Двійнята Оля та Коля рано втратили батька. Мати якийсь час трималася, а потім у неї з’явився чоловік, другий, третій… Загалом жінка почала гуляти і навіть не помітила, як її малолітніх дітей забрали органи опіки.
Відтоді для двійнят почалося нелегке життя: у дитячому будинку вони весь час тулилися одне до одного, і діти за це постійно їх дражнили. І якщо Коля вміло давав відсіч, то Оля завжди плакала й тікала з дитячого будинку.
Дівчинку щоразу повертали, навіть замикали, щоб наступного разу не захотілося, але Оля все одно не припиняла спроб втекти з дитячого будинку.
У глибині душі дівчинка сподівалася, що мати побачить її й усвідомить, що накоїла. Отямиться, забере їх із братом назад, і вони почнуть жити, жити так, як нікому й не снилося.
Дівчинка не знала, що їхньої мами вже давно немає в живих. Коля теж не знав про це, але він і не сподівався повернутися додому.
Хлопчик чудово розумів, що заради пляшки, багато хто, готовий навіть рідну матір продати.
Як казала їхня вихователька — для таких людей немає нічого святого.
Коли їм виповнилося по десять років, Оля знову втекла. Тоді її шукали всі: і поліція, і волонтери, і навіть самі працівники дитячого будинку. Дівчинку знайшли лише через місяць на занедбаному будівельному майданчику.
Олі більше немає серед живих. Коля важко переживав втрату сестри. Мабуть, так він не переживав навіть тоді, коли їх вилучили з родини, але відхід сестри вплинув на хлопчика особливо сильно.
Від пережитого стресу Коля перестав розмовляти, і жоден психолог не міг виправити цю ситуацію. І якщо раніше його не хотіли усиновити через те, що потрібно було усиновити одразу двох, то тепер, щойно дізнавалися, що у хлопчика з’явився такий недолік, його взагалі уникали.
Кому потрібні чужі діти, тим більше такі, яких ще й по лікарях треба тягати? Добре хоча б те, що хлопчика більше ніхто не чіпав, адже за таке він усіх ображав: комусь розби ав ніс, комусь залишав синець під оком, а комусь виби ав зуб.
Директорка часто карала Колю, замикала його з ранку до ночі в підсобці, де зберігався садовий інвентар. Мало того, що хлопчик, залежно від погоди, страждав то від спеки, то від холоду, так ще й забували його нагодувати, і він міг просидіти весь день, не з’ївши ні шматка хліба.
Одного разу про нього взагалі забули й залишили ночувати в підсобці. Добре, що було літо, інакше не уникнути б біди.
Незабаром у дитячому будинку змінилося керівництво, а нова метла, як то кажуть, завжди по-новому мете.
Елла Павлівна провела атестацію й змінила майже весь персонал, залишивши лише сторожа та садівника. Більше дітей ніхто не карав, адже бідні дітки й так були покарані долею.
Хтось поширив чутку, що Елла Павлівна не має дітей, тому вона з таким трепетом ставилася до всіх мешканців дитячого будинку.
Вона приходила під час сніданку, обіду та вечері й ласкаво вмовляла тих, хто відмовлявся їсти. Вчила малюків тримати ложку, хоча це й не входило в її обов’язки. Вона могла прийти вночі до дітей і довго читати їм казки або розповідати цікаві історії.
Найчастіше вона зупинялася біля ліжка Колі й, трохи поміркувавши, сідала біля його ніг. Коли вона бачила, що діти заснули, Елла Павлівна дбайливо накривала кожного, а Колю ще й цілувала в чоло.
Хлопчик від задоволення розпливався в посмішці і ще довго робив глибокі вдихи, намагаючись запам’ятати аромат її парфумів.
Коли після вихідних Елла Павлівна приходила на роботу, вона кликала Колю до себе в кабінет, а потім ставила перед ним величезне блюдо з пиріжками.
Хлопчик заплющував очі від задоволення, поглинаючи один за одним пиріжки з картоплею чи капустою.
А потім сталося так, що Елла Павлівна переїхала до дитячого будинку разом зі своїми речами; ніхто з дітей не знав справжньої причини, і лише вихователі, які ділилися між собою останніми плітками, знали, що чоловік Елли Павлівни подав на розлучення й вигнав жінку з дому.
