Але є і позитивні моменти, якщо можна так сказати. Я навчилася жити, покладаючись лише на себе…

Я з малозабезпеченої сім’ї. Мій батько не хотів так рано заводити дітей, можливо, через його ставлення до дітей мама теж не любила мене. У нас ніколи не було сімейних свят, походів у цирк або кафе на вихідних. Ми навіть не їли за одним столом під час обіду або вечері.

Звісно, адже таке навряд чи можливо, якщо батько не приходить додому впродовж 2-3 днів або навіть тижня, а коли приходить, то злий на весь світ і на нас зокрема. Пам’ятаю, як від його крику і перекошеного злістю обличчя в мене серце йшло в п’яти.

Коли я була маленькою, він хоч якось виявляв ті крихти батьківських почуттів, що були в нього, але робив він це під власний настрій. Він навіть говорив моїй бабусі, що на дітей йому наплювати, я особисто це чула. Одного разу я почула розмову подруги з її батьком.

Він просто запитував її, як у неї справи в школі, що вона відповідала сьогодні і як написала самостійну. Він говорив таким спокійним і люблячим голосом, що в мене мимоволі сльози потекли тоді. Адже зі мною ні мама, ні тато так ніколи не говорили.

І батьки ніколи не цікавилися такими шкільними дрібницями, вони й на батьківські збори навіть не ходили. І оскільки друзів у мене не було, і я не бачила, як спілкуються люди в інших сім’ях, то я дуже довго вважала свою сім’ю абсолютно нормальною і навіть щасливою.

Хоча скоріше переконувала себе й оточуючих у цьому. З мамою стосунки в мене з дитинства прохолодні. Я відчувала, що вона не любить мене, що я її постійно дратую, а ще вона дуже рідко мене обіймала або цілувала. Маму дратувало все в мені: моя міміка, жести, мій голос, захоплення малюванням і аніме.

Вона сама мені про це сказала. Я постійно намагалася догодити їй, але і це її дратувало. Вона могла доводити мене до істерик своїми скандалами. І я бачила, що їй справді наплювати на мої гіркі сльози. Зате брата вона просто обожнює! Вона купує йому все, що він попросить на останні гроші.

Брат звик до цього і вимагає все більше. Сам нічого не робить, тільки сидить цілими днями за комп’ютером. Він своє життя без ігор не уявляє, вчиться на одні трійки і його нічого не цікавить. І перевиховати його нікому, адже батьки розлучилися дев’ять років тому і тато з нами не живе.

Ще один важливий момент – це хвороба моєї мами. Ця хвороба не виліковна і постійно трапляються загострення. Вона каже, що чує голоси, які твердять їй, що бабуся і я не любимо її. Що ми хочемо позбутися її, що ми ненавидимо і обговорюємо її з усіма знайомими.

І ще багато чого говорить, що нормальна людина навіть уявити не може. Тоді я відчуваю безсилля, страх, тугу, самотність і нескінченний біль. Можна сказати, що я звикла до цього, адже вперше я побачила її в такому стані у віці 5-7 років. Я звикла спостерігати за кожним її словом і вчинком.

Звикла з дитинства не перечити її лайці та претензіям. Намагалася поводитися тихо і посміхатися завжди, коли на мене хто-небудь дивиться. Мама вважає, що це бабуся винна в її хворобі, у розлученні з татом і в тому, що вона не може працювати. Робота – це взагалі окрема тема.

Вона працювала, напевно, у 20 різних місцях у нашому місті і звільнялася через кілька тижнів звідусіль. Її не влаштовували колеги, їхнє ставлення до неї, та й сама робота щоразу чимось не підходила. У підсумку її ніде не хочуть брати на роботу – з такими-то записами в трудовій книжці.

Тепер вона вже й не шукає роботу, ми живемо на татові аліменти, які він платить за молодшого брата, але це копійки, на бабусину пенсію і мамину пенсію по інвалідності. Я ж зараз навчаюся і отримую стипендію, але на ці гроші теж не прожити, і мені надсилає гроші бабуся, все з тієї ж пенсії.

Тільки бабуся втішала мене всі ці роки. Тільки вона цікавиться моїми проблемами. На ній і тримається наша сім’я. Бабуся займається всім: оплачує рахунки за квартиру, планує витрати і майбутнє, що дратує маму.

Хоча мама буває не в змозі правильно порахувати комунальні послуги, у неї вже погано з пам’яттю, буває, вона не пам’ятає розмову, яка була кілька днів тому, забуває і щоденні дрібниці. Її стан поступово погіршується. Цієї весни я особисто відвозила її до психіатричної лікарні.

І мені хотілося вити від горя і безвиході, адже сльози давно скінчилися. Раніше бабуся займалася цим, але тоді вона сама лежала в лікарні. І я розривалася між домом і лікарнею, а мама на колінах благала мене приїжджати щодня і привезти улюбленого синочка.

Братику все одно, йому б тільки грати в ці тупі комп’ютерні ігри. Після довгих з’ясувань стосунків і вмовлянь тато привіз нас до мами, і ми всі намагалися показати сім’ю, але не виходило. До речі, тато дзвонить іноді, але розмовляємо ми від сили 2 хвилини.

Він завжди каже, що не кине нас і буде поруч, але сам не розуміє, що ніколи й не був із нами поруч. Він завжди йшов із дому, коли мамі було погано, і йому було байдуже, що він залишає двох маленьких дітей із хворою матір’ю.

А коли я прошу про допомогу, то щоразу вислуховую закиди, що ми такі проблемні, і він зайнятий, і може, я взагалі якось сама потихеньку, адже я вже доросла, а про те, що я доросла і “сама потихеньку” я чую з дитинства. Коли мені було 12, я захворіла і не вилікувалася досі.

У моєму випадку вилікуватися можна, якщо не буде серйозних стресів, переживань і якщо берегти мою психіку, але в ситуації, що склалася, це не реально, адже все лягає на мої плечі. І з кожним роком все складніше це виносити, а я так втомилася.

Бувають моменти, коли я не хочу жити, але це не думки про самогубство. Я вірю в Бога і не хочу мучитися в пеклі і після смерті. До того ж я – єдина опора нашої сім’ї, і якби зі мною щось сталося, моя бабуся б цього не пережила, а мамі б стало набагато гірше.

І навіть від цих думок мене мучить совість, але я б хотіла, щоб це все припинилося, щоб я просто перестала існувати і стала б вільною від цього болю. Але є і позитивні моменти, якщо можна так сказати. Я навчилася жити, покладаючись лише на себе.

І зрозуміла, що мені вже ніщо не страшне: ні бідність, ні хвороби, ні зради. Практично ніщо не зможе зламати мене, але іноді мені здається, що я тепер втратила здатність любити. Я завжди була дуже замкнута, а після невдалих спроб зблизитися з ким-небудь, я вирішила, що більше не буду й намагатися.

А жити з ким-небудь без любові я не збираюся. Та й звикла я бути самотньою. До того ж у мене є мрія, тільки з кожним роком віра, що я зможу її здійснити слабшає.

You cannot copy content of this page