У суботу з самого ранку Галина, наче дурна, бігала по кухні з каструлями, сковорідками та цим вічним кулінарним марафоном, який у нашій країні називається «прийом гостей».
Хоча, якщо чесно, цих гостей вона бачила лише у страшному сні — двоюрідний брат Сергія, Андрій, зі своєю вічною супутницею Лідою та двома нездарами, які за звичкою вривалися в дім так, ніби їх тут чекали з червоною доріжкою.
Сергій сидів на дивані, вдаючи, що «дуже зайнятий». Розгорнув газету, окуляри на носі, мружиться. Людина-споглядач.
— Сергію, ти хоч полицю посунь, — крикнула йому Галина, витираючи долоні рушником.
— А що з полицею? Вона ж стоїть.
— Стоїть. Доти, доки не прийдуть твої родичі, а їхні нечупари знову не повисьнуть на ній. Ось тоді й подивимося, скільки вона в тебе стоїть.
Сергій зітхнув, але так і не підвівся. У нього був талант: тягнути час до останнього, поки не стане зовсім соромно.
А Галина нарізала м’ясо. Гарне, дороге. Спеціально простояла чергу, вибрала, сама замаринувала — з часником, травами, червоним. Усе по-людськи. Вона знала: м’ясо — це її козир. Андрій поважав м’ясо. І поважав не в сенсі «дякую, смачно приготувала», а в сенсі «киньте побільше, я ж чоловік».
І тут же в голові Галини промайнула тривожна думка: а раптом знову? Знову ці контейнери, які Ліда носить із собою, наче амуніцію? Минулого разу вони забрали половину столу «дітям на завтра». А завтра — це завжди завтра, а у Галини — сьогодні. І якось стало не по собі.
Сергій ніби відчув її настрій.
— Галю, не переймайся. Це ж родина. Вони в скрутному становищі.
— А я в якому? — Галина подивилася на нього так, що у будь-якої нормальної людини душа б у п’яти втекла. — Чи, може, у мене життя медом намазане? Я тут працюю, як кінь, а вони приходять і поводяться так, ніби я їм зобов’язана.
Сергій відвернувся до газети. Класика жанру: якщо не чую, значить, немає проблеми.
О шостій вечора — дзвінок у двері. Андрій увірвався першим, навіть не постукавши. Широкий, пузатий, з вічною усмішкою, ніби він тут господар. Ліда — сіра мишка, мовчить, дивиться в підлогу, лише перекладає свої пакети з руки в руку. Діти — наче зграя бешкетників: одразу в кімнату, на диван, на полицю.
— О, м’ясо, — сказав Андрій, заглянувши на кухню, — ну ти, Галю, даєш. Все на найвищому рівні.
— Для вас стараюся, — відповіла Галина, але її голос дзвенів, наче сталь.
Сіли. Андрій — на чолі столу, Сергій скромно збоку, Галина навпроти. Ліда поруч із чоловіком, мовчить, жує. Діти перебирають шматки, розсипають хліб крихтами на підлогу.
Андрій підняв виделку, ткнув у м’ясо, закинув у рот.
— Оце так смакота! Галю, ти золото. Прямо пальчики оближеш.
— Пальчики облизувати не треба, — сухо сказала Галина. — Серветки є.
Сергій збентежено кахикнув.
Почалися розмови «про життя». Андрій, як завжди, про те, як важко живеться. На роботі начальство — дурні, зарплата мізерна, Ліда не працює, діти ростуть, грошей немає. Але при цьому — на ньому блищить нова куртка, годинник явно не з дешевих.
— Загалом, ледве-ледве тягнемо, — зітхнув Андрій. — Добре, що у нас є сім’я. Сім’я — це означає «можна брати».
Коли всі наїлися досхочу, Галина пішла по чайник. Повернулася — а Андрій уже стоїть на кухні. Спиною. І рівно, наче за сценарієм, кладе м’ясо в пластиковий контейнер.
