Половину городу Валентина Григорівна здала не через бідність. Гроші, звичайно, були доречні, але не настільки, щоб терпіти чужих людей серед своєї полуниці.
Причиною стала спина.
У квітні вона перекопала дві грядки, випрямилася й побачила небо. Гарне, блакитне. Потім двадцять хвилин не могла нахилитися, щоб підняти рукавичку.
Син сказав:
— Мамо, скороти посадки.
— Куди скоротити?
— У землю. Нічого не саджай.
— А навіщо тоді ділянка?
Для Валентини Григорівни земля без грядок була як каструля без супу: технічно існує, але викликає питання.
Тоді син знайшов оголошення про міську пару, яка бажала орендувати невелику ділянку під природний город. Вони платили вчасно, обіцяли все робити самі й не втручатися в господарство.
— Молоді? — запитала Валентина Григорівна.
— Сорок два і сорок п’ять.
— Це зараз молоді?
— Для тебе — так.
Приїхали Арсеній і Кіра. У білих кросівках, лляних сорочках і з блокнотом. Кіра запитала, чи можна вирощувати овочі без хімії. Валентина Григорівна відповіла, що можна й без врожаю.
Арсеній довго розглядав землю, брав грудку в руку, нюхав.
— Ґрунт виснажений.
— Він двадцять років працює без відпустки.
— Ми хочемо відновити мікробіом.
— Спочатку відремонтуйте хвіртку. Вона не зачиняється.
Орендарям виділили три грядки біля найвіддаленішої яблуні. Валентина Григорівна спеціально віддала їм найгірше місце: тінь після обіду, суглинок, поруч мурашник. Не зі злісності. З виховних міркувань. Міські люди мали швидко зрозуміти, що фотографії в інтернеті та справжній город — це різні речі.
Вони зрозуміли, але не поїхали.
У перший день Арсеній розмітив грядки не прямокутниками, а півколами. Кіра висадила салат між редискою, базилік біля помідорів і квіти серед капусти.
— Що ви робите? — запитала Валентина Григорівна.
— Змішані посадки.
— Тоді й збирати будете все разом.
Вони не копали землю. Накрили картоном, зверху поклали скошену траву, полили якимось настоєм.
— Під картоном усе задихнеться.
— Бур’яни задихнуться.
— А земля?
— Земля дихає крізь структуру.
Валентина Григорівна пішла до себе, щоб не брати участі в похоронах врожаю.
Її половина ділянки виглядала як зразковий п.лк. Цибуля рівними рядами, морква під шнур, картопля підгорнута. Вона знала кожен кущ і не довіряла жодному.
Вранці першим ділом перевіряла слимаків. Потім попелицю. Потім сусідську кішку. Кіра з Арсенієм приїжджали тільки у вихідні, іноді ввечері посеред тижня. Решту часу їхні грядки залишалися без нагляду.
Валентині Григорівні це здавалося безвідповідальним.
— Помідори потребують догляду, — пояснювала вона.
— Вони виросли самі, — відповідав Арсеній.
— Не такі.
До червня у орендарів зійшов салат. Нерівномірно, окремими острівцями. У центрі грядки виріс соняшник, який ніхто не садив.
Кіра зраділа.
— Залишимо.
— Він усе затінить.
— Побачимо.
— Потім буде пізно дивитися.
— Значить, дізнаємося.
Валентину Григорівну дратував їх спокій. Вони нічого не знали й не соромилися. Якщо паросток гинув, Кіра казала: «Не підійшло». Валентина Григорівна в таких випадках підраховувала, скільки води, часу й насіння втрачено, і переживала аж до наступного сезону.
Перший серйозний конфлікт стався через слимаків.
Кіра знайшла під капустою трьох товстих шкідників і віднесла їх за паркан.
— Вони повернуться, — сказала Валентина Григорівна.
— Нехай там живуть.
— Там ділянка Ліди.
— Тоді віднесемо далі.
— Поки ти їх носиш, вони капусту їдять.
Арсеній запропонував поставити пастки. Валентина Григорівна сказала, що купувати пінне для слимаків — це вже новий етап занепаду сільського господарства.
Наступного дня вона потайки посипала навколо їхньої капусти засіб від шкідників.
Кіра помітила білі гранули.
— Ми домовлялися без хімії.
— Це не хімія. Це допомога.
— Для кого?
— Для капусти.
— Ми самі вирішимо.
Валентина Григорівна спалахнула:
— На моїй землі?
— На орендованій нами частині.
Слова були юридично правильними й по-людськи огидними. Валентина Григорівна вперше відчула, що половина її городу справді не її.
Вона пішла до будинку й дві години голосно переставляла банки.
Орендарі зібрали гранули. Дві капусти з’їли слимаки. Валентина Григорівна чекала визнання помилки.
Кіра подивилася на обгризені качани й сказала:
— Посадимо квасолю.
Ось так просто. Без жалю, без «я ж казала», без бажання помститися природі.
До середини літа почалися неприємності.
У Валентини Григорівни захворіли огірки. Вона поливала за графіком, підгодовувала, відкривала теплицю в потрібний час — і все одно на листі з’явилися плями.
У орендарів огірки росли на вулиці, повзли по саморобній сітці й виглядали бадьоро. Не ідеальні, криві, деякі з товстою шкіркою, але живі.
— Сорт інший, — сказала Валентина Григорівна.
