Усі гості були вже в зборі. Орендований зал ресторану гудів від численних голосів гостей. Снували офіціанти, закінчуючи сервірування великого столу. Зал був прикрашений кулями, а на стіні красувався плакат, на якому було ретельно виведено число “60”.
Винуватець торжества, Анатолій Романович, той самий ювіляр, чомусь радісним не виглядав.
Він зустрічав гостей, які прибували, приймав сердечні привітання, дякував, посміхався… Але щойно черговий візитер відходив і приєднувався до натовпу запрошених, посмішка моментально сповзала з обличчя чоловіка. Немов у хворобливому очікуванні, але без особливої надії він увесь час дивився на двері ресторану, чекаючи когось особливого…
Але весь час приходили не ті. Час від часу Анатолій Романович виходив на вулицю і постійно озирався на всі боки.
До чоловіка підійшла Наталя Романівна, його сестра.
– Толик, не муч ти себе так…
– Та все гаразд, Наталко…
Анатолій знову спробував посміхнутися, але зобразити радість і безтурботність у нього вийшло вельми кепсько.
– А то я не бачу, – Наталя зітхнула. – Усе, що буде, те буде. Іди до гостей, а то скоро всі помітять, у якому ти настрої. І взагалі, час вже за стіл сідати.
– Давай ще почекаємо, – попросив він Наталю, яка явно керувала організацією бенкету.
– Ще трохи…
У голосі чоловіка звучали нотки повної безнадії. Наталя дивилася на нього зі співчуттям. Підбадьорливо поплескала по руці й похитала головою.
– Невже вона мене так і не пробачила, – приречено вимовив Анатолій Романович. – Не пробачила…
За наполяганням сестри він усе ж таки пішов за стіл, де влаштувався на чолі й почав слухати вітальні промови на свою адресу. Однак думки його були дуже далеко… Далеко в минулому.
* * *
– Тату, а мама вже ніколи не повернеться? – запитала Анатолія п’ятирічна Іринка.
У відповідь чоловік потріпав доньку по голові та притиснув до себе. З полиці шафи на них із портрета дивилася молода, красива і життєрадісна жінка. Нижній край портрета перетинала чорна стрічка, а поруч горіла свічка.
Почувся скрегіт ключа в замку. Із передпокою пролунав голос Наталії
– Толику, Ірино, ви вдома?
– Тітка Наталя прийшла, – оголосила Іринка.
Жінка увійшла до кімнати, несучи важкий пакет, вміст якого дзвенів.
– Обідати час, – сказала вона. – Я все принесла.
Коли Анатолій та Іришка увійшли в кухню, Наталя вже виймала з пакета і ставила на стіл невелику каструльку і кілька контейнерів.
– Наталю, ну навіщо? – спробував заперечити Анатолій.
– Потім! – різко відповіла жінка. – Якщо я вам їжі не принесу, так і будете сидіти голодними.
Немов на підтвердження її слів, Іришка одразу ж відкрила контейнер із ще гарячими пиріжками і жадібно впилася зубами в один із них.
– Іришо, не жуй всухом’ятку, – сказала їй тітка Наталя. – Я зараз тобі супчика наллю.
Іра слухняно сіла за стіл в очікуванні обіду. У Анатолія ж апетиту не спостерігалося.
– Толик, я все розумію, але потрібно жити далі, – сказала йому Наталя. – Хоча б заради Іринки. Ти їй зараз особливо потрібен.
Анатолій зітхнув і сумно подивився на доньку, яка вже наминала принесений тіткою суп. “Як же вона схожа на матір!” – подумав невтішний вдівець.
Його кохана дружина Світлана пішла з життя від раку зовсім молодою, залишивши чоловіка з донькою на руках. Анатолію тоді було всього 35 років, чоловік у самому розквіті років і сил. Але про повторне одруження він навіть не думав, вирішивши присвятити своє життя доньці. І бізнесу… Знову ж таки заради майбутнього доньки.
І Анатолій почав жити далі, розриваючись між власним цехом із виробництва паперового пакування та донькою.
До слова, продукція, що випускається підприємством Анатолія Романовича, справді користувалася великим попитом, тому виробництво постійно розширювалося, а прибуток зростав.