— Ти що робиш? — запитала вона. Голос у неї був тихий. Андрій навіть не обернувся.
— Та годі тобі, Галю. У вас тут багато. Дітям завтра до школи — перекусити. Не збіднієте.
Ось воно. «Не збіднієте». Слово, наче плювок.
Галина з гуркотом поставила чайник на плиту.
— А ти не пробував запитати?
Андрій обернувся, посміхнувся.
— Та чого там питати? Ми ж рідні. Свої люди.
— Свої люди — це коли поважають. А коли без дозволу лізуть у чужі справи — це інша справа.
До кухні зайшов Сергій. Побачив цю сцену.
— Галю, ну чого ти? Нехай бере. У них же діти.
— Нехай бере? — Галина повернулася до чоловіка. — Ти це зараз серйозно? Я тут цілий день біля плити, а твій брат усе складає у свої контейнери. А ти мовчиш?
Андрій хмикнув, поставив контейнер на стіл.
— Ну добре, добре. Чого ти так розлютилася? Я ж по-доброму.
Але нічого доброго тут не було. Повітря дзвеніло від напруги. Ліда сиділа, опустивши очі. Діти вже бігали коридором.
Галина стиснула руки так, що суглоби побіліли.
— У моєму домі буде так, як я сказала.
І тиша.
Сергій, не піднімаючи очей, пробурмотів:
— Давайте без скандалів. Андрію, залиш це. Галю, ти перегинаєш палицю.
Галина різко розвернулася й вийшла з кухні. Але всі почули, як вона сказала:
— Це ще не кінець.
І всі раптом зрозуміли — почалося.
Після того вечора в домі запанувала тиша. Не та, що мирна й затишна, а в’язка, як кисіль, липка й гнітюча. Галина ходила по квартирі, немов по мінному полю. Сергій вдавав, що нічого не сталося, але кожен його крок був наче клацання кісточок у чотках: кожний рух відзначала Галина.
Вранці він встав, пішов на роботу — ні слова. Увечері прийшов, зняв черевики, увімкнув телевізор — теж мовчав. Лише одного разу, через пару днів, боязко вичавив:
— Галю, ну ти тоді, звичайно, занадто запалилася.
Вона подивилася на нього так, що в нього вуха почервоніли.
— Я занадто запалилася? А твій брат, значить, не запалився, коли моє м’ясо в контейнери пакував?
— Ну… вони ж… — і все, запнувся.
Галина відвернулася, навіть не стала продовжувати. Бо який сенс? Тут або розуміють з півслова, або ніколи не розуміють.
У суботу все повторилося. Тільки тепер Андрій приїхав вдень, «на годинку». Без сім’ї, але з видом, ніби він тут співвласник.
— Ну що, Галю, як у вас справи? — він плеснув себе долонею по животу й розвалився на дивані.
— Чудово, — сухо відповіла Галина, навіть не запропонувавши чаю.
Андрій походив по квартирі, заглянув на кухню.
— Ага, борщ вариш? Слухай, дай мені баночку. Лідка любить, а я якраз по дорозі додому.
І тут у Галини щось клацнуло.
— Андрію, — сказала вона спокійно, але крижаним голосом, — у нас тут їдальня не працює. Борщ для нашої родини.
— Ти що? — він навіть розгубився. — Ну я ж не чужий.
— Саме так. Родич. А родичі не нахабніють.
Андрій захрипів, пробурмотів лайку під ніс. Але Галина вже відчинила двері:
— Виходь.
Він затримався на секунду, ніби не вірив, що його справді виганяють. Потім схопив куртку й пішов, гучно грюкнувши дверима.
Сергій дізнався про це ввечері. Зняв куртку, не дивлячись, і сказав:
— Галю, ти, звичайно, переборщила.
— Це я переборщила? А твій брат — святий?
— Ну, так не можна, він образиться.
