Клавдія вийшла на балкончик котеджу і навіть заплющила очі від сорому та невпевненості. Та хто вона така, щоб жити в такому розкішному будинку? Їй навіть ніяково перед людьми.
Але старший син Мишко твердо сказав їй:
— Мамо, ти саме це й заслужила: все життя ґарувала, а тепер відпочивай. Тобі ж уже шістдесят, живи собі на втіху, як хочеш.
Тут Клавдія й розгубилася. Та хто ж знає, як вона хоче жити? Вона про це й не думала, не було коли…
У матері Клавдія була п’ятою дитиною. Батько мріяв про сина — собі помічника, та так і не дочекався. Він був значно старший за матір, захворів від важкої праці й передчасно пішов з життя. Вона залишилася з матір’ю разом із братами та сестрами, а ненька й сама після п’ятьох дітей ще два роки не мала міцного здоров’я.
У матері не було ні сил, ні коштів, щоб самотужки виховувати п’ятьох дітей. Отож вона вирішила залишити двох старших дочок удома — вони вже могли допомагати по господарству, — а трьох молодших віддати до дитячого будинку, поки підростуть. Там їх і нагодують, і одягнуть, і вивчать.
Ось так і потрапили Клавочка з Надією та Марусею до дитячого будинку…
Додому вони повернулися, коли вже закінчили школу. Старші Люба й Таня вже виїхали до міста, а мати була в дуже важкому стані й невдовзі пішла з життя…
До Надюші незабаром посватався сусідський Іван, вона пішла жити до нього, а Клава з Марусею залишилися удвох у занедбаній хаті. Але незабаром і Маруся подалася до міста — старші сестри вмовили. Клава ж залишилася зовсім сама…
Вона намагалася братися за всю роботу, а ночами плакала від самотності. Та дівчина була наполегливою: навесні самотужки засадила город, сама полатала ґанок, знайшовши дошки в сараї.
Удома Клава відшкребла нефарбовану долівку та дошки, усе вимила й навела чистоту. У колодязній воді перепрала вручну господарським милом увесь одяг та білизну. На вимиті вікна повісила вишиті фіранки, а стіл застелила вишиваною скатертиною.
Сама ж Клавдія пішла працювати на місцеву ферму, бо куди їй ще було діватися? Вважала себе не такою вродливою та спритною, як сестри. Мовляв, куди їй їхати до міста — тільки людей лякати…
Тоді й почав до неї вдиратися в довіру Пилип, якого в селі знали як запеклого бабія. Як Клава від нього не відмахувалася, як не боялася поголосу — а він усе вився вужем. Приходив ласкавий, із подарунками, наче з великим розумінням:
— Та не лякайся, Клаво, я ж усе розумію, що про мене говорять. Але не вір, то все заздрощі! Я ж одружитися хочу, а вони самі шию крутять. А ти не така, я ж бачу. У мене на пилорамі є матеріали, продам їх — і одразу до вінця підемо, клянуся! Ну обійми мене, не відштовхуй.
Ми з тобою знаєш, як заживемо? Тобі таке й не снилося…
Приходив він зазвичай у сутінках, ближче до ночі. Наполегливий був Пилип, умів красномовно шепотіти Клаві на вушко саме те, чого їй так бракувало. І вона, хоч і не одразу, але повірила.
Незабаром Пилип разом із напарником повіз пиломатеріали на продаж. Обіцяв повернутися з грошима й одразу справити весілля, та, мабуть, щось у них там пішло не так.
Невдовзі Клавдія зрозуміла, що чекає на дитину. Хотіла йти до матері Пилипа, щоб дізнатися, де наречений. Та випадково в магазині почула, що Пилипа бачили в обласному центрі. Вбрався як пан, гуляв із міською дівчиною і хвалився, що в село не повернеться, бо відкриває свій кооператив і хоче стати багатієм.
Клава спочатку сподівалася, що щодо дівчини — то брехня, і Пилип ось-ось повернеться з заробітків. Але час минав, і стало зрозуміло: він відцурався. А те, що дитина від нього, ніяк не доведеш — свідків його нічних візитів не було. Та й принижуватися Клавдія не хотіла: вирішила, що сама впорається, вона ж сильна…
З першим синочком Михайлом Клаві дуже допомогла баба Марія, їхня далека родичка. Вона не допитувала дівчину, не розпитувала зайвого. Принесла малюкові сповитки та байкову ковдру і почала щодня приходити.
Поки Клава була на фермі, баба Марія доглядала Михасика. Так і протрималися.
Михайло ріс роботящим та наполегливим. Якщо спаде йому на думку зробити мамі нову драбину на горище чи в погребицю — узяв інструмент і зробив, хоч було йому лише вісім років. За що б не взявся — доводив до кінця.
Михайло добре закінчив дев’ять класів. Йому б учитися далі, та він боявся залишати матір саму.
