Він зайшов до продуктового магазину не за покупками, а просто подивитися. Та й їсти хотілося сильно. Ось важкі думки і привели маленького Данилка сюди:
«Мамка прийшла додому вночі і, як завжди, “весела”. Зараз спить, а вдома навіть хліба немає. Коли їй ще гроші за мене заплатять».
Зайшов у магазин, якомога впевнено, щоб не вигнали. Пройшовся по відділах. Біля шоколадних цукерок зупинився. Схопив одну, розгорнув і засунув у рот. Фантик сховав у кишеню. Прожував, але їсти захотілося ще сильніше.
Навколо люди. Та ще й дядечко в чорній куртці так підозріло дивиться на нього, і Данилко поспішно пішов до виходу.
Проходячи повз касу, побачив велику плитку шоколаду на столі біля каси. Рука, здавалося, сама схопила її і засунула за пазуху. І тут він почув за спиною чийсь голос:
– Хлопчик шоколадку вкрав.
Кинувся до виходу, а позаду крики:
– Тримайте злодія!
Данилка відкрив одні двері і кинувся до других. Ті самі відчинилися, в них увійшов якийсь чоловік зі страшним обличчям і схопив його за плечі. Підбіг той у чорній куртці, легенько підняв за комір:
– Попався! – і потягнув назад до магазину.
Слідом зайшов і чоловік, який його зупинив, і раптом запитав:
– Що ви на дитину накинулися?
–
– Він шоколадку вкрав.
– Просто забув заплатити, – і обличчя його стало не таким страшним.
– Ось,і заплатіть за нього.
– Обов’язково, – він взяв кошик і наказав хлопчикові. – Клади!
Данилка дістав шоколадку і поклав.
– Зараз ще дещо купимо і за все заплатимо, – поклав руку на плече хлопчикові. – Ходімо!
Коли трохи відійшли від каси і натовпу, що зібрався біля неї, запитав:
– Тебе як звати?
– Данилка.
– Мене – дядько Коля. Зараз купимо трохи продуктів. Якщо щось сподобається, клади в кошик, а не за пазуху.
***
Купили продукти, підійшли до каси. Жінка за касою вже не була сердитою і навіть посміхалася:
– Ваш чи чужий? – кивнула на хлопчика.
– Чужих дітей не буває, – посміхнувся чоловік. – Хлопець хороший, тільки життя у нього, схоже, несолодке.
***
Коли вийшли з магазину, дядько Коля запитав:
– Ти де живеш?
– Тут недалеко.
– Ходімо, відведу тебе до батька.
– У мене немає батька, – хлопчик нахмурився. – Тільки мама, але вона спить, прийшла тільки вночі.
– Бачу, Данилко, дійсно, нелегке у тебе життя.
– Важке.
– Але ти, все одно, більше не кради.
– Не буду, – твердо сказав хлопчик.
– Підемо з твоєю мамою розбиратися.
– Я он в тому будинку живу, – на його обличчі промайнула посмішка, схоже, одному повертатися додому йому зовсім не хотілося.
***
Данилко відкрив двері квартири своїм ключем. Зайшли в брудну однокімнатну квартиру.
– Так, – похитав головою чоловік. – Погана у тебе мама, якщо в квартирі такий безлад.
Тут з кімнати вийшла молода, але неохайна жінка і грубо запитала:
– А ти хто такий!
– Та ось з твоїм сином в магазині познайомився. Хороший у тебе хлопчик. Вирішив додому провести.
– Ну, провів, і до побачення! – також грубо продовжила жінка.
– Данилко, забирай свої продукти! – спокійним голосом вимовив чоловік.
Поклав на тумбочку булочки, йогурт і шоколадки. Перехопив погляд жінки, що ковзнув по пляшці з мінералкою. Простягнув цю пляшку їй:
– На, це тобі!
Та схопила, відкрутила пробку і почала жадібно пити. Потім, вже спокійним голосом сказала:
– Дякую!
– До побачення, Данилко! – і чоловік вийшов з квартири.
– Мамо, навіщо ти його вигнала? Він купив мені смачного поїсти.
– Смачного, смачного… Іди їж!
