжди підтримував її і в будь-яку хвилину міг все кинути і приїхати до неї, якщо потрібно було. Заради неї однієї старався. Але після цього я зрозумів, що не всім дано бути щасливим. І мені набридло все це, я замкнувся в собі навічно.
Я пишу часто статті та почав людям допомагати, щоб не припускалися помилок, які вже зробив я. Кумедно отримати такий життєвий досвід за якихось 10 років, який інші люди за 50 років не отримують. Мабуть, бог спочатку не хотів, щоб я жив.
Але наскільки б життя не було поганим, для когось ти будеш світлом у темряві. Тому я допомагаю людям, підтримую їх, тоді як допомога потрібна мені самому. Напевно, це буде мій останній подарунок цьому світу. Може, тоді я зможу змінити світ на краще і люди не страждатимуть так, як я…