Але тут до Клавдії почав заходити його класний керівник, Петро Миколайович. Спочатку приходив поговорити про майбутнє Михайла, а Клава частувала вчителя чаєм. А потім Петро Миколайович завітав ще раз, і ще — та й зненацька запропонував їй руку й серце:
— Виходь за мене, Клаво. Я сам, і ти одна. Михайло нехай спокійно їде вчитися до технікуму. І не дивися, що я трохи старший — я людина шанована, матимеш у хаті господаря й захист. А я ж давно на тебе заглядаю, ти ж чудова жінка…
Подумала Клавдія — і погодилася. І Михайло тепер матиме змогу здобути освіту, та й Петро їй припав до серця: чистенький, ввічливий, освічений, село його поважає…
Одружилися вони з Петром і жили в злагоді. Клавдія й не думала, що доля подарує їй таке щастя і що хтось так щиро її кохатиме. Невдовзі у них народився другий синочок — Коля.
А Михайло закінчив технікум і вирішив зачепитися в місті, якщо мама тепер під надійним крилом. Разом із другом він вирішив розпочати власну справу, щоб піднятися на ноги та допомагати родині.
Та недовго тривало щастя жінки.
Якось Петро заліз на дах, щоб перекрити шифер. Будучи людиною кабінетною, він оступився, старий кроквяний прогін під ним провалився… Поранення виявилися надто важкими, і Петро пішов з життя.
Клавдія знову залишилася сама — тепер із маленьким Миколою на руках.
Але на той час у Михайла справи пішли вгору. Вони з партнером зайнялися заготівлею та переробкою вторинної сировини й почали добре заробляти. Дізнавшись, що мати знову залишилася одна й далі важко працює на фермі, Мишко почав приїжджати щотижня, привозячи повні багажники гостинців.
Коли Михайло вперше приїхав, маленький Коля вибіг на дорогу і від захвату заверещав, показуючи пальчиком:
— Мамо, мамо, це ж мій тато приїхав! Так? Тато?
Хлопчик так вирішив, бо мати, не бажаючи травмувати дитину, сказала лише, що тато «поїхав далеко», а батька малюк майже не пам’ятав…
Згодом Коля дізнався правду, але щоразу, угледівши знайому автівку, усе одно біг босоніж по запиленій ґрунтівці з радісними криками:
— Брате, брате! — і кидався Михайлові на шию.
Михайло привозив йому іграшки, солодощі, а згодом — гарний одяг та техніку. Все це він здобув власною працею. Згодом, коли Коля виріс і закінчив коледж, старший брат одразу взяв його до себе в бізнес.
Зараз у Михайла вже власна сім’я — дружина Людмила, син та донька. Коля теж одружився, його дружина Маргарита ось-ось має народити первістка.
А для матері брати збудували гарний двоповерховий котедж у рідному селі.
Підвели газ, облаштували водопровід, ванну кімнату, поставили сучасні меблі. Щовихідних сини з родинами приїжджають до Клавдії відпочивати. Довкола ж краса неймовірна: українські поля, мішані ліси, зариблена річка, а на пагорбі — старовинна дерев’яна церква.
Мати, правда, до нових шовкових халатів так і не звикла:
— Та ну їх, вони ж слизькі, — сміється Клавдія, милуючись синами, невістками та онуками.
Їй досі трохи ніяково перед сусідами за свої статки. І за що їй, простій доярці, яка все життя не розгинала спини, така спокійна та сита старість? Хіба вона на це заслужила?..
…А на іншому кінці села на напіврозваленому ґанку сидів Пилип і бурчав собі під ніс:
— Отже ж пощастило цій Клавці! Я все життя крутився, у місті торгував, а на старість ні з чим залишився. А ця безграмотна в палаці живе! Де ж у світі справедливість?
Його старенька мати, Галина Петрівна, не витримала й виповіла йому все у вічі:
— То не треба було кидати Клавдію! Вона ж від тебе Михайла народила, а тепер твій син — поважний бізнесмен. Жив би зараз і ти в котеджі!
— Та що ж ти раніше мовчала, що це мій син?! — обурився Пилип. — Він же не відчора багатій! Я б давно до нього прийшов, поговорив по-чоловічому, сказав би, що мати нас розлучила. Запропонував би об’єднати наші капітали — ми б з ним такі справи прокрутили!
— Ти вже «накрутив»! Трьох дружин із дітьми покинув, нікому й копійки не дав, усе за молодицями ганявся. А твоя остання панянка тебе роззула й роздягла — ото й відплатилися тобі дівочі сльози, — з гіркотою мовила мати.
— Та й я не одразу збагнула, хто батько. А як глянула на дорослого Михайла — господи, та це ж вилитий мій Пилип у молодості! Тільки розмовляти з тобою тепер ніхто не буде.
Михайло повністю відпрацював усі твої борги перед матір’ю, а ти так і залишишся ні з чим біля розбитого корита.
Стара махнула рукою й пішла до хати, а Пилип потягнувся за чаркою, та й та вже виявилася порожньою…
