Увечері Поліна Дмитрівна повернулася від старої подруги. Всунула ключ у замок — і зрозуміла, що двері не зачинені.
— Ай-яй-яй! — пробурмотіла заслужена вчителька. – Як я проґавила, ворона? Пішла – і двері навстіж, заходь хто хоче. Ось вони, роки!
Увійшовши до квартири, Поліна здивовано зупинилася на порозі. На її кухні господарював молодий чоловік у чорному спортивному костюмі. Незнайомець помітив господиню не відразу. Він професійно й діловито відкривав шухляди, перетрушував коробки, рився в банках з крупою.
Поліна Дмитрівна зрозуміла, що до неї завітав квартирний злодій. Але абсолютно не розуміла, що їй, поважній пенсіонерці, робити, зіткнувшись віч-на-віч із здоровенним здорованем?
— Молодий чоловіче, — окликала вона. — Якщо ви вже там, то будьте ласкаві, поставте на плиту чайник?
Злодій у чорному костюмі обернувся на голос і від несподіванки впустив банку з гречкою.
— Гречку теж не прибирайте, — дружньо попросила Поліна Дмитрівна. — Все одно кашу ставити збиралася…
Раптом обличчя хлопця здалося їй знайомим. Незважаючи на вік, у Поліни Дмитрівни збереглася гостра педагогічна пам’ять.
— Вітя? — запитала вона. — Очам своїм не вірю! Вітя Кравчук, одинадцятий «б», випуск дві тисячі п’ятого року?
Квартирний злодій Вітя теж упізнав свою класну керівницю й опустив руки.
— Не може бути! — сказав він. – Поліна Дмитрівна? Скільки років…а ви не змінилися.
— Не забув! – зраділа стара вчителька. – Добре, що ти завітав, Вітенько! А то як ви вилетіли зі школи – так і сліди загубилися.
— Так ось… — винувато промовив Вітя. — Справи, справи, Поліна Дмитрівна… Я й зараз по роботі завітав… так би мовити.
Вчителька й учень разом поглянули на перевернуті банки, порожні коробки. Присівши, Кравчук почав збирати з підлоги розкиданий посуд. Поліна Дмитрівна кинулася йому допомагати.
— Ох, цей ваш одинадцятий «б»! — говорила вона. — Стільки років минуло, а як вчора всіх пам’ятаю!
Де тепер хто, Вітенька? — запитала Поліна Дмитрівна. — Життя всіх розкидало. Зустрічаєш когось із ваших?
— Рідко, — сказав Вітя. — Усі в справах, Мельника якось бачив!
— Наша гордість, відмінник Женя Мельник! — Поліна Дмитрівна притиснула руки до серця. — Гітарист, артист, спортсмен! І що з ним? Як поживає?
— Наш Мельник прикладається до чарки, — сказав Вітя. — Разом якось пили.
— А Харіна не зустрічав? Він мріяв стати поліцейським.
— Він ним і став, — повідомив Вітя. — Аркадій — слідчий у поліції. Якось вів мою справу.
— А наша Олена? Світла коса до пояса, очі як озера! Така красуня була!
— Олена стала дівчиною за викликом, — посміхнувся Вітя. — Приїжджала до мене якось…
— Хто там ще? — Поліна Дмитрівна замислилася, перебираючи обличчя учнів. – Лубянка не бачив?
— Ваш улюбленець Лубянко зовсім зіпсувався, — сказав Вітя сердито. — У політику пішов, ха-ха-ха! Я йому навіть руки тепер не подам!
— Ти його бачив?
— Давно.
Вчителька та колишній учень навели лад, поставили чайник.
— Ось вони, зиґзаґи долі дружного одинадцятого «б», — Поліна Дмитрівна зітхнула з ностальгією. — Колишній відмінник сп.вся, перша красуня надає інтимні послуги, Лубянко пішов у політику і сів за грати. Хоча б ти, Вітя, в люди вибився!
— Та вже, — шморгнув носом Кравчук. — Трохи є. Слава Богу, на паперті не стоїмо! А ви тут, виходить, живете? Не знав.
— Живу! — підтвердила Поліна Дмитрівна. — Кілька років тому розселили наш гуртожиток, дочекалася я щастя, отримала нове житло.
— У вас тут затишно, — Вітя Кравчук ніяково складав банки в шафу. — А я, як школу закінчив, все кручуся-верчуся, як білка… туди-сюди… то посадять, то випустять…
Вони пили чай на затишній кухні, за вікном темніли травневі сутінки. Потім Кравчук почав збиратися. Вчителька провела його до дверей.
— Вітя, — запитала Поліна Дмитрівна. — А що ти там у крупах шукав?
— Та так, звичка, — посміхнувся Вітя. — Деякі господарі ховають туди гроші. До речі, абсолютно даремно роблять: я там завжди перевіряю. Як і в постільній білизні, і за іконами.
— Не знайшов? — посміхнулася Поліна Дмитрівна. — Грошей?
— Ні-і, — сказав Вітя. — Тепер я бачу — які у вас можуть бути гроші? Як то кажуть, вибачте за турботу!
Він поцілував вчительку в щоку і взяв її за руку.
— Ой! — здивувалася Поліна Дмитрівна. — Вітя, скажи мені ось що: коли ти прийшов, у мене двері були відчинені?
— Ні, — Вітя сильно почервонів. — Зачинено було. Та хіба це у вас замок? Я вам завтра принесу німецький замок і вставлю, надійний, а то раптом злодії? Є на світі злі люди.
— Так, — сказала Поліна Дмитрівна. — Пам’ятаю, я загубила ключ від вчительської, а ти за п’ять секунд відімкнув двері моєю шпилькою! Всі аплодували. Ти вже тоді був розумником, Вітя.
Вони розпрощалися, і Вітя зник. Наступного ранку перед дверима Поліни Дмитрівни стояла величезна корзина троянд із запискою:
«Дорогій вчительці — від одинадцятого «б» з любов’ю!»
— Ех, Вітька-Вітька, — бурмотіла Поліна Дмитрівна, насилу затягуючи квіти додому. — Мабуть, до когось вдало завітав! Треба було вчора зателефонувати твоєму однокласнику Харіну та рука не піднялася…
