Варя лежала в палаті після реанімації.
Бліде личко, темні кола під очима. Тонкі гілочки — ручки.
— Чому ви так погано за нею доглядаєте? — дорікнув Маргариті Іванівні лікар, — ще кілька таких випадків, і я вам нічого не гарантую!
— Винувата, старенька я, не справляюся, — Маргарита Іванівна понуро опустила голову.
— Послухайте, у неї зараз такий вік. Наробить дурниць, що тоді робитимете?
Лікар осудливо подивився на Маргариту Іванівну й вийшов.
Вона понуро постояла біля вікна, а потім повернулася до палати. Присіла біля ліжка й взяла безсилу ручку Варі у свою — суху, старечу, всю в зморшках, але ще міцну руку.
Як же так сталося, що все в її житті йде шкереберть? Де вона оступилася? Адже вона завжди мріяла тільки про хороше!
Закінчила сільськогосподарський інститут з червоним дипломом. Хотіла в аспірантуру, але її направили агрономом у глухе село.
Вийшла заміж пізно. Юрій був старшим сином голови колгоспу. Працював механізатором. Мав намір вчитися далі. Рита дуже любила співати, а Юрій морщився, наче від зубного болю. «Не так співаєш, не по-нашому».
А потім його привабила пляшка… І весь час говорив їй: «Ти ж така, а я хто? — простий хлопець». І пив, пив… Народилася донька Юлечка.
Юра дуже радів доньці. З рук її не спускав! Маргарита сподівалася, що хоч із народженням донечки все налагодиться. Але доля вирішила інакше.
Одного разу вночі треба було перегнати машину в інше село. Юрій вирішив скоротити дорогу, поїхав по зимовій дорозі через річку. І провалився під воду разом з машиною.
Як не вмовляв свекор, Маргарита Іванівна з Юлею незабаром поїхала з цих місць.
Юлька у неї росла спритною, кмітливою. Вчилася музиці. Вступила до музичного училища.
А потім настали дев’яності.
Юля все кинула, мовляв, кому це потрібно! Не хочу, як ти, від зарплати до зарплати жити. Я на краще життя зароблю. Стала човникарем. Метушилася з подругами туди-сюди, наче заведена. Гроші з’явилися. На ринку відкрила кіоск. Машину купила, щоправда, не нову. У неї з’явився хлопець.
Його звали Сергій.
Завагі.ніла, очі світяться. «Одружимося, — каже, — скоро».
Тільки все вийшло інакше. Сергій зник в одну мить разом із заощадженнями Юлі.
Ось так тоді й народилася Варенька, темноока зірочка.
А у Юлі все так і пішло. То один хлопець, то інший. Вона прагнула лише особистого щастя.
Під час однієї з поїздок Юля зустріла своє кохання. Якогось іноземця. І тепер вони живуть за кордоном.
****
Варя здригнулася й розплющила очі:
– Бабусю, що ти тут робиш? Чому ти весь час втручаєшся?, — Варя вирвала свою руку з бабусиної, — мені ніхто не потрібен, бо я нікому не потрібна. Всі мене покинули. Я нікому не вірю, — Варя знову заплющила очі.
— Але ж я тебе не покинула?
— Не покинула. Але й тобі потрібно лише те, щоб я була просто пристойною. Була як усі! Тебе не хвилюють мої думки!
— Варенько, ти помиляєшся. Мені важливо все. Кожна мить твого життя. Я готова віддати тобі все. Все, навіть своє життя… — Маргарита Іванівна знову взяла руку онуки у свою, — повір мені.
Але Варя дивилася на бабусю з недовірою:
— Усі так кажуть, але насправді ніхто не готовий віддати своє життя за іншого. Ніхто!
Маргарита Іванівна з відчаєм стиснула руку онуки. Вона ніколи раніше нікого так не любила, як свою онуку. І вона з несамовитою силою бажала лише одного — нехай її останні життєві сили перейдуть до Варі. Може, це їй допоможе.
А її життя вже скінчилося. Нічого не виправити…..
