Коли Антоніна почула дзвінок і відчинила двері, за ними стояв чоловік. Той самий, який кілька років тому втік від неї в невідомі краї.
– Тоня, привіт! – вигукнув він обурено, не питаючи дозволу, переступив через поріг і поставив на підлогу свою валізу. – Що відбувається? Чому ти живеш невідомо де?
– Ой… – Дружина зробила здивоване обличчя. – Хто це?..
– Як це – хто? – Чоловік трохи розгубився. – Розплющ очі, Тоня. Це я! Що з нашим будинком? Чому ти – тут? Я ледве тебе знайшов. Добре ще, що мені наші сусіди підказали твою адресу.
– Які сусіди? – продовжувала грати у свою гру Тоня. – З того світу?
– З якого ще того світу? – Толік починав злитися. – Ті самі сусіди, які живуть поруч із нашим будинком.
– Ах, з будинком… – Антоніна холоднокровно посміхнулася. – Та будинку ж більше немає. Він же – згорів. І ти – пішов з життя.
– Як – пішов з життя?
– Як же. У мене досі зберігається твоє останнє повідомлення в телефоні. Я бережу його, як пам’ять про тебе. У день поминання завжди читаю його вголос.
– Яке ще повідомлення? – Толік витріщив на дружину божевільні очі. – Про що ти зараз говориш?
– А те саме повідомлення. Я його напам’ять пам’ятаю. Хочеш – нагадаю? «Тоня, я знайшов собі іншу жінку. Тому для тебе мене більше немає. Щоб тобі було легше жити, думай, що я – пішов засвіти. Твій колишній чоловік Толя».
– А, це? – Толік незадоволено скривився. – Можеш це повідомлення видалити. Воно вже недійсне.
– Воно для тебе – недійсне. А для мене це – незаперечна істина. Ти, Анатолію, пішов з життя. Раз і назавжди. Зрозуміло тобі?
– Ні, не зрозуміло. Вважай, що я воскрес.
– Так? А навіщо ти воскрес? Що тобі від мене треба?
– Почекай, Тоня… – Чоловік занепокоївся. – Ти що, не розумієш, чи що, що все, що я написав про мою см .ть, це жарт.
– Жарт? Але ти ж знаєш, Толя, що я жартів не розумію. Тому – ти для мене пом…, раз і назавжди. До побачення.
– Ей, як це до побачення! – У чоловіка навіть руки затремтіли від хвилювання. – Я ж повернувся! До тебе! Назавжди!
– А хто тебе просив повертатися?
– Як це — хто? Я ж твій чоловік. Я ж зобов’язаний бути поруч із тобою! Або… — Толік злякано розширив очі. — Або ти зі мною вже розлучилася? Потай від мене…
– Поки що ні. Після того, як наш будинок згорів, мені було не до цього.
– Ну, ось і добре, — з полегшенням видихнув чоловік. — Раз ми ще чоловік і дружина, я буду жити з тобою.
– Так? — Антоніна скривилася. — Де — зі мною?
– Тут. Де ти, там і я.
– Ні, Толя. – Дружина суворо подивилася чоловікові в очі. – Я взяла цю квартиру в іпотеку. На своє ім’я. І я сама за неї сплачую. Тобі ясно? Ти тут жити не будеш.
– Але ж я твій чоловік! І у нас з тобою спільно нажита власність.
– У нас з тобою спільна власність – згорілий будинок! – відрізала дружина. – Ти ж, напевно, бачив, що від нього залишилося? Якщо ти у сусідів мій адрес питав.
– Ну, так, я бачив. А чому він згорів?
– Тому що спочатку загорівся сусідський будинок. З іншого боку. Ми з Сашком якось врятувалися. Місяць жили у родичів, то в одних, то в інших. А потім я взяла цю квартиру в іпотеку. Залізла в борги, але взяла.
– Ось молодець, – кивнув Толік. – Ось і будемо тепер жити разом тут. Як раніше.
– Я з покійниками не живу! – відрізала Антоніна.
– Я живий. І ти не можеш позбавляти мене моєї власності. Не маєш права. Я подам на тебе до суду!
– Подавай. До речі, зараз я тобі твою власність поверну. – Тоня заглянула в одну з шухлядок шафи, що стояла у передпокої, і дістала звідти зв’язку ключів. – Ось. Забирай. Вони більше не потрібні.
– Що це?
– Ключі від нашого будинку.
– Але ж він згорів.
– Ага. А ключі залишилися. Так що забирай їх і йди до себе додому.
– Куди — додому?
– Туди, де ти залишив мене одну з дитиною.
– Але ж там нічого не залишилося!
– Як це? А ділянка? Земля зараз дорого коштує. Але якщо хочеш, можеш повернутися назад. Адже ти десь жив весь цей час.
– Там, де я жив, там все пішло коту під хвіст! – нервово вигукнув Толік.
– Теж – все згоріло?
– Ні. Просто моя співмешканка виставила мене за двері. І все.
– Ага… – Антоніна кивнула. – І правильно зробила. І я тебе теж виставляю за двері. Бери свою валізу, і… До побачення, Анатолію.
– Як – до побачення? – Толік перелякано подивився на дружину. – А де я житиму?
– Мені це не цікаво. Хочеш, йди на цв.нтар.
– На який ще ц.интар?
– Там, де всі м.ртві сплять. Вони, мабуть, тебе не проженуть. Ти ж для них – свій.
– Тоня, не жартуй так!
– А я й не жартую.
Раптом вхідні двері знову відчинилися, і на порозі з’явився їхній спільний син Сашко.
– Мамо, привіт, – привітався хлопець. Побачивши батька, він спочатку хотів щось сказати, але схаменувся, промовчав і, протиснувшись між Толіком і стіною, пішов у кімнату.
– А це хто? – не впізнав сина батько.
– Це Сашко, – спокійно відповіла Антоніна.
— Як — Сашко? Невже він так виріс? Він же став вищим за мене.
— Так, йому вже вісімнадцять років.
— Сину, йди-но сюди, — майже наказовим тоном вигукнув Толік. — Привітайся з батьком.
— Навіщо? — холодно запитав із кімнати Сашка.
– Як це? Я ж твій батько! Я повернувся!
– Навіщо? — знову запитав син, але все-таки з’явився у передпокої. — Навіщо ти повернувся?
– Що значить «навіщо»? — обурився Толік. — Я ж тобі писав, що, можливо, ми з тобою колись зустрінемося. Адже я тобі так писав?
– Ага. Але я думав, що ми зустрінемося вже на небесах. Коли я теж піду засвіти. Через сто років.
– Ти що, з глузду з’їхав, синку? Чи ти теж не радий, що я повернувся? І що я хочу знову жити з вами.
– Повертатися треба вчасно, тату. – Син холодно дивився на батька. – Тоді, коли ти дуже потрібен. А тепер, коли ми з мамою звикли до думки, що ти на небесах …
– Але ж я не на небесах! Я живий!
– Вітаю тебе. І ми з мамою навіть раді. Але раді, як за чужу людину. Ти, здається, кудись зібрався? До побачення, тату. Точніше – прощавай.
Толік нервово підхопив свою валізу, гнівно блиснув очима на прощання і вийшов.