Причина банальна — у нього з’явилася інша жінка. Якщо чесно, вона вже давно була у нього, вона навіть встигла народити йому дітей — хлопчика й дівчинку, ось тільки чомусь саме зараз він вирішив подати на розлучення, щоб узаконити свої стосунки з тією, кого кохав усі ці роки.
Елла Павлівна не сварилася, не з’ясовувала стосунків, а мовчки зібрала речі, підписала всі необхідні документи й переїхала до дитячого будинку. Тепер у неї було більше часу, щоб проводити його з дітьми: дівчаток вона вчила готувати улюблені всіма пиріжки, а хлопчиків привчала поважати дівчаток і робити їм милі сюрпризи.
Хлопчики під чуйним керівництвом Елли Павлівни власноруч розбили у дворі дитячого будинку квіткові клумби, щоб потім дарувати букетики дівчаткам, адже, як виявилося, всі дівчатка люблять квіти.
А дівчатка, у свою чергу, намагалися пекти якомога смачніше, щоб потім пригостити своїх відважних лицарів.
На жаль, усе хороше колись закінчується, ось і Еллу Павлівну збила машина, і ніхто не знав, виживе вона чи ні.
Прийшов новий директор — суворий чоловік передпенсійного віку. Він заборонив вечірні читання казок, а тих, хто відмовлявся їсти, одразу виганяв з-за столу. На той час Коля вже покинув стіни дитячого будинку.
Оскільки його мати поме.ла, їхню квартиру просто опечатали, тому Коля одразу ж вирушив туди. Сусіди допомогли йому навести там порядок: хтось побілив стіни, хтось підфарбував двері та рами, а хтось приніс непотрібні штори та килимки.
Незабаром Коля влаштувався на роботу — спочатку вантажником, потім комірником.
Власник магазину виявився доброю людиною: влаштував Колю на заочне навчання до університету, а потім і зовсім зробив його своєю правою рукою.
Зараз Коля живе і ні в чому не має потреби: дім — повна чаша, дружина — красуня, троє чудових діточок, ось тільки час від часу він згадує ту, яка колись допомогла йому повірити в краще, повірити в те, що не всі люди злі, що на цьому світі є добро.
Коля повертався з відрядження. Кілька днів на ногах, переговори, купа підписаних контрактів із постачальниками, навіть часу не було, щоб поїсти. Сам не знаючи, чому він звернув у бік автовокзалу й почув до болю знайомий голос:
— Пиріжки! Гарячі пиріжки! З капустою! З картоплею!
Коля вийшов з автомобіля. Помилки бути не може, це вона — Елла Павлівна. Жінка сиділа в інвалідному візку, тримаючи на колінах великий кошик із пиріжками.
— Елла Павлівна… Ви мене впізнаєте? Я Коля… Коля Вороненко…
– Коленька… як ти виріс… А я ось… як бачиш… Свого житла у мене немає, тому доводиться працювати, щоб оплачувати кімнату.
– А поїдемо до нас, думаю, мої дівчатка будуть раді познайомитися з тією, про яку я стільки разів розповідав.
– А пиріжки, я ж ще нічого не продала…
– Я куплю їх навіть за подвійну ціну!
Дружина та діти тепло зустріли Еллу Павлівну. Їм справді було цікаво подивитися на ту, яка колись так доброзичливо поставилася до їхнього люблячого чоловіка й батька.
Поки діти з апетитом наминали свіжі пиріжки, побіжно слухаючи захопливі історії жінки, Коля разом із дружиною вирішували нагальне питання.
— Звісно, коханий, я й сама хотіла тобі це запропонувати, але ти мене випередив.
— Справді? Яка ж ти в мене розумниця!
— Думаю, дівчатка будуть тільки раді, що у них з’явиться бабуся, а то ми з тобою, сам знаєш…
У дружини Колі теж не було батьків, тому їхні діти часто запитували, чому в їхніх друзів є дідусі й бабусі, а в них немає, але тепер проблема була вирішена: Елла Павлівна стане їхньою бабусею, і це не підлягає обговоренню.
Бідна жінка, яка за стільки років звикла до труднощів і поневірянь, не могла повірити, що її запрошують у сім’ю, і що тепер їй більше не доведеться вставати о п’ятій ранку, щоб замісити тісто, а потім спекти пиріжки й їздити від автобуса до автобуса.
Адже добро не забувається, і все хороше колись повернеться сторицею — ось і Елла Павлівна знайшла сім’ю, в якій її люблять і піклуються про неї, як про рідну.