Якби хтось був поруч, він би був вражений, побачивши це. Рука Варі здригнулася, і від бабусиної руки ніби пробіг струм життєвої енергії. У Варі порожевіли щоки. Погляд став теплішим.
Вона зітхнула, наче дитина, що виплакалася. І заснула легким сном одужуючої.
Маргарита Іванівна ледве дійшла додому. Наче її щире бажання віддати Варі своє життя справді почало збуватися.
Наступного ранку вона не змогла встати — у неї зовсім не було сил.
Вару виписали через день. Вона різко пішла на поправку. Біля лікарні її зустріли друзі:
— Оооо, а ти вже в формі, ну що, знову погуляємо? Як ти оговталася?
— Бабуся віддала мені своє життя, тепер у мене два життя, — недбало пожартувала Варя, вдаючи з себе круту, — зайду додому, помиюся після лікарні, і ввечері зустрінемося в клубі!
Варя йшла, весело підкидаючи камінчик. Легко піднялася на свій поверх, подзвонила у двері. Але ніхто не відчинив. Вона подзвонила ще раз, потім постукала у двері:
— Бабусю, я прийшла!
Від удару ногою двері трохи прочинилися. Виявляється, не зачинено. Дивно.
Варя увійшла до кімнати й з жахом побачила бабусю, що лежала нерухомо на дивані.
Її охопив жах. Бабуся завжди була з нею, хіба з нею може щось статися?
Варя підійшла й тихо покликала:
— Бабусю.
Бабуся раптом ледь ворухнулася й примружила очі:
— Моє сонечко, як я рада, що з тобою все гаразд…
— Бабусю! — Варя взяла Маргариту Іванівну за руку, — бабусю, я з тобою! — потім схопила телефон і почала набирати номер швидкої.
Вони приїхали дуже швидко і відразу ж відвезли Маргариту Іванівну до лікарні.
Варя вперше в житті залишилася сама.
Весь вечір її телефон розривався від дзвінків друзів. Але вона нікого не хотіла бачити.
Це не жарти. Варя раптом усвідомила, що вона насправді може втратити єдину людину, яка її любить. І їй стало страшно.
Тепер Варя відвідувала Маргариту Іванівну в лікарні. Та просто не вірила своїм очам. Може, їй і справді вдалося щось передати Варі? Або з чого раптом Варя взялася за навчання, кинула гулянки та старих друзів. І навіть почала співати.
Гарним, трохи низьким голосом. Мабуть, від її батька — Сергія — їй все-таки щось передалося.
Через тиждень Варя забрала бабусю з лікарні, і в них почалося зовсім інше життя.
Варя вчилася, працювала, займалася домашніми справами. І брала уроки вокалу у викладача.
Маргарита Іванівна дивувалася.
Невже її відчайдушне благання та безглузда готовність віддати своє нікому не потрібне життя мали таку силу?
Увечері, невідомо чому, раптом зателефонувала Юлія. Її дочка. Вона ридала у слухавку, а Маргарита Іванівна нічого не могла зрозуміти.
Виявилося, що деякий час тому Юля вирішила одружитися з своїм другом, з яким жила за кордоном.
Перед церемонією вона вирішила сповідатися, і, почавши говорити, вже ніяк не могла зупинитися. Одне, здавалося, тягнулося за іншим. І тоді священник наказав відмолити гріхи її роду. Юлія розповіла йому надто багато.
Мабуть, усе зійшлося воєдино. І жертовне бажання бабусі. І прозріння Юлії.
Ніколи не пізно змінити своє життя і допомогти тим, хто поруч. Ніщо не закінчено для того, хто живий.
Юлія з чоловіком повернулися на її батьківщину. Вони тепер живуть по сусідству з Маргаритою Іванівною.
Варя поки що живе разом із бабусею. Вона заочно закінчує коледж, працює.
А сама Маргарита Іванівна тепер знає: як би тобі не здавалося, що все життя йде шкереберть, борися за нього, не опускаючи рук, до останньої години. Адже в кожному з нас є частинка сили й енергії роду…
