Лідія Петрівна відкрила двері свого кабінету й прислухалася. У бухгалтерії панувало пожвавлення. Дівчата затрималися після роботи, у них сьогодні було невеличке свято. З відпустки повернулася секретарка Оленка… Чи, може, Катька? — Лідія Петрівна так і не запам’ятала ім’я. Дівчата в приймальні директора змінювалися надто часто.
— …і ось, — почула вона голос секретарки, яка щось захоплено розповідала, — я потягла свою валізу з каруселі. Ставлю на підлогу, а вона на бік валиться. Коліщатко відламалося.
Ну, думаю, гаразд. Дотягну якось. Витягую ручку, а вона — теж відламалася. Стою, як дурепа, з ручкою в руках і триколісною валізою. Ну, там ще одна ручка збоку є, звичайно, але як я її понесу? Вона ж, чорт забирай, важка…
— Оленко, а я ж тобі казала: «Не економ на валізі, не бери на ринку»… — з докором у голосі сказала бухгалтерка Марина, розумна й практична жінка.
— Ой, та ви послухайте, що далі було. Як то кажуть, що не зробиш… — продовжувала щебетати Оленка.
Лідія Петрівна увійшла до кімнати й присіла на стілець біля стіни. Дівчата одразу ж простягнули начальниці тарілку з пиріжками та чистий кухоль. Сьогодні, судячи з усього, намічалася дегустація якихось заморських напоїв.
— …І ось стою я, — продовжила секретарка, — оглядаюся навколо. Всі візки вже розібрали інші пасажири. І тут до мене підходить Він — високий, гарний, запитує: «У Вас щось сталося? Я можу допомогти?»
Я безпорадно показую на валізу, а він… Ох, ви не повірите, дівчата, він просто як пушинку її підняв і поніс. Доніс прямо до мого трансферу, і, уявляєте, виявилося, що ми зупинилися в одному готелі. Ось так ми й познайомилися…
— Ах, ах, ах… — різними голосами заголосили офісні дами. — І що ж далі?
— А далі, дівчата, давайте вип’ємо за кохання, — запропонувала Оленка і почала розливати по келихах червоної з красивої фігурної пляшки.
Дами випили за кохання, і Оленка оглянула всіх із тріумфом на обличчі:
— І з того моменту ми були нерозлучні! Провели разом усі канікули! А завтра я їду знайомитися з його батьками!
Дами знову заахали, почали вітати Леночку, а вона підсумувала:
— Все так просто, простіше не буває! А всього-то треба, щоб чоловік відчув, що він сильний, що він потрібний! Треба бути, або хоча б здаватися, слабкою жінкою — і вони всі у наших ніг.
Лідія Петрівна з сумнівом похитала головою:
— Ех, Оленко, якби все було так просто…
— Ну ось, дивіться, Лідія Петрівна… —Оленка простягнула руку до телефону, набрала номер і промурмотіла у слухавку: — Сашко, ти не міг би зайти до бухгалтерії, нам дуже потрібна твоя допомога…
Через хвилину в кімнаті з’явився юрист Сашко з сусіднього кабінету.
— Сашко, — з тремтінням у голосі попросила Оленка, — ти не міг би відкрити нам цю банку? Ми вже її й так, і сяк… ну ніяк, — і вона простягнула йому баночку з маринованими огірками.
Сашко, хлопець зростом під два метри, здавалося, лише доторкнувся до банки, як кришка вже була в його руках.
— Оооо, Сашко, ти такий сильний, що б ми без тебе робили? — з невимовним захопленням на обличчі вимовила Оленка, і по багряному рум’янцю, що спалахнув на його обличчі, всі зрозуміли, що вона влучила в точку.
— Може, вам ще якась допомога потрібна? — оглядаючи стіл, пробурмотів він.
Лідія Петрівна й сама не зрозуміла, чому історія Оленки так зачепила її за живе. Поки дівчата прибирали зі столу, вона задумливо сиділа у своєму кабінеті й розмірковувала.
