Пам’ятаєте казку про одну старанну й добру дівчину, яка мала мачуху та двох зведених сестер? Вона ще намагалася потрапити на бал до принца, а їй хотіли перешкодити? Так ось, мій чоловік мені здається головним персонажем усієї цієї історії. Так, мій чоловік, – справжнісінька Попелюшка.
Я в жодному разі не насміхаюся над ним. Просто у його рідної матері до нього ставлення гірше, ніж до вихованця. У нього дійсно є дві сестри, щоправда, рідних, а не зведених. І в дитинстві їх трьох виховували за таким принципом: мама займається вихованням доньок, а батько ростить сина.
Загалом, не в моїх правилах лізти в чужий монастир. Тож, добре це чи погано в теорії, я сказати не можу, але те, що з цього вийшло на практиці, це вже зовсім інша справа. Моя свекруха за професією педагог. Учитель іноземних мов і хороший, бо зуміла вирватися з рамок викладача і репетитора на півставки.
Вона почала тиснути на те, щоб її доньки теж вивчали іноземні мови. І, як це часто притаманне людям її професії, робила це жорстко і з напором. Чоловік розповідав, як його сестри ночами сиділи над підручниками. Недоїдали й недосипали, перебуваючи в постійному стресі. До чого ж це призвело?
Молодша донька, та, що більш норовлива, знайшла собі залицяльника з європейської країни і вийшла за нього заміж. Дуже швидко і попри протести матері. Виїхала з рідної країни і тепер навіть не хоче зайвий раз написати комусь зі своїх рідних, навіть братові.
Хоча з ним вони ніколи не мали жодних конфліктів. Особисто я вважаю, що в неї просто настільки погані асоціації з власною ріднею, що її психіка, природно, не сприймає більше жодного з нею контакту. Думаю, я вчинила б десь так само на її місці.
Старша сестра, менш амбітна, в усьому слухалася матір, але, коли та після смерті чоловіка влаштувалася перекладачкою, повторити її успіхів не змогла. Теж поїхала за кордон, але досі працює не за професією. Звичайна обслуга, щоправда, в дуже пафосному готелі.
Уявляєте, сидите ви в номері за кордоном, а до вас приходять прибратися в номері. Можна подумати спершу, звичайна жінка, може, навіть місцева, а вона починає звертатися до вас п’ятьма різними мовами і ще кількома прислівниками. Ось це доля.
З іншого боку, мій покійний нині свекор був людиною простою. Працював на виробництві меблів і сина він вирішив навчити того ж, але не потрібно плутати меблевиків і теслярів. XXI століття на дворі. Мій чоловік після закінчення школи вивчився на оператора верстатів ЧПУ.
Це сучасне різьблення по дереву робиться не вручну, а на новітніх потужних верстатах з використанням різних, аж до найдрібніших, свердел. У результаті виходить дуже тонка робота, але для всього цього потрібно бути фахівцем. Професія чоловіка годує нашу сім’ю і навіть більше того.
Попри те що весь світ іде шляхом тотальної автоматизації. Слава богу, чоловік встиг вивчитися і стати фахівцем до того, як серце його батька не витримало. Інакше я навіть не знаю, яку долю йому б підготувала мати. Яка, до речі, на той час і стала особистою перекладачкою пливового бізнесмена.
Думаю, просто б махнула на сина рукою і перестала б про нього згадувати, адже на ділі вона саме така. За ті роки, що вона перебувала за кордоном, свекруха примудрилася заробити собі непогані гроші. Це не секрет, адже наразі вона займається будівництвом власного двоповерхового будинку.
Навіщо він їй? Питання дуже складне, адже вона сама вже у віці, хоч і зі здоров’ям у неї все в повному порядку. Таке враження, що вона все життя пила соки зі своєї сім’ї, як вампір, і тепер у неї взагалі жодних проблем із самопочуттям немає. З однією донькою свекруха не розмовляє.
Другу – сама знати не хоче. Та й далеко вони від рідного дому. З ким доводиться спілкуватися? Правильно, з єдиним сином. Ну і з усіма нами заодно. Ось тільки я б не назвала ці взаємини спілкуванням, бо вона свого собаку любить більше, ніж рідного сина і навіть не намагається це приховати.
До мене і до нашої доньки в неї свій підхід – свекруха просто робить вигляд, що нас не існує. Навіть не дивиться в очі. І ще сумніше в цій історії, що мій чоловік начебто сам не помічає слона в посудній лавці. Після того, як його батька не стало, його мати для нього справжнє божество. І ніщо не може перешкодити його вірі в це саме божество.
А примх у моєї свекрухи хоч відбавляй. Я все чекаю, коли вона себе королівною оголосить, або імператрицею. Найчастіше це робота з будівництвом її будинку. Усі її робітники тією чи іншою мірою знайомі або колеги мого чоловіка, тож мало що – шишки летять не на них, а на нього.
Щодо плати та сама історія. Відсоток на знижку просто кінський. Боюся подумати, але не здивуюся, якщо чоловік їм доплачує з нашого ж бюджету. В іншому чоловік існує для власної матері в ролі “принеси-подай”. Дрібні послуги, все в такому дусі.
Кілька разів вона до нас приходила, так навіть онучці своїй не принесла жодної іграшки або іншого подарунка, а на минулий день народження чоловіка принесла настінну лампу. Браковану. Чи треба говорити про те, що це була її ж покупка для дому, яку магазин відмовився приймати назад?
А чоловік був їй за це дуже вдячний. Обкрутив лампу в три шари пухирчастою плівкою і дбайливо відніс на балкон. Уже потім, коли свекруха пішла. Сказав, на майбутнє стане в нагоді. Мабуть, у майбутньому люди зможуть лагодити заводський брак своїми силами, я не знаю.
Дуже прикро, що я не знаю, що робити далі і як дати зрозуміти чоловікові, що мене ці стосунки не влаштовують. Для мене цінності сімейного життя не в цьому! Терпіти цю жінку доведеться ще довго. Я прямо бачу, що організм їй прослужить ще довгі роки.
Може, теж варто подумати про сімейний переїзд? Це ж не нормально, що я бачу чоловіка по кілька годин на день. І краде в мене його не якась там коханка, що було б хоча б не так абсурдно, а його власна жовчна й черства мати!
