Мені 25 років. Я досі живу з мамою в однокімнатній квартирі, й свого кута не маю. Вона мені життя не дає. Я вже не витримую, голова обертом. Немає від неї порятунку ніде.
Навіть коли сиджу в навушниках, вона підходить до мене і починає щось говорити. Знімаю навушники, а вона виховує мене! Постійно мучить мне питаннями, чому нічого не роблю, чому на роботу не йду. Але ж я працюю з дому.
Я, напевно, погана людина та ще гірший син, бо ненавиджу власну матір. Напевно, ще й всіх жінок ненавидітиму через неї. Не розумію, навіщо вона мене привела в цей світ, як ставиться так.
Скоро ще й бабцю з села привезе. І всі ми будемо в однокімнатній квартирі. Як? Я навіть не уявляю. Давно хотів з’їхати та жити окремо, але вона мені не дозволяє. Кожного разу сваримося, бо я, мовляв, кидаю її напризволяще. Не знаю що робити…