Хлопчик забіг на кухню, кинувся до вікна і довго дивився на дядька Миколу. Потім підійшов до матері:
– Мамо, ходімо разом їсти йогурт з булочкою! З очей жінки бризнули сльози, вона забігла в кімнату і впала на диван. Данилка підійшов до неї:
– Не плач, мамо!
***
«Мама знову напідпитку. Адже стільки днів була твереза, працювала. Гроші здала на випускний в садку. Мені дали ранець з підручниками, зошитами і пеналом. Я вже знаю букви. Але мама знову загуляла і на роботу не ходить. Костюм мені так і не купила, і черевики теж. Піду на вулицю сходжу».
***
Вийшов на вулицю, хлопчаки на велосипедах катаються на двоколісних, хоч і дитячих, навіть ті, хто молодший за нього. Підійшов до одного:
– Єгор, дай покататися!
– Тільки одне коло.
Сів Данилко на велосипед, але щось нічого не виходить. Єгорка хоч і молодший і на півголови нижчий, але таким діловим тоном став вчити:
– Треба відразу на педаль натискати, інакше впадеш. Постав педаль вгору. Ось так. Тепер натискай!
Начебто все правильно зробив і… впав.
– Ех, ти! – по-дорослому махнув рукою вчитель.
– Єгор, дай ще раз спробувати! Я зрозумів.
– Гаразд.
Цього разу вийшло. По асфальту до кінця будинку проїхав. Ось тільки повернути не зміг. Розвернув велосипед і назад поїхав.
– Все! – суворо вимовив Єгор. – Досить, а то мама сваритиме.
Важко зітхнув Данилко і зліз з велосипеда, а так хотілося ще покататися.
Побродив біля будинку. Ніхто з ним не грається. У нього ні велосипеда, ні самоката немає, а штани рвані і брудні. Пішов, куди очі дивляться.
***
Пройшов три будинки і раптом почув:
– Невже старий знайомий?
– Дядько Коля! – вирвався радісний крик.
– Як справи, Данилко? Мама як?
– Погано, – важко зітхнув і почав розповідати. – Вона навіть гроші заробила. У мене тепер є ранець, я скоро до школи піду. Мама обіцяла, що ще заробить і костюм з черевиками купить…
– Чому замовк?
– Тепер вже не купить. У цих доведеться до школи ходити.
– Вони ж у тебе брудні і подерті.
– Це я зараз з велосипеда впав.
– У тебе велосипед є.
– Ні, мені Єгор дав покататися, – очі у хлопчика заблищали. – Я спочатку впав, а потім навчився… Хотів ще раз покататися, але він не дав.
– Так, бачу у тебе проблем по самі вуха, – і раптом запитав. – Хочеш їсти?
– Хочу.
– Ходімо до мене в гості. Мама не буде сварити?
– Її немає вдома.
– Тоді ходімо.
– Дядько Микола, а ви один живете? А то я такий брудний.
– Один, один, – оглянув його з голови до ніг. – Ходімо в магазин, поки він ще працює. Купимо тобі нові штани.
***
Зайшли в магазин. Підійшли до продавця-консультанта:
– Нам би одягнути хлопчика.
– А що він у вас такий брудний.
– З велосипеда впав.
– А що ви, конкретно, хотіли, – запитала продавець.
– Джинси, футболку, черевики.
Почали міряти черевички, а шкарпетки… брудні і рвані. Купили, до того ж, і шкарпетки з трусами.
***
Прийшли до дядька Колі. Квартира у нього велика, не те що у Данилка з мамою.
– Швидко мийся! – наказав він. – Я поки на стіл накрию. Весь свій одяг зніми, помиєшся, одягнеш новий.
Заліз Данилко у ванну. Як добре! І душ працює, і мило хороше. Вимився, одягнувся у все чисте.
Зайшов на кухню. Чого тільки на столі не було? І бутерброди з ковбасою, і картопля. Чай з цукерками.
***
Поїли. Дядько Микола зібрав у пакет весь старий одяг:
– Ходімо, я тебе додому проведу. Заразом твоє старе на смітник викинемо.
А хлопчику так додому йти не хотілося, але йти треба.
Зайшли на смітник, викинули пакет. Вже до будинку підходили, а назустріч мама, і твереза.
– Вітаю! – сказала вона і, якось винувато, посміхнулася. – Ви мого Данилка одягли?