Усе життя вона намагалася бути сильною й тягла все на собі — двох колишніх чоловіків, дім, сина, дачу, та, по суті, й цю бухгалтерію, теж уже не перший рік тягне. І що з того? Їй всього-то п’ятдесят з гаком, вона ще цілком приваблива жінка — Лідія Петрівна краєм ока помітила своє відображення в дзеркалі на бічній стіні й залишилася ним задоволена.
Але вона одна, абсолютно одна, і іноді їй здається, що це вже назавжди. Ах, чорт забирай, а раптом Оленка має рацію?..
Чи то зірки того дня зійшлися під якимось неправильним кутом, чи то закордонний напій виявився занадто міцним, але Лідія Петрівна раптово вирішила провести експеримент.
Особисто перевірити на практиці теорію Оленки. Секрет секретарки був у валізі, але валізи у Лідії Петрівни не було.
— Павло Петровичу, у Вас не знайдеться порожньої коробки? — запитала вона у завгоспа, заглянувши на склад перед тим, як піти.
— Хоч дві, Лідія Петрівна. Переїжджаєте? — поцікавився він.
— Починаю нове життя, — загадково відповіла вона, беручи з його рук коробку від монітора.
Коробка сподобалася Лідії Петрівні: глянцева, міцна і до того ж з ручкою. Така тара, на відміну від валізи Оленки, без сумніву, легко витримала б тривалий переліт.
Вийшовши з офісу через задні двері, Лідія Петрівна крадькома озирнулася і завантажила в коробку дві важких цеглини, що залишилися після літнього ремонту ґанку. Начебто ніхто не бачить, не вистачало тільки, щоб потім пліткували, що головний бухгалтер цеглу краде…
Йдучи прохідними дворами до метро, Лідія Петрівна помітила, що зима весні так і не хоче поступатися своїми позиціями. Вітер по-господарськи ліз під шарф, а сніжна крупа нещадно била в обличчя.
Всього-то дві цеглини, але коробка здавалася знущально важкою, а тонка пластикова ручка впивалася в замерзлі пальці.
«Нічого, нічого, тримайся, — підбадьорювала себе Лідія Петрівна, перехоплюючи вантаж іншою рукою. — Зараз із сутінків випливе Він. Підхопить мою ношу, скаже: „Боже мій, жінко, що ж Ви так надриваєтеся?“ І я посміхнуся тією самою посмішкою — я пам’ятаю, яке обличчя при цьому було у Оленки…»
Але вона вже майже дійшла до метро, а Він так і не з’явився. Однак жінка не втрачала надії — ось зараз вона увійде в метро і…
У метро її ледь не збили з ніг. Чоловіки в темних пуховиках, натягнувши шапки, капюшони та навушники, мчали повз щільним потоком, віртуозно оминаючи Лідію Петрівну з її ношею. Вона завмерла біля ескалатора, ефектно притискаючи коробку і театрально зітхаючи так, що запотіли окуляри.
Але ніхто не зупинився, не запропонував допомоги, і їй довелося, зрештою, самостійно ступити на рухоме полотно.
На платформі вона ледь втрималася від спокуси залишити коробку біля лавки й швидко прослизнути у вагон. Але, як на зло, поліцейський, що опинився неподалік, почав поглядати на неї з підозрою.
Лідія Петрівна здогадалася, що цей погляд аж ніяк не обіцяв їй ні допомоги, ні підтримки. Тому, щоб уникнути неприємностей, використовуючи коробку як таран, жінка швидко втиснулася у вагон.
— Матусю, куди Ви з цією тру.ою лізете?! — гримнув чоловік у камуфляжі, відштовхуючи її ліктем від поручня. — Зайняли пів площадки!