Донці він не відмовляв ні в чому. Коли Анатолій перебував у своєму цеху, Іришкою опікувалася Наталя. А потім приходив тато з черговим дорогим подарунком, і життя перетворювалося на свято.
У вихідні Анатолій незмінно вів дівчинку на атракціони або в кіно. Вони обідали в сімейному кафе, і додому Іришка поверталася з купою нового одягу та іграшок.
– Толик, дивись, зовсім ти дівчину розбалуєш, – намагалася застерегти брата Наталя, але він нічого не бажав слухати.
– А кого мені ще балувати, як не єдину свою радість, – парирував брат. – Заради неї живу. Це хлопчакам суворість потрібна, а дівчаткам пустощі тільки на користь.
Іриша росла, а звичка батька виконувати будь-яке її бажання так і збереглася. Коли дівчинці було 12 років, Анатолія вперше викликали до школи.
– Ваша дочка поводиться абсолютно нестерпно, – заявила Анатолію Романовичу директор.
Класна керівниця Ірини сиділа тут же, у кабінеті.
– Усі діти бавляться, – розвів руками чоловік. – Тим більше, у такому віці.
– Проблема не в пустощах, – пояснила директорка. – Ірина хизується своїми дорогими речами, а учнів із менш заможних родин називає ніщебродами та лохами.
Анатолій Романович був трохи спантеличений почутим.
– Навіть учительці від неї дісталося. Адже так, Ольго Петрівно? – звернулася вона до класної керівниці, яка сиділа поруч.
Молода жінка у відповідь тільки кивнула.
– Я прошу Вас вжити заходів, – резюмувала директор.
– Тату, вони реально лохи! – говорила батькові на вулиці Ірина, коли вони поверталися зі школи. – Вічно ниють і зовсім не вміють тримати удар.
– Але на тебе і вчителька скаржилася, – заперечив Анатолій Романович. – Здається, Ольга Петрівна.
У відповідь Ірина засміялася.
– Ой, тату, та вона просто в тебе закохана, от і придумала привід зайвий раз запросити тебе до школи.
Анатолій Романович був ошелешений, а донька як контрольний аргумент просто міцно обійняла батька.
– Тату, вони просто мені всі заздрять, – сказала вона. – Адже ти в мене найкращий. Як же я тебе люблю!
І чоловік укотре, що називається, поплив.
У 14 він спіймав Ірину за шкідливою звичкою. Але і в цьому випадку в неї знайшлися пояснення.
– Тату, я просто хотіла спробувати, що це таке, – заявила дівчинка. – Щоб мене не назвали ботанкою і лохушкою.
У 15 років вона вперше з’явилася додому під ранок. Батько на той час просто з глузду з’їжджав від занепокоєння за доньку, зателефонувавши в усі міські лікарні .
– Просто в подруги був день народження, – говорила Іра, яка ледь трималася на ногах, а її мова час від часу переривалася гиканням. – Ми прийняли зовсім потроху.
Наталя продовжувала вимовляти братові, щоб він, нарешті, взявся за виховання доньки.
– Хоча, як би вже пізно не було, – коментувала сама себе Наталя Романівна.
У 17 років Ірина абияк закінчила школу. На запитання батька про вибір майбутньої професії вона відповіла, що поки не вирішила.
– Іро, але перший рік після школи дуже важливий для вступу, – намагався переконати доньку Анатолій Романович.
– Та ну на фіг, – відмахувалася Ірина. – Дай мені відпочити рік після цієї довбаної школи.
– Може, хоча б до мене на виробництво? – нерішуче запропонував батько.
– Тату, ти серйозно? – засміялася Ірина. – Пакетики клеїти? Усе життя мріяла. Я ж сказала, що хочу відпочити. Десять років відпахала від зорі до зорі – не можна перепочити чи що?
Незабаром Ірина заявила, що збирається заміж. Батька в той момент ледь удар не схопив.
– Іро, тобі всього 17 років! – вигукнув Анатолій Романович.
– Ну і що? – заперечила Ірина. – Мамі було всього на 2 роки більше, ніж мені зараз, коли вона за тебе вийшла.
– Мама була повнолітньою і тоді навчалася в інституті, – намагався пояснити Ірині Анатолій Романович.
– Тату, я все вирішила, – відрізала донька – Я його кохаю!
