Як з’явилася на цей світ в нещасливий момент, так і мучуся. Недолюблена в дитинстві, недоласкана, не знала, що таке добрі стосунки у сім’ї. У школі був постійний пресинг через проблеми зі здоров’ям, удома підтримки не було.
Мати вважала, якщо я напоєна і нагодована, то все добре, а так, це я така сама погана, найгірша, як я постійно від неї чула. З бабусею вони завжди перемивали мені кісточки, ніби я невідомо хто – монстр якийсь.
Нікого не цікавило, що мені погано, мені страшно, що мої істерики та неврози не моя особиста провина. У школі до 9-го класу ходила в косинці, бо хворію на алопецію, щоденні знущання та образи, зривання косинки з голови зробили свою справу.
Удома я грубила, хамила, у мене були постійні нервові зриви, я вирішила, що й жити мені не варто. У сьомому класі наважилася, і випила дві жмені пігулок. Особливого жалю не було, страшнішими за смерть була школа.
Але нічого не сталося, я лише злегка отруїлася. Ніхто нічого не знає досі. Тоді я вирішила, що порізати вени буде простіше. Я і це не довела до кінця, мене щось зупиняло, але різати руки і дивитись на крапельки крові мені нічого не заважало.
Я не була кимось кохана, я не була комусь потрібна. Я читала багато книг і слухала музику, любила малювати та хотіла грати на музичному інструменті. Усі мої нікчемні спроби зайнятися справою, припинялися словами матері: «навіщо тобі це потрібно» чи «не маєш таланту».
Та й любов ні до кого не висловлювала. Мене цього не вчили. От і пішло далі моє життя, де іншим легко, мені важко, де іншим важко, мені нестерпно. Будувати стосунки не вмію, людей, здебільшого, терпіти не можу.
Так, я вийшла заміж, але чоловікові не вірю, не можу дати тепла та любові своїм дітям. Мене мучать панічні атаки, невпевненість у собі, я не знаю, як зробити своє життя кращим, ніби сил не залишилося.
Я нічого більше не хочу. Як я не намагалася щось змінити, в результаті все одно виходить, що «ти найгірший». Мені вже скоро 50, а я наче й не жила ніколи… Якщо мені так важко, то моїм рідним напевно не краще…
