— Не переймайся. Тиждень-два, не більше.
Катя не відповіла. Дивилася у вікно на пропливаючі паркани, на чужі двори з дров’яними штабелями та собачими будками. Мінівен важко перекочувався на вибоїнах.
— Ти мамі теж так сказав? Тиждень-два?
— Сказав, що поки подивимося. Вона нормально відреагувала.
— Поки подивимося — це не термін, Андрію.
— А який тобі термін потрібен? Під підпис? З печаткою?
На задньому сидінні заворушився Михайло притискаючи до себе переноску з Барсиком. Кіт сидів тихо, тільки очі блищали в напівтемряві — втомився кричати ще на виїзді з міста.
Катя обернулася, поправила синові куртку на плечах. Шість років, а все ще спить у машині, як немовля — голова набік, рот привідкритий. Вона дивилася на нього і думала: ось заради чого. Заради нього вона погодилася на цю поїздку. Не заради Андрія з його «подивимося».
Три місяці тому все було нормально. Андрій працював у відділі постачання на складі будівельних матеріалів, вона — адміністратором у взуттєвому магазині. Не розкіш, але на оренду вистачало, на садок, на їжу.
Потім склад закрили, Андрія скоротили. Два місяці він шукав роботу — спочатку активно, потім все менше. Нормальних вакансій немає, говорив він, а на дурниці я не піду. Зарплати Каті на все не вистачало, щомісяця доводилося забирати з заощаджень.
У якийсь момент Андрій сказав: може, переїдемо до мене, у моє місто? Там хоч мама допоможе, поки я не стану на ноги. Катя не хотіла, але вибору вже не було — платити за квартиру стало нічим.
— Ми могли б орендувати у Сергія зі Свєтою, — тихо сказала Катя, дивлячись уперед. — Вони здають однокімнатну, мешканці якраз виїжджають.
— На що орендувати? У нас немає грошей навіть на два місяці вперед.
— Я б знайшла роботу. Хоч якусь.
— Ось і знайдеш. А поки що поживемо у мами. Тобі що, погано? Всі зручності, будинок великий.
Катя промовчала. Пояснювати марно. Для нього «пожити у мами» — це допомога, підтримка, нормальний вихід. Для неї — чужий дім, чужі правила, відчуття, що ти в гостях, які затягнулися.
Мінівен звернув на знайому вулицю. Будинок Тамари Павлівни стояв у глибині ділянки — дерев’яний, з верандою, з кущами смородини вздовж паркану.
У дворі горіло світло, на ґанку вже стояла сама господиня в домашній кофті та накинутій на плечі хустці.
Андрій посигналив, заїхав у двір. Тамара Павлівна посміхнулася, пішла назустріч.
— Приїхали, слава Богу! А я вже думала, заблукали десь. Ну давайте, заносьте речі, я там постелила вам у дальній кімнаті. Трохи тісно, але поміститеся.
Вона обійняла сонного Михайла, який ледве вибрався з машини, погладила його по голові.
— Онучку мій, замерз? Ходімо, я тобі какао зроблю.
Катя витягла переноску з Барсиком, підхопила сумку. Андрій відкрив багажник, почав діставати коробки.
— Мамо, це поки що все, решту потім перевеземо, якщо що.
— Якщо що — це як? — запитала Катя, але він уже пішов у будинок.
Тамара Павлівна подивилася на невістку, зітхнула.
— Заходь, Катерино. Навіщо на холоді стояти. Розберемося якось.
Катя кивнула і пішла за нею. У передпокої пахло пирогами і чимось трав’яним — чи то м’ятою, чи то чебрецем. Все було чисте, прибране, розставлене по місцях. Килимок біля дверей, вішак з трьома гачками, капці в ряд. Будинок людини, яка живе сама і звикла до порядку.
А тепер у цей порядок увірвалися двоє дорослих, одна дитина і кіт.
— Розміщуйтеся поки що, — сказала Тамара Павлівна, — вранці розберемося, хто де. Михайлу я постелила в маленькій кімнаті, там затишно.
— Дякую, — Катя поставила сумку на підлогу. Барсик одразу ж почав дряпати, вимагаючи випустити.
Вона випустила кота, озирнулася. Треба розібрати речі, вкласти Михайла спати, самій вмитися після дороги. З кухні долинув голос Андрія:
— Мамо, а пиріжки з чим?
Катя заглянула туди. Він уже сидів за столом, наливав собі чай. Розвалився на стільці, витягнув ноги. Наче не в гості приїхав, а додому повернувся.
Катя дивилася на нього і відчувала, як всередині щось важке ворухнулося. Ще не гнів. Поки що лише тривога. Передчуття, що ці «тиждень-два» затягнуться надовго.
Перші дні й справді минули як тимчасові. Коробки стояли нерозпаковані біля стіни, речі лежали в сумках. Катя щоранку переглядала оголошення про роботу на телефоні, надсилала резюме. Андрій теж сидів із ноутбуком, гортав вакансії, комусь дзвонив.
— Ну що там? — питала Катя ввечері.
— Та всяка дурня. То зарплата копійчана, то графік дурний. Почекаю на нормальну.
Тамара Павлівна не втручалася. Готувала їжу для всіх, займалася з Михайлом, коли Катя ходила на співбесіди. Казала: нічого, зараз головне — не нервувати, заспокоїтися, оглянутися.
Катя кивала і рахувала дні.
На п’ятий день Катя вирішила прогулятися по району — роздивитися, зрозуміти, що тут є. Біля ринку побачила квітковий магазин з оголошенням на дверях: «Потрібен продавець». Зайшла, поговорила з власницею. Та оглянула її, запитала, чи є досвід у торгівлі. Катя сказала — працювала адміністратором.
Власниця кивнула: платимо скромно, графік незручний, але якщо влаштовує — приходь завтра.
— Влаштовує, — сказала Катя, не роздумуючи.
Андрій знизав плечима: ну дивися сама, це ж не твоя професія. Тамара Павлівна промовчала, тільки якось дивно подивилася на сина.
Через два дні Катя вже працювала. Приходила додому втомлена, з руками в дрібних подряпинах від шипів , пахнучи ліліями та хризантемами. Іноді приносила здешевлені квіти — ті, що не продалися і завтра зів’януть.
Андрій на той час ще жодного разу не вийшов на роботу.
Він їздив кудись на машині — до Льохи, до Діми, у якихось справах. Повертався жвавим, розповідав, що там у кого чув, які варіанти є. Але коли Катя питала конкретно:
— Поки нічого нормального. Пропонують всяку нісенітницю.
— Яку нісенітницю?
— Ну кур’єром. Або на склад вантажником. Я не для того вчився, щоб коробки тягати.
Катя стояла біля плити, помішувала суп. Хотіла сказати: а я, значить, для того вчилася, щоб троянди в целофан загортати? Але промовчала. Занадто втомилася для сварки.
Тамара Павлівна сиділа за столом, чистила картоплю. Все чула. Теж мовчала.
Але Катя бачила, як вона дивиