Дуже часто по телевізору та й в Інтернеті я натрапляю на відео та передачі, в яких ідеться про те, як важко в наш час жити звичайним пенсіонерам. Такі ролики, звісно, змушують замислитися і про власне майбутнє, адже, я впевнена, у найближчі десятиліття мало що може змінитися в кращий бік.
Однак у моєму випадку є ще й свекруха, яка давно вже як вийшла на пенсію, але ще й “нагострила лижі” залізти мені на шию. І мені таке зовсім вже не до душі. Після двох років стосунків ми з моїм чоловіком вирішили одружитися. Були молоді, але для сімейного життя нам не вистачало власного житла.
Готові були й куток у квартирі знімати, тільки от із грошима було зовсім туго. Проблеми з роботою, та й нормальні гроші в ту пору на руки мало хто давав. Найчастіше платили цукром або іншими продуктами, такий був час у нашому невеликому містечку.
Після весілля мама мого чоловіка навідріз відмовилася пускати нас жити до себе в квартиру. Звісно, двокімнатною її можна було б назвати зовсім із натяжкою: радше кімната з коморою, але нам би на перший час вистачило. Хоча б на місяць. Тим більше що я часто ночувала на роботі.
Чоловік мій теж нерідко виходив у нічні зміни. Але нам відмовили, і до себе нас пустила моя мама. Невелика квартирка на околиці міста, затісно, але не смертельно. І я їй за це дуже вдячна. За півроку такого життя ми з чоловіком зрозуміли, що нам потрібно постаратися і винайняти хоча б кімнату.
Я бачила, що мама часто намагається вийти на вулицю без причини, залишитися подовше на роботі, все заради того, щоб дати нам більше простору. Через це я почувалася некомфортно, мені було відверто соромно. Ну а що робити? Ось я і почала пиляти чоловіка, щоб ми затягнули паски.
Нам за всяку ціну треба було знайшли окреме житло, але навіть і в цьому випадку мама виручила нас. Вона взяла в борг у кількох подруг, дістала свої гроші, які відкладала на майбутнє, і зважилася виїхати працювати за кордон. З одного боку, можна заробити грошей, а з іншого – ми могли самі жити.
Але доросла пара, яка живе з кимось третім, – це одне, а коли ви живете без сусідів – це зовсім інша розмова. Загалом, мама вирішила, а я ще два дні ридала після її від’їзду. Тим часом моя свекруха знайшла собі якогось залицяльника і не могла не поділитися з нами цією новиною.
Прийшла особисто, хоча я просила чоловіка не давати їй нашу адресу. Я пам’ятаю той день, вона приїхала вся радісна, захекана і, звісно ж, із ноткою гордості. Ми поставили чай, поки вона все нахвалювала свого кавалера. Він був молодший на два роки, колишній спортсмен, високий, міцний, “як дубок”.
І все в такому дусі. “Дубок”, звісно ж, миттю у неї прописався, і вони знайшли своє кохання у спільному проведенні часу. Дуже мило, чого вже там. Але мені-то яке діло?! Потім минуло близько чотирьох років. Я завагітніла, чоловік нарешті почав заробляти якісь гроші. З’явився розвиток.
А мама, зі свого боку, приїхала додому з гарними новинами: вона знайшла дуже хорошу і прибуткову роботу. Ба більше, знайшла собі навіть нового чоловіка, і в них усе серйозно. Тож погостювала вона недовго, але пообіцяла допомагати в майбутньому.
Зізнатися, я її обіцянки слухала на пів-вуха, ми вже їй були винні “як земля колгоспу”, але те, що вона знайшла своє кохання, для мене було дуже приємно. Я досі вважаю, що кохання править цим світом. Загалом, начебто в нас усе почало потихеньку налагоджуватися.
Потім мама почала висилати мені гроші щомісяця. Для неї це були невеликі суми, але для нас із чоловіком дуже навіть значні. Я хотіла витратити їх на ремонт, дитячі речі і всякі дрібниці. Хотілося пожити вже, як люди, але чоловік мене вмовив почати збирати на майбутнє. Я йому за це досі вдячна.
Тому що спершу не розуміла, як він узагалі може вказувати мені, як розпоряджатися маминими грошима, але потім потихеньку помітила, що сума нашої “скарбнички” зростає, і в мене теж з’явився своєрідний азарт. Що привело нас до купівлі свого будиночка за містом. Через певний час, звісно ж.
І все ж тепер у нас із чоловіком і двома дітьми місця вдосталь. Півроку тому мама приїжджала зі своїм чоловіком, і вони зупинялися у нас. Так уявіть тільки: вони зовсім нас не потіснили. Було так приємно це усвідомлювати, адже раніше ми жили зовсім в інших умовах. І як же все в житті змінилося!
Єдина проблема, яка тепер псує мені життя, – це моя “улюблена” свекруха. Як я вже сказала, вона знайшла собі чоловіка, з яким і жила весь цей час, але в якийсь момент він міцно підсів на склянку, та так, що почав потихеньку виносити речі з квартири своєї дружини.
Зайвих грошей у них обох не було, і я про це знала, але, коли чоловік розповідав мені чергову сумну історію про свою матір, я одразу ж згадувала, як та вигнала нас. Що мені тепер, плакати накажете? І ось нещодавно вітчим чоловіка покинув нас. На поминки майже ніхто не прийшов, я в тому числі.
Мені чоловік про все розповів. Що поробиш, ніхто не вічний. Однак цей колишній спортсмен ще за життя, як виявилося, набрав у банках купу боргів, які моя свекруха ну просто ніяк не зможе погасити. Єдиний вихід – вигідно продати квартиру.
Чоловік тепер непрозоро натякає мені, що непогано б його маму залишити пожити в нас на якийсь час. У нас же є всі можливості. Я ж категорично проти. Як свекруха вона сущий кошмар. Як бабуся – теж. Хоч у нас є зайве місце, я прекрасно розумію, що муситиму готувати та прати на ще одну людину.
З якого дива?! Так, і що найбільше мене не влаштовує в цій ситуації, так це те, що мама мого чоловіка житиме в будинку, на який заробила, по суті, моя мама. Хіба це нормально? Ні. Тож нехай продає квартиру, а на решту грошей винаймає собі щось практичне.
Нічого голосити, у неї був шанс довести, що вона хороша людина, але вона цього не зробила. Як ідеться в прислів’ї, що посієш, те й пожнеш. І я повністю з цим згодна. Думати треба було раніше.
