Не можна сказати, щоб я була якось особливо нещасною у свої 62 роки. Незважаючи навіть на те, що останні 16 років я живу сама. Спершу – так. Було важко та незвично. Допомагали діти: часто приходили з дружинами та їхніми дітьми. Розповідали, що в них нового, як справи. За цими зустрічами час проходив швидко і залишалися приємні спогади.
Пенсія в мене непогана. Плюс я дуже добре навчилася заощаджувати: життя змусило. Крім того, якщо сидіти весь час вдома, дивлячись на телевізор, можна весь холодильник обнести. Я ж волію гуляти на вулиці, особливо влітку. Відвідувати якісь заходи. Загалом активне життя пенсіонерки.
Тепер розповім, чому я лишилася сама. Хоча історія вийде короткою і не надто оригінальною. Просто одного разу мій чоловік зрозумів, що не може мене більше обманювати. Розповів про іншу жінку. Цілий вечір наводив аргументи, чому вона краща за мене і що так буде правильніше. Усе намагався залишитись друзями. А потім пішов, залишивши 2 синів підлітків. Ось загалом і все.
Хоча пацани були ще зовсім юні, вони відразу зрозуміли, що тато пішов назавжди. І все ж вони не розбіглися по друзях, не замкнулися в собі. Не знаю, характер це чи виховання, але я отримала від них величезну кількість підтримки в той період. За що вдячна досі.
Я продовжувала працювати, тож кошти для існування у нас були. Добре хоч чоловік не став ділити квартиру: такий удар було б важко витримати. Час від часу чоловіки подавали мені знаки уваги. Але нічим серйозним це не закінчувалося. Напевно, вік не той, та й я трохи зачерствіла. Не була готова до того, щоб морально розкритися перед іншою, чужою людиною.
А тиждень тому до мене у двері постукали. Я, пам’ятаю, тоді подумала, що це, напевно, сусідка знову прийшла скаржитися на місцеву владу. У неї стара труба у ванній кімнаті, ось вона тече. А як безкоштовний психолог у неї вважаюся я. Ну та гаразд, дай бог їй здоров’я. Я не скаржуся, мені навіть цікаво буває поговорити.
Але цього разу прийшла не вона. Прийшов мій колишній чоловік. Через цілих 16 років. Для мене спершу це був шок, а потім я ще й здивувалася, як швидко відшукала в особі незнайомця, що стоїть переді мною, хоч якісь знайомі риси. Колишній чоловік був дуже поганий. Мабуть, усі ці роки минули в нього набагато цікавіше, ніж у мене.
Ми недовго поговорили. Виявилося, що він хоче повернутися назад. За цей час він уже двічі встиг одружитися. Але нічого нового собі не знайшов. Щось заробив? Ні. Може, побачив світ? Теж ні. Практично, прийшов, такий самий, як і пішов. Тільки старше. Візуально, на усі 25 років.
Він хворіє. Не писатиму тут, що саме за хвороба, але нічого доброго. Тішить, хоч не заразна. І ось тепер він просить мене залишитися хоч ненадовго. Побачитись із синами. Перевести дух. Обіцяє, що поживе у нашій колишній квартирі не більше кількох тижнів і піде, без проблем та претензій. Наче й не було його.
Житиме у маленькій кімнаті. Я, зізнаюся, туди складаю всяку нісенітницю, щоб під ногами не валялася. Старий диван там ще залишився, але складається він переважно з пилу. Ось такі справи.
Сини проти цього рішення та ідеї загалом. Зустрітися не проти, але молодший обіцяє “поговорити з батьком по-чоловічому”. Він навіть не бачив його ще. Яка там може бути розмова?
А я маю дилему. З одного боку, він свій вибір зробив давно. Але з іншого: пішов він з порожніми руками і зараз просить пожити лише кілька тижнів у старому будинку. Я особисто дискомфорту від цього не відчуваю.
Доводиться приймати тяжке рішення, але на мене тиснуть з усіх боків. Не хочеться бути обдуреною, але й гріх на душу теж не візьму. Мабуть, варто дати синам поговорити із татом. А потім воно якось саме вирішиться. Це дивно і сумно, що колишня родина, хоч і ненадовго, воз’єднується в такий спосіб. А що вдієш, якщо життя таке?
