— Якби не мама, я б ніколи сюди не приїхала! — вигукнула Олена з порога, стискаючи в руці мокру парасольку.
Брат Костя стояв у передпокої.
— А я думав, ти й заради неї не приїдеш, — досить холодно відповів він.
Дощ лив як із відра. Старий будинок скрипів під натиском вітру, немов видихав накопичений за роки біль. У глибині будинку чувся кашель — тихий, уривчастий. Кашляла їхня мати, заради якої Олена повернулася в те місце, яке колись поклялася залишити назавжди.
— Ти навіть не подзвонив мені, коли її відвезли до лікарні. — Олена скинула з плеча промоклу сумку, зняла пальто. Її голос тремтів від гніву.
— А ти коли востаннє сама дзвонила? — роздратовано кинув у відповідь Костя. — Усі ці роки тебе мало цікавило, як ми живемо.
Олена не відповіла.
Колись у цих стінах вирували нескінченні скандали: батько — завжди напідпитку і злий, мати — пригнічена й мовчазна, діти — безсловесні свідки, що не мали права голосу. Костя став бронею, Олена— втікачкою.
Тепер минуле знову постукало у двері, немов непроханий гість. Олена раптом згадала: їй шість років, батько кидає тарілку об стіну, мати зі сльозами на очах витирає кр.в з губи, Олена тремтить від страху, знаючи, що зараз буде.
Костя тягне її в сад — ховатися. Там, серед гілок дерев, вони вперше поклялися одне одному, що колись втечуть звідси.
Вона втекла. Він залишився.
І тепер знову опинилися тут — двоє дорослих людей, що образилися одне на одного.
— Скільки років ти була десь там, Олена? П’ятнадцять?
— Дев’ятнадцять, — вимовила вона різко. — І не пошкодувала жодного дня.
Знову пролунав кашель матері. Занадто різкий.
Олена й Костя на мить завмерли. Потім знову натягнули маски.
— І що тепер? Будеш сидіти тут з нею, виносити судно, слухати її марення? — Костя посміхнувся. Глухо. Безрадісно. — Вона вже й мене перестала впізнавати. Тебе й не згадає.
— Буду.
Олена пройшла на кухню. Озирнулася. У будинку багато чого змінилося. Нова плитка замість потрісканої. Нові шафи для посуду замість старих облуплених. Новий холодильник і стіл зі стільцями. Незважаючи на те, що Костя зробив ремонт у будинку матері, у Олени все одно виникло відчуття, ніби вона нікуди не виїжджала.
— Ти анітрохи не змінився, — тихо сказала Олена, але брат все одно її почув. — Як і раніше звинувачуєш у всьому світ.
— А ти? — Костя стиснув кулаки. — Втекла й забула, що в тебе є мати, дім… і я.
Олена здригнулася, наче від удару.
Вона підійшла до вікна. За склом — та сама стара вишня. Колись вона впала з цього дерева й розбила коліно. Тоді мати, замість того щоб піти по аптечку й як слід обробити рану, приклала до коліна доньки подорожник. Боялася розбудити чоловіка й натрапити на скандал.
— Що ти хочеш від мене? Якщо тобі так неприємно мене бачити, навіщо дзвонив? — запитала вона брата, не обертаючись.
— Чесно? Я хочу, щоб ти залишилася. Хоча б на деякий час, — тихо відповів він. — Тому й подзвонив.
Минуло чотири дні. Олена жила в колишній дитячій кімнаті на другому поверсі. Костя — у своїй кімнаті, поруч із кухнею. Вони зустрічалися на сходах, у коридорі, на кухні — і щоразу обмінювалися важкими поглядами.
Мати дедалі слабшала. Іноді марила, приймаючи Олену за свою давню подругу, а Костю називала ім’ям покійного батька.
Разом доглядаючи за хворою матір’ю, вони, здавалося б, почали знаходити спільну мову, але одного вечора все зірвалося.
— Ти стільки часу жила у своєму місті й плювати хотіла на нас! — викрикнув Костя, розливши чай на стіл.
— Хто тобі заважав поїхати?! Тоді б не довелося звинувачувати мене в тому, що я обрала краще життя! Ти — недороблена жертва! — Олена жбурнула брудні ложки в раковину.
— Та як я міг покинути матір з цим… батьком… — виплюнув він останнє слово, обличчя брата почервоніло.
У цей момент із спальні долинув тихий голос:
— Діти…
Обидва миттєво замовкли. Потім згадали. Їх кликала мама…
Тієї ночі Олена довго не могла заснути. Вона сиділа на своєму старому ліжку й розглядала свої руки. Для неї втеча була порятунком. Але біль від прийнятого рішення гнив у ній роками, наче незагоєна рана, в яку потрапив бруд.