— Нехай ображається. Я — не безкоштовна їдальня.
Сергій важко сів за стіл.
— Галю, ну ти ж розумієш, вони образяться — потім почнуть говорити, що ти жадібна, що з тобою неможливо…
— Сергію, — перебила вона, — я краще буду «жадібною», ніж дозволю їм господарювати у мене на кухні.
І почалося. Через тиждень зателефонувала Ліда. Голос м’який, жалісливий:
— Галю, ну чого ти так? Андрій же не зі зла. У нього такий характер. Він же завжди прямий.
— Прямота і хамство — різні речі, — холодно відповіла Галина.
— Але ж він твій родич…
— Він твій чоловік, Лідо. Ось ти його й годуй.
І поклала слухавку.
Андрій, звісно, образився. Але по-своєму. Не так, щоб зникнути, а навпаки — став приїжджати частіше. Перевіряти межі. Одного разу навіть з’явився з дітьми, коли Сергія вдома не було. Діти ввірвалися до квартири, розкидали взуття, а Андрій одразу на кухню.
— Ну, Галю, хоч чаю наллєш? — з усмішкою.
Вона мовчки взяла його куртку, витягла з передпокою й викинула за двері.
— Андрію, ще раз прийдеш без запрошення — я викличу поліцію.
— Ти що, з глузду з’їхала? Ми ж рідні!
— Саме так. А рідні без дозволу в дім не вриваються.
Він так і пішов, лаючись на сходовій клітці. Діти хникали, але Галина навіть не здригнулася.
Увечері Сергій повернувся — і почався гучний скандал.
— Ти що, зовсім з глузду з’їхала? Дітей вигнала! Мого брата!
— Я нікого не виганяла. Вони самі пішли.
— Ти мене ганьбиш! Родина тепер на вухах!
— Та нехай хоч на голові стоять! Я сказала: у моєму домі правила встановлюю я.
Сергій розвів руками.
— Ну то й живи одна тоді!
Слова зависли в повітрі. Він не подумав, сказав під впливом емоцій. Але Галина раптом зрозуміла: ось воно. Вона вже одна. Давно. Просто тепер це було сказано вголос.
Вона пішла до спальні, грюкнула дверима й уперше за багато років заплакала — тихо, злим плачем, без надії.
Через два дні Сергій прийшов з роботи похмурий.
— Галю, слухай… Андрій сказав, що якщо ти ще раз його виженеш, він піде до суду.
— До якого суду? — вона підняла брови.
— Ну… квартира ж записана на мене, ще до шлюбу. Формально…
— Формально — давай уточнимо, Сергію. Половина належить мені за законом. Не треба мені тут страшилок розповідати.
Сергій замовк. Він-то знав: правда на її боці. Але Андрій знайшов слабке місце — тиснув на брата.
І ось одного вечора — нова сцена. Галина повернулася з роботи, а на кухні — Ліда. Стоїть, розкладає продукти з пакетів. Сергій сидить, дивлячись у підлогу.
— Що це? — Галина поставила сумку.
— Ми… вирішили, — почав Сергій, — ну, тимчасово… Ліда буде у нас готувати. У них вдома ремонт, незручно.
— Тимчасово? — Галина посміхнулася. — Значить, я тепер гостя у власній кухні?
— Ну, навіщо ти так, — Ліда замахала руками. — Я лише хочу допомогти.
І тут у Галини не витримали нерви. Вона підійшла, вихопила пакет із макаронами, який тримала Ліда, і кинула його в раковину.
— Забирайся звідси. Негайно.
Сергій підхопився:
— Галю, що ти робиш?!
— Те, що мала зробити вже давно. Це — мій дім. Мій! Зрозумів?
Ліда притиснулася до стіни, потім поспішно зібрала пакети й втекла.
Сергій дивився на Галину, наче на чужу.
— Ти божевільна. Ти все зруйнуєш.