Її штовхали, тиснули, двічі коробка опинилася на її нозі, і до кінця поїздки важила вже не менше сотні кілограмів. Лідія Петрівна намагалася зберігати на обличчі вираз лагідної беззахисності, але замість образу слабкої жінки у склі дверей вагона відбивалася розлючена й злісна фурія.
Лідія Петрівна трохи постояла на автобусній зупинці біля метро, ще зітхнула, зробила сумні очі кільком чоловікам, що стояли там же і були симпатичнішими, але ті не звернули на неї ніякої уваги.
Лідія Петрівна навіть не намагалася потрапити всередину автобуса — там натовп був ще гірший, ніж у вагоні, і вижити в цій тисняві у Лідії Петрівни не було ні найменшого шансу.
Обернув пластикову ручку коробки носовою хусткою, вона рішуче рушила в бік будинку. «Не так вже й далеко, якщо задуматися… а краще не задумуватися», — сказала собі Лідія Петрівна.
Мікрорайон, здавалося, ви.ер, і на доріжці, що вела до будинку від метро, людей не було видно. Вона йшла й йшла крізь цю жахливу сніжну кашу, крізь крижану крупу, крізь вітер…
Залишки закордонного міцного вивітрилися з її голови напрочуд, і тепер жінка проклинала себе за свою непролазну дурість. До будинку залишалося метрів двісті, і їй здавалося, що це будуть найгірші двісті метрів у її житті.
Вона послизнулася біля самого бордюру. Нога зісковзнула, Лідія Петрівна безглуздо змахнула руками і впала в кучугуру, придавивши собою кляту коробку. Пролунав чіткий хрускіт — це тріснув картон, а разом з ним, здається, і її терпіння.
Лідія Петрівна сиділа в снігу і згадувала всі лайливі вирази, які чула у своєму житті. Вона була інтелігентною жінкою, а тому наявного словникового запасу було абсолютно недостатньо. Повз пройшла пара — молоді, усміхнені. Дівчина мигцем поглянула на неї зі співчуттям, але хлопець потягнув її за собою.
— Досить, — сказала Лідія Петрівна порожньому двору. — Вважаємо експеримент завершеним.
Вона зірвала скотч з коробки, встромила пальці в подертий картон і витягла першу цеглину. Холодну, шорстку, огидну. Слідом — другу. У голові промайнула думка: «Дурепа ти, Ліда, стара дурепа». Вона з якимось мстивим задоволенням закинула цегли в кучугуру. Сніг байдуже прийняв їх у свої обійми.
Виховання не дозволяло залишати порвану коробку посеред тротуару. Вона підняла її і потягла далі — до найближчих сміттєвих баків. Після цегли картон здавався невагомим, але тягнути коробку проти вітру виявилося теж непросто.
— Дозвольте, я вам допоможу? — голос пролунав звідкись збоку.
Лідія Петрівна здригнулася. Поруч йшов чоловік у розстебнутому пальті. На повідку біля нього крутився рудий тер’єр, схожий на кумедну хутряну муфту. У чоловіка були симпатичні зморшки в куточках очей і привітне добре обличчя.
— Не потрібно, дякую, — буркнула Лідія Петрівна, не дивлячись на нього. — Вона легка.
— Нічого, я впораюся, — посміхнувся він, забираючи коробку з її рук.
Лідія Петрівна не встигла зреагувати. Порив вітру — і коробка в руках чоловіка злетіла вгору, наче паперовий літачок, а він сам ледь не злетів слідом за нею. Він завмер, здивовано дивлячись на Лідію Петрівну:
— Ви там повітря перевозите?
— Свої нездійснені очікування, — чесно відповіла Лідія Петрівна і раптом вперше за вечір розсміялася. Цілком щиро, хоча й трохи хрипло.
— Це дуже цінний вантаж, — серйозно зауважив він. — Дозвольте провести Вас? А то хтозна що може статися…
Лідія Петрівна посміхнулася і кивнула. Рудий тер’єр схвально гавкнув.