Вона згадала, як у сімнадцять років ховалася в сараї після того, як батько викинув її речі на вулицю.
Батька розлютило те, що Олена збиралася продовжувати навчання замість того, щоб знайти роботу. Тоді Костя прийшов до неї вночі, віддав свою ковдру з подушкою, щоб вона не мерзла. Він був на рік молодший за неї. І теж, як і вона, боявся батька.
Тієї ночі вона запропонувала йому втекти. Костя благав її залишитися. Вперше за весь час він сказав:
– Я ж не впораюся тут без тебе.
Олена тоді про це не думала. Їй хотілося побачити інше життя. Але її зворушили сльози брата, і вона пообіцяла не поспішати з втечею.
Наступного дня, коли Костя зайшов у сарай, він забрав складену ковдру та записку, залишену на подушці: «Я до тебе повернуся».
Коли мама покликала Олену з Костею, вона згадала той день.
— Нам усім разом треба було втекти. Треба було кинути все й піти. Мені так шкода… Так шкода… Все було б інакше. Моя Оленка. Підійди. Я подивлюся на тебе…
Олена давно пробачила маму, хоч і не змогла її зрозуміти навіть через роки.
— Тільки не сваріться. Я винна. Звинувачуйте мене, — продовжувала вона.
Але ні Костя, ні Олена не наважилися їй нічого сказати. Олена взяла маму за руку. Їй захотілося відповісти їй, переконати, що все добре, але вона мовчала. З очей текли сльози. Мамі треба було розповісти занадто багато, а часу залишилося занадто мало. Костя теж взяв маму за руку.
— Ми не сваримося, — сказав він їй. — Просто занадто емоційно розмовляли.
Олені голос брата здався якимось хрипким, він теж розумів, що, можливо, це її останні дні. Так вони й сиділи, тримаючи її за руки по обидва боки ліжка. В очах обох читався страх. Вони подивилися один на одного й уперше за довгий час побачили не ворогів, а переляканих дітей.
Через кілька днів мама поме.ла. Це сталося тихо, без сліз. Вона просто не прокинулася.
— Що тепер? — — приховуючи тремтіння в голосі, — запитав Костя.
Олена знизала плечима.
— Похорон. Потім вирішуватимемо з будинком…
Костя кивнув. Знав, що Олена захоче продати будинок. Але сьогодні не став говорити про спадщину. Йому не було що запропонувати сестрі. Усі зароблені гроші йшли на матір. Накопичень не залишилося. Та й думати про це не хотілося — перед очима спливали різні спогади.
Він зайшов у будинок і зупинився у передпокої. Згадав, як у шість років стояв тут і притискав до грудей просту, але найдорожчу для нього іграшкову машинку. Подарунок матері.
Батько того дня кричав на неї через цей подарунок. Костя тоді сховався у шафі. Йому було страшно, що у нього відберуть мамин подарунок. Олена теж там ховалася — мама купила їй ляльку на свою зарплату.
Костя пам’ятав і той зимовий вечір. Йому тоді вже було дванадцять. У нього були санки, якими він підробляв у сусідів — возив воду, дрова. Санки розвалилися, коли він вирішив сам прокататися на них з гірки. Він дуже довго боявся йти додому. Знав, що батько розлютиться й влаштує прочуханку. Дістанеться всім: йому, мамі, сестрі. Так і сталося.
Коли все вщухло, мати сунула йому в руку рукавиці, які зв’язала сама.
— Це тобі, синку. Щоб було тепліше…
Так він і йшов потім вулицею в цих рукавичках, схлипуючи в рукав. Він не хотів виправдовувати матір, але й звинувачувати не наважувався. Напевно, вона просто була такою… І він любив її, незважаючи ні на що. Олена йшла поруч у таких самих рукавичках і злилася на весь світ.
Вперше Костя заступився за матір після того, як пішла Олена. Йому було настільки боляче, прикро й досадно, що він знайшов у собі достатньо сміливості, щоб дати відсіч батькові.
Тоді йому добряче дісталося, але він не відмовився від жодного слова. Він знав, що настане час, коли у нього буде достатньо сил, щоб захистити її. Так і сталося.
Якось батько незадовго до своєї с.ерті зізнався:
— Знаєш, — сказав він. — Ти… все зробив правильно. Те, що залишився. Те, що борешся за неї.
Костя тоді подивився на нього з презирством, але нічого не відповів.
Коли Олена дала про себе знати, Костя довгий час намагався вмовити її повернутися. Намагався пояснити, що тепер усе інакше. Олена не вірила.