– Він на велосипеді катався і штани порвав, – чоловік спробував пом’якшити неприємну для жінки розмову.
– А я влаштувалася на роботу, – сказала жінка, немов намагаючись сказати, що вона не така вже й погана.
– Це добре! – і раптом несподівано додав. – Ти така красива жінка.
– Дякую! – обличчя осяяла щаслива посмішка і від цього вона стала ще красивішою.
– Мене Микола звати.
– Мене – Тетяна. Можна Таня.
Данилко дивився на них і якесь тепле почуття зароджувалося в його маленькому сердечку:
«А якби дядько Коля жив з нами. Я б називав його татом і дуже сильно любив. Мама перестала б гуляти, адже вона твереза така хороша».
– До побачення! – сказав Микола. – Я, мабуть, піду.
– До побачення! Дякую вам! – посміхнулася Тетяна сумною посмішкою.
– До побачення, Данилко! – і по-дорослому потиснув руку.
***
Зайшли додому.
Мати почала щось готувати, а Данилко сів за стіл і про щось замислився.
– Хочеш їсти? – запитала Тетяна.
– Ні, я вже їв, – і раптом запитав. – Мамо, а чому у мене немає тата?
– Синку, я тобі розповідала…
– Я хочу, щоб у мене був тато.
– Де я його візьму? – жінка важко зітхнула.
– А ти вийди заміж за дядька Миколу, і він буде моїм татом.
– Він мене не візьме.
– Як це не візьме?
– Ну, не одружиться, – посмішка промайнула на обличчі Тетяни, але якась сумна.
***
Микола повернувся до своєї квартири. Якось незвично на душі. Чомусь перед очима стоїть образ цього хлопчика. Завжди хотів сина, але… вже тридцять вісім.
Сам він з дитинства був некрасивим, постійно хворів. У школі хлопчаки над ним посміювалися, дівчата не звертали уваги. Сильна плоскостопість і ще пара болячок поставили хрест на службі. Потім лікарі оголосили, що у нього не буде дітей.
Вони жили в селищі, за двадцять кілометрів від міста. Після школи поїхав до міста, закінчив коледж і почав працювати на верстатах. Відразу полюбив свою роботу. Від бабусі у спадок дісталася стара двокімнатна квартира. Залишився жити в місті.
Зарплата збільшувалася з кожним роком. Змінив квартиру на трикімнатну. Все мріяв, що колись буде сім’я. Міг би і машину взяти, але медичну комісію все одно б не пройшов.
Розлучені жінки звертали увагу, в першу чергу, на його зарплату і квартиру, а так хотілося хоч трохи кохання.
На телефоні Миколи заграла мелодія.
– Привіт, мамо?
– Привіт, синку! Ти на ці вихідні приїдеш? Полуниці в саду багато. Набереш собі. І варення багато з того року залишилося.
– Приїду, мамо! Вам щось привезти.
– Миколо, ну, що нам, пенсіонерам, треба? Тільки онуків, – мати важко зітхнула. – Ти одружився б на хорошій жінці, нехай з маленькою дитиною. Був би у нас з батьком онук або онука.
Поговорив Микола з матір’ю і замислився.
***
Субота. Тетяна замислилася:
«Адже через місяць потрібно відправляти сина в перший клас. А в чому? Черевички є, Микола купив, а костюмчика немає, – думки несподівано потекли в іншому напрямку.
– Цей Микола якийсь дивний. Відразу видно, що красивих жінок у нього не було. Сумніваюся, що він був одружений. Хто за такого піде?»
І раптом завмерла від наступної думки, що несподівано промайнула в її голові:
«А я пішла б! Все життя не жила, а намагалася вижити. Вісімнадцять років у дитячому будинку. Ледь вступивши в доросле життя, кинулася в кохання, як у вир.
Народила сина, біля пологового будинку ніхто не зустрічав. Зрозуміла, що кохання немає на світі.
А так хочеться відчути, що я комусь потрібна, що комусь потрібен мій син. Микола до мого сина добре ставиться, і Данилко його любить. Ось тільки таку, як я, навіть він не візьме за дружину».
Задзвенів дзвінок домофона, від якого Тетяна здригнулася, а син уже вилетів у передпокій:
– Хто?
– Данилко, це я.
– Заходьте і натиснув кнопку.
– Хто там? – Тетяна вийшла в передпокій.
– Це дядько Коля! – радісно закричав син.
– Ой! – і стрімголов кинулася у ванну кімнату.
***
– Привіт, Данилко!
– Дядько Микола! Ура!
– Знаєш, навіщо я зайшов? – промовив гість таємничим голосом.
– Навіщо?
– Адже тобі через місяць до школи, а у тебе костюма немає. Це непорядок. Відпрошуйся у мами і підемо!
– А я все чула, – з ванної кімнати вийшла сяюча Тетяна.
Кілька секунд Микола з захопленням дивився на жінку, потім запитав у хлопчика:
– А може і маму з собою візьмемо? А то ми купимо щось не те.
– Давай, візьмемо! – відразу погодився Данилко.
– Привіт, Таня! – сказав чоловік, з щасливою посмішкою на обличчі.
– Привіт, Микола! – і її посмішка була не менш щасливою.
***
Повернулися додому з покупками. Майбутній першокласник тепер був повністю готовий до школи.
– Я зараз щось приготую, – запропонувала Тетяна і тут же почала гарячково згадувати, що і з чого можна приготувати.
– Ходімо в кафе! – запропонував Микола.
– Ура! – сьогодні Данилко був щасливий як ніколи
***
В кінці обіду в кафе Микола раптом запитав:
– Які у вас плани на завтра?
Мати з сином переглянулися, сподіваючись на черговий сюрприз.
– Тоді, – Микола зробив паузу. – Їдемо до моїх батьків. Вони живуть у селищі. У них свій будинок, а в городі багато полуниці.
– Ура! – закричав хлопчик.
– Ні, – злякано похитала головою Тетяна. – Микола, вибач, я не поїду!
– Чому? У мене хороші батьки.
– Я в цьому не сумніваюся, але…
– Данилко, вибач! Якщо мама не хоче…
– Я знаю, чому мама не хоче. У неї немає нового одягу.
– Данило, – суворо прикрикнула мати.
– Гаразд, все доїдаємо і…, – Микола зробив паузу. – Йдемо купувати мамі новий одяг.
– Мамо, ходімо!
Таня не могла повірити, що це відбувається з нею. Цей чоловік купив одяг їй і синові, запросив у кафе. Хотілося, щоб цей день ніколи не закінчувався, а він і не збирався закінчуватися:
– Ходімо до мене! – запропонував Микола, звертаючись то до Данилка, то до його мами. – У мене в холодильнику повно продуктів і мама приготує нам щось дуже смачне.
Чудовий день перетворився на чудовий вечір, коли Данилко заснув, на чудову ніч.
Вони їхали на таксі до батьків Миколи, який весело базікав з її сином, а їй самій було страшно. Тані здавалося, що вона піднімалася кудись на сьоме небо і боялася, що все виявиться сном:
«І що зараз скажуть або подумають батьки Миколи. Він вчора мені розповів, що у нього не може бути дітей, – посміхнулася, згадавши сьогоднішню ніч. – Ось не подумала, якби не знала. Все одно… Скільки ми з ним знайомі?
Та по суті, один день. Що вони подумають?»
Таксі зупинилося біля будинку. З нього вийшли літній чоловік з жінкою.
– Привіт, мамо, тату! – швидко промовив Микола. – Знайомтеся! Це Тетяна, а це Данилко. Схвально посміхнувся своїй подрузі:
– Це мій тато, Федір Борисович. Мама, Яна Антонівна.
– Вітаю, донечко! – літня жінка підійшла і обійняла її.
Тетяні завжди боляче відгукувалося в серці, коли син питав, чому у нього немає тата, адже у неї не було не тільки тата, але і мами. І зараз від слів цієї жінки у неї покотилися сльози з очей. Так хотілося, хоч раз у житті, вимовити слово «мама».
Зараз вона не змогла цього зробити, але Тетяна твердо знала, що вона обов’язково заслужить право вимовити це слово.
Літні люди дивилися на свого сяючого сина, на цю молоду і красиву жінку, на хлопчика, який стане їхнім онуком, і були щасливі.
Був щасливий і Данилко. Адже дядько Коля дозволив називати його татом:
«Значить, це моя бабуся і мій дідусь?» – розсудив він і кинувся в їхні обійми.
Спеціально для сайту Stories
