Але поступово закрадалися сумніви, які роз’їдали душу. І що старшою ставала донька, то менше було любові…

Мені соромно зізнатися, але я ненавиджу власну доньку. Ця ненависть з’явилася з першого дня її появи в моєму житті. Минуло кілька років, але нічого не змінилося.

Я досі мати, яка абсолютно не люблю свою дитину. Поки вона була немовлям, я про неї піклувалася і мені здавалося, що я її щиро люблю, адже як інакше – я ж мати.

Але поступово закрадалися сумніви, які роз’їдали душу. І що старшою ставала донька, то менше було любові й більше ненависті. За інерцією я все ще піклувалася про неї, турбувалася. Робила, як усі.

Одного разу, коли доньці було роки три, нас із нею мало не збила машина. І я раптом подумала: як спокійно і щасливо я б жила, якби не встигла прибрати візочок від вантажівки, що наближалася…

Пам’ятається, входиш до неї маленької до спальні, мала б уже прокинутися і прислухаєшся: а раптом не дихає? Адже буває синдром раптової дитячої смерті. Прислухаєшся не зі страхом, а з якоюсь навіть надією.

Моя донька нічим не відрізняється від однолітків: симпатична, добре вчиться, спілкується з друзями, допомагає по дому, не грубіянить і передзвонює, якщо десь затримається.

Знайомі та родичі її хвалять, вчителі та репетитор її просто обожнюють. Любов дочки до мене, до своєї матері, і є найстрашніше: адже я її ненавиджу. Та й донькою я її не називаю – тільки на ім’я.

Мені не просто неприємні її дотики – я не люблю, як вона одягається, як і що вона говорить, як рухається, як сміється. Мене все в ній дратує. Я хочу, щоб вона зникла з мого життя.

Цього я їй не кажу, але ж опосередковано моє до неї ставлення зрозуміле і дитина прекрасно його відчуває. Прикидатися не виходить і не вийде, та я й не прагну до цього.

Я відбуваю обов’язок вирощування дитини, як тюремний термін. Я її годую, перу речі, стежу за здоров’ям і мрію, виштовхнути її в самостійне життя, подалі від мене.

Розумію, що мій час теж минає, що я залишуся старенькою, самотньою і нікому не потрібною. Я її не люблю і не хочу любити. Усе, що я хочу – щоб її не було. Я живу в пеклі й у мене немає сил із нього вибратися.

Через розуміння цього всього я не можу нормально жити. Але ж я не винна в тому, що не люблю свою дитину. Чи все ж таки винна? Ці думки зводять мене з розуму…

You cannot copy content of this page