— Раніше треба було думати. Щоб потім гірко не плакати, — коротко відповіла сестра.
Образа на матір і батька була дуже сильною. Костя їй щось відповів, Олена зачепилася за його слова. Тоді вони вперше посварилися. І відтоді між ними ніби з’явилася прірва.
Похорон матері був скромним. Присутні були лише кілька людей: дві сусідки, та він із Л
Оленою.
Після кладовища повернулися додому. Олена не поспішала їхати до міста.
Допомагала братові розбирати речі. Саме тоді й знайшла старий щоденник мами. Мамині записи були короткими.
«Костя знову ховався в шафі… Чоловік знову накинувся на мене, потім на дітей… Господи, як же мені їх захистити? Звідки взяти сили? Куди йти?»
Олена посміхнулася.
— Куди завгодно, мамо. Аби тільки подалі.
«Олена мріє про навчання. Я молюся, щоб у неї все вийшло…»
— У мене вийшло… Але не завдяки твоїм молитвам…
Коментуючи записи матері, Олена відчувала ком у горлі. Там було ще багато чого. До самого вечора вона просиділа, проливаючи сльози на сторінки маминого щоденника. Було гірко.
Вранці Олена покликала Костю на розмову.
— Будинок… — почала вона. — Треба продати.
Костя провів долонею по столу.
— Я хотів би тут залишитися, — тихо відповів він.
— Тому що це все ще мій дім.
— Ти справді хочеш залишитися тут?
— Скільки ти хочеш за свою
половину?
Олена відповіла не відразу, довго дивилася на брата, а потім несподівано сказала:
— Пробач мене.
Костя здивувався:
— За що?
— За те, що тоді не повернулася. За те, що залишила тебе самого. Виходить, я обдурила тебе.
Він посміхнувся — щиро, хоч і сумно.
— Ми тоді були дітьми, Олено. Просто дітьми. Переляканими дітьми.
Олена встала й підійшла до брата. Міцно обійняла його. По-справжньому. Як тієї ночі в сараї, коли вони були дітьми й не знали, як захистити одне одного. І в цю мить всередині ніби щось налагодилося. Розмова, яка мала закінчитися сваркою, завершилася примиренням.
Олена поїхала наступного дня. Вона покинула дім, не відчуваючи злості. Костя проводжав її до хвіртки. Йому було сумно прощатися з сестрою. Перш ніж сісти в таксі, Олена простягнула Кості записку.
— Позавчора знайшла на горищі. Була в маминому щоденнику.
Костя розгорнув записку й одразу впізнав почерк сестри: «Я повернуся до тебе».
Вдома Костя поклав записку в скриньку й акуратно поставив її на полицю в шафі. Колись ця записка була для нього розрадою, а потім кудись зникла. Мабуть, мама знайшла її раніше.
За свою половину будинку Олена нічого не взяла. Сказала, що так буде правильно. Костя не став сперечатися. З вдячністю прийняв пропозицію сестри.
Потроху почав наводити лад у будинку. Зайнявся дрібним ремонтом. Якось увечері натрапив на мамин щоденник. Мабуть, той самий, про який говорила сестра.
Перегортаючи пожовклі сторінки, він ловив себе на думці, що в записах мама була зовсім іншою — молодою, мрійливою, сповненою надій. Писала про дітей: про Олену, про нього. Про те, як мріяла дати їм найкраще, але життя склалося інакше.
«Сьогодні Костя приніс зі школи малюнок — будинок, великий, світлий. Сказав: «Це наш дім, тільки без криків». Я сховала малюнок у кухонну шафу. Не можу викинути. Може, колись він побачить, що мрії збуваються».
Костя стиснув сторінки пальцями. Того вечора він уперше за довгий час заплакав. Не від болю, не від гніву — від прощення.
Олена більше не дзвонила. Просто одного дня приїхала без попередження. Вони довго сиділи на веранді, пили чай і згадували дитинство. Смішні моменти, пов’язані один з одним. Відтоді Олена почала часто приїжджати. Костя завжди радів її приїзду.
Минув час. Він, як міг, відремонтував будинок, поставив нові вікна, пофарбував дах. З міста приїхала молода вчителька — Ольга — і орендувала сусідню ділянку. Вони познайомилися якось легко й просто, без напруги. У її сміху було щось тепле, справжнє.
Іноді Костя думав: може, у нього теж з’явиться шанс на інше життя, не схоже на те, що було раніше.
Одного разу він знову відкрив стару скриньку. Записка лежала там, наче оберіг.
«Я повернуся до тебе».
Але Костя знав: усе найважливіше вже повернулося.
