Коли я вийшла заміж, щасливішої за нашу пару не було на світі. Я переїхала з невеликого містечка до обласного центру та шукала роботу. Чоловік — місцевий, вже працював за спеціальністю. Попереду були лише перспективи та сміливі мрії. Нічого, що жити доводилося в однокімнатній квартирі з старим, поганеньким ремонтом. Це все лірика, ось зробимо ремонт і заживемо.
Принаймні так мені тоді здавалося. Так, забула згадати: квартиру нам подарували батьки чоловіка, тож жодних грошей за оренду платити не треба було. Звичайно ж, ми одразу створили імпровізовану скарбничку на рахунку в банку і відкладали туди по можливості деякі кошти.
Сімейне життя йшло розмірено, я навіть не встигла помітити, як у нього встигла пробратися справжнісінька рутина. Я, як будь-яка жінка, люблю подорожі. Нехай мене і складно назвати звможною, але в сучасному світі, коли є купа доступної інформації… Я дивилася на всі ці фотографії із соцмереж, і мені, само собою, хотілося так само.
Кілька разів із чоловіком ми злітали за кордон. Я була у захваті. Все так чудово, ново, цікаво. Цілий вагон спогадів. А потім – очікування маля. Радість від народження первістка. Відчуття, що ти матір. Купівля пелюшок, брязкальців, сумішей, іграшок. Я, на жаль, трохи набрала вагу, але, повірте, дівчатка, воно того варте.
Чоловік продовжував працювати, я пішла у декрет. Типова молода сім’я з дитиною. До нас почала приходити свекруха, допомагати мені з дитиною.
Ще вона дуже великий любитель повчати. Це не секрет, навіть мій чоловік тієї самої думки. Хоча тут нічого дивного немає, він єдина дитина в сім’ї. Я ж молодша. Але братів та сестер у мене троє.
Коротше кажучи, потихеньку я почала втомлюватися від матері чоловіка. Вона постійно бубоніла про те, що я повинна тепер думати тільки про дитину, про її виховання і таке інше. Вже доросла жінка і про якісь поїздки більше думати не можна. Адже гроші з повітря не беруться, а сина годувати треба, знайти місце у дитячому садку тощо. Наче я зовсім дурна.
І одного разу я заїкнулася про те, що ось, мовляв, є гарячі путівки, ми з чоловіком могли б поїхати, відпочити. Цілком за безцінь же. Або нехай чоловік залишається, а я з малим поїду, то навіть краще. Не доведеться розлучати дитину та матір.
Ну, свекруха спершу не повірила, а потім закотила істерику. Що я така собі матір, не про те думаю, мені тільки б на відпочинку лежати, а насправді потрібно займатися сім’єю.
Загалом, ми посварилися і з того часу дивилися одна на одну з деяким негативом. Але не те, щоб це було щось серйозне. Життя тривало. І продовжувалися побутові питання. Дитина росте, їй потрібна свобода, простір. А наша однокімнатна квартира з кожним днем ставала по відчуттям все меншою.
Тоді я подумала, що наша заначка росте не так швидко, як би мені того хотілося. А втрьох в однокімнатній квартирі, коротше, стає важкувато. І я запропонувала чоловікові варіант із обміном квартири. Щоби ми поміняли нашу на двокімнатну. А район міста вже не важливий. Адже мало що, з’явиться ще одна дитина. Нам що, на балкон переселятись?
Розглядаючи оголошення, нічого цікавого знайти не вдалося. Люди хочуть обмін із надто великою вигодою для себе. І я їх розумію. Тоді я задумалася про те, що може запропонувати обмінятися з батьками чоловіка? Вони живуть у місті, щоправда, на околиці. Дві кімнати та на двох. Для чого їм так багато? А наша однокімнатна квартира знаходиться в тихому місці, і до центру їхати недовго. Який не який, але плюс.
Чоловік був не проти, але його мама відмовилася обмінюватися. Згадала, що ми й так вже живемо у подарованій квартирі. Нехай і втрьох, але потрібно й совість мати. Її навіть не бентежить той факт, що страждає її син та онук. Навіть свекор, і той погодився на обмін, щоправда, на його умовах, щоби була ще й символічна оплата. А ось свекруха ніяк не хоче.
Якщо я раніше не надто позитивно до неї ставилася, то тепер ситуація стала ще гіршою. Ну як вона не розуміє, що для молодої сім’ї з дитиною простір у квартирі стає надзвичайно важливим? Невже вона через наші особисті з нею суперечки хоче зіпсувати нам життя? Я не розумію. Як можна бути такою людиною?
Наразі все залишається на своїх місцях. Ми з дитиною продовжуємо жити у однокімнатній квартирі. Переступаємо з чоловіком через синові іграшки, пляшечки та інші дрібниці. Так, місця не вистачає. Але поки що доводиться з цим миритися. Адже свекруха категорично не хоче йти нам назустріч. Що вже тут вдієш, і такі люди зустрічаються в житті.