“Нареченого” доньки чоловік бачив лише раз у житті, коли Ірина мигцем познайомила їх на вулиці. Хлопця звали Василем, і батькові він одразу не сподобався. “Бешкетник і нероба”, – одразу зазначив він про себе. Але постарався не показати виду і поцікавився, що вони думають щодо весілля.
– Ми подумали і вирішили, що спочатку треба пожити разом і краще пізнати одне одного, а потім уже про весілля думати, – заявив Василь, розв’язно обіймаючи Ірину.
Анатолію Романовичу захотілося прибити його там же, але він стримався. І Ірина пішла жити до нареченого і його батьків. Стабільно раз на тиждень вона прибігала до батька по гроші.
– Тату, у Василя якісь складнощі з роботою, – пояснювала вона. – Щойно все налагодиться, ми тобі все повернемо.
Щоправда, сам Анатолій Романович не раз бачив потенційного зятя в компанії таких самих пройдисвітів за гаражами і сильно сумнівався, що в нього хоч щось налагодиться з роботою.
Будь-які спроби вправити мізки доньці закінчувалися повним провалом.
– Не лізь у наше з Васею життя! – істерила Ірина. – Ми самі розберемося!
Але гроші брати не переставала. А батько продовжував їх давати. Наталя не раз вимовляла за це братові, але в того були свої причини.
– Краще нехай у мене беруть, – говорив він. – Хрін їх знає, де вони їх інакше вирішать діставати.
А потім Василя спіймали на крадіжці, засудили і посадили, і Ірина повернулася додому, зла на весь світ. І знову Анатолій Романович спробував наставити доньку на шлях істинний, але Ірина нічого й слухати не бажала.
– Досить мене лікувати, га? – дерзила вона. – Це моє життя, і я сама розберуся. І взагалі… Годувати мене – твій обов’язок! І не думай сперечатися.
– Толику, ти розумієш, що Ірка поганий шлях обрала, якщо ти не даси їй добре по мізках, що може бути далі? – у розпачі волала до розуму брата Наталя.
І Анатолій Романович зважився.
Він зібрав доньці в рюкзак усе необхідне, зателефонував своєму двоюрідному братові, який жив у селі, і розповів про ситуацію.
– Присилай, – коротко відповів той.
Ірина кричала і чинила опір, але батько був непохитний.
– Це для твого ж блага, – сказав він, виставивши доньку за двері з квитком в один кінець і мінімальною сумою грошей для витрат у дорозі.
– Ніколи тобі цього не пробачу! – кричала Ірина.
Після відлучення дочки від дому Анатолій Романович тиждень безпробудно гуляв і плакав. За допомогою сестри йому, хоч і насилу, але вдалося взяти себе в руки.
Відтоді минуло майже 10 років.
Ірина заблокувала номер батька і тітки Наталі, хоча сам Анатолій Романович постійно надсилав доньці привіти через родича, передавав інформацію про рідних і питав, як вона сама.
– Не знаю, нормально, начебто, – відповідав двоюрідний брат. – Повідомлення мої читає, значить, жива – здорова. Як поїхала з нашого села, так і замовкла. Толику, та не рви ти собі душу!
Але дочка не йшла в чоловіка з голови.
І ось настав день 60-річного ювілею Анатолія Романовича.
Він також через родича передав запрошення для доньки й адресу ресторану. І слізно просив вийти на зв’язок, нарешті, і помиритися. Він до останнього сподівався, що донька хоча б зателефонує чи напише, але Ірина мовчала. Чоловік марно прочекав увесь бенкет.
Наступного дня рано вранці у двері пролунав дзвінок. Коли Анатолій Романович відчинив, на порозі стояла його донька, яка сильно подорослішала. За руку вона тримала хлопчика років 5.
– Привіт, тату, – тихо сказала Ірина. – Вибач, що вчора не приїхала. Не хотіла при всіх і взагалі… До речі, познайомся. Це мій син, Толик… Твій тезка й онук. А чоловік приїде пізніше. У нього справи на роботі.
В Анатолія на очах виступили сльози…Вони проговорили в кухні майже половину дня. Весь цей час Анатолій – молодший совався на колінах у дідуся, а потім заснув, поклавши голову йому на плече.