— Ні, Сергію. Це ти зруйнував. Коли дозволив їм господарювати в моєму домі.
Він хотів щось відповісти, але не зміг.
І тієї ночі Галина вперше лягла спати в іншій кімнаті. Окремо.
Так почалася боротьба. Кожен день приносив новий привід для сварки: дзвінки від Ліди, натяки Андрія, образи Сергія. Галина трималася, але всередині розуміла: назад дороги вже немає.
Вона ще не знала, який крок зробить далі. Але знала одне: або вона виборе собі місце в цьому домі, або залишиться ні з чим.
І вперше в житті їй стало байдуже, що скажуть люди.
Галина не очікувала, що все зірветься саме так. Думала: ну, Андрій покричить, Ліда поплаче, Сергій знітиться — і все затихне. Але ні. Боротьба дійшла до фіналу.
Того вечора Галина поверталася з роботи, і серце в неї стиснулося ще біля під’їзду: вікна їхньої квартири світилися надто яскраво.
Надто. Вона відчинила двері — і заціпеніла.
На її кухні — як на базарі. Андрій сидів на чолі столу, у руках тримав пляшку пінного, Ліда щось мішала в каструлі, діти бігали коридором, тягнучи іграшки до кімнати. Сергій стояв у кутку, блідий, як простирадло.
— О, господиня прийшла! — голосно сказав Андрій. — Ну що, Галю, сідай. Ми тут поки що у вас пересидимо, у нас ремонт.
— Що? — Галина зачинила двері й сперлася на них, щоб не впасти. — Ви що, зовсім з глузду з’їхали?
— Та годі тобі, — втрутилася Ліда. — Що тут такого? Сім’я ж. Ми не назавжди, тільки на пару місяців.
Галина зробила крок углиб квартири.
— Сергію. Що це таке?
Він не дивився їй в очі.
— Галю, я… вони ж… ну, справді ремонт, куди їм? У нас місця повно…
— Місця повно? — Галина розсміялася, але її сміх був моторошним. — Це ти вирішив? Без мене?
Андрій відкинувся на стільці й посміхнувся.
— Слухай, Галю, не хвилюйся. Яка різниця? Квартира велика. Моя мама, якщо що, теж приїде, їй одній нудно.
І він сказав те, що стало останньою краплею:
— Квартира-то Сергія!
У Галини перед очима потемніло. Сергій здригнувся, хотів щось сказати, але слова застрягли. Він мовчав. Знову.
Галина підійшла до шафки, дістала ключі, мобільний. Її голос був сталевим:
— Все. Догралися.
Вона набрала «112».
— Алло, поліція? У моїй квартирі сторонні люди. Так, родичі чоловіка. Живуть без моєї згоди, грубіянять, господарюють. Приїжджайте.
На кухні запанувала тиша. Андрій підхопився:
— Ти що робиш, дурепо?!
— Те, що треба було зробити давно, — спокійно відповіла вона.
Сергій знітився на стільці. Навіть він зрозумів: все. Його звичний «світ» розвалився.
Через сорок хвилин до квартири зайшли двоє в формі. Андрій обурювався, Ліда плакала, діти кричали. Але поліція вивела їх усіх у коридор, склавши протокол.
Галина стояла прямо, схрестивши руки на грудях. Сергій так і не промовив ні слова.
Коли за ними зачинилися двері, вона повернулася до чоловіка:
— Сергію. Запам’ятай. У цьому домі я господиня. Не твій брат, не Ліда, не ти. Якщо хочеш жити тут зі мною — приймай правила. Не хочеш — двері знаєш де.
Сергій мовчав. Довго. Потім встав, накинув куртку й вийшов.
Галина залишилася сама. У тиші. І вперше за довгі роки їй стало легко.
Вона налила собі чаю, сіла за кухонний стіл і посміхнулася.
— Усе буде інакше, — сказала вона вголос. .
— Тепер точно.