— Напевно, — погодилася Кіра.
Відсутність урочистості дратувала ще більше.
Потім у них дозріли помідори. Невеликі, різнокольорові. Арсеній зірвав один, розрізав прямо на долоні, запропонував господині.
— Я немитий їсти не буду.
Він витер його об сорочку.
— Тепер ще гірше.
Але вона спробувала.
Помідор виявився солодким.
Валентина Григорівна одразу знайшла недолік:
— Зберігатися не буде.
— Ми його з’їмо.
— А на зиму?
— Взимку купимо.
Ця фраза була майже образою. На дачі не можна було вирощувати лише стільки, скільки з’їси. Треба було переробити, закатувати, висушити, заморозити, віддати родичам, які вже не брали.
Щороку в серпні Валентина Григорівна втомлювалася так, ніби особисто відповідала за продовольчу безпеку району.
Кіра й Арсеній збирали овочі в маленький кошик, вечеряли на траві й їхали додому. Нічого не консервували. Базилік цвів, салат пішов у стрілку, частина квасолі переросла.
— Пропадає, — казала Валентина Григорівна.
— Насіння буде.
— А це?
— Компост.
— А час?
Кіра не зрозуміла:
— Який час?
Валентина Григорівна не змогла пояснити. Її час завжди мав перетворюватися на результат: банки, відро картоплі, пучки цибулі. Якщо результат з’їдався за одну вечерю, виходило, що день прожито даремно.
У серпні приїхав син із сім’єю. Валентина Григорівна накрила стіл: свої огірки, помідори, кабачкова ікра, торішні гриби. Невістка похвалила різнокольорові помідори орендарів.
— Вони солодкі.
— Баловство.
— Діти їдять.
Її онук справді їв маленькі жовті помідори один за одним. Великі помідори бабусі лежали нарізані й пускали сік.
Валентина Григорівна образилася на п’ятирічного хлопчика.
Після обіду син запитав, як спина.
— Нормально.
— Бачу. Ти знову посадила більше, ніж минулого року.
— Щоб вам вистачило.
— Мамо, нам стільки не треба.
— Зараз їжте.
— Ми приїхали на один день.
Вона сказала, що більше нічого давати не буде. Син відповів: «Добре». Це слово вразило сильніше, ніж відмова.
Увечері Валентина Григорівна пішла поливати й побачила, як Кіра лежить між грядками на розкладному стільці. Не читає, не розмовляє по телефону. Просто дивиться, як на соняшник сідають горобці.
— Чому ви не працюєте?
— Закінчили.
— Де закінчили? Збирати квасолю, різати базилік, підв’язувати помідори.
— Не хочемо.
— Тоді навіщо приїхали?
Кіра посміхнулася:
— На дачу.
Валентина Григорівна ледь не сказала, що це й є дача — працювати. Але побачила власну ділянку: бочки, мотузки, ящики, відра. Наче все росло заради неї, а місця, щоб сісти, не залишилося.
Через тиждень Арсеній повідомив, що наступного року вони оренду не продовжуватимуть. Купили невеличку ділянку в іншому садівничому кооперативі.
Валентина Григорівна відчула полегшення.
Потім — образу.
— Не сподобалося?
— Навпаки. Ми зрозуміли, що хочемо своє.
— Там земля гірша.
— Можливо.
— Води мало.
— Розберемося.
— Сусіди галасливі.
— Ви вже дізнавалися?
Вона відвернулася.
У вересні орендарі прибрали грядки. Не перекопали, а знову накрили картоном і травою. Залишили соняшник до насіння.
— Це треба прибрати, — сказала Валентина Григорівна.
— Приберіть навесні, якщо заважатиме.
Вони розрахувалися, попрощалися.
Після їхнього від’їзду дальня половина ділянки стала порожньою. Формально вона знову належала їй.
Можна було повернути прямі грядки. Посадити картоплю. Перенести туди кабачки. Валентина Григорівна склала план.
Навесні приїхала рано. Зняла частину картону. Земля під ним була м’якою, темною, з черв’яками.
— Ого, — сказала вона вголос.
На місці соняшника лежало насіння. Декілька просипалося в землю.
Валентина Григорівна розмітила першу грядку. Натягнула шнур. Пройшла вздовж, подивилася.
Потім відступила на метр і розмітила другу.
Між ними залишався широкий шматок землі.
Син приїхав наприкінці травня й побачив, що половина дальньої ділянки не засаджена.
— Спина?
— Ні.
— Насіння не вистачило?
— Достатньо.
Він чекав на пояснення.
Валентина Григорівна поставила туди старий розкладний стілець.
— Це прохід.
— Широкий.
— Щоб люди не штовхалися.
На городі було двоє людей.
До липня на порожньому місці виросли соняшники. Не один — сім. Вони стояли криво, різної висоти й справді затінювали частину грядки.
Валентина Григорівна щодня збиралася їх пересадити.
Не пересадила.
Огірків стало менше. Банок теж. Син забрав дві й сказав, що вистачить. Валентина Григорівна не сховала третю в багажник.
Одного вечора вона сіла на стілець між грядками. Роботи було повно: час поливати, збирати квасолю, підв’язувати помідори. Вона це знала.
Над соняшниками метушилися горобці.
Валентина Григорівна сиділа десять хвилин. Потім ще п’ять.
Час ні на що не перетворився.
І все одно не змарнувався.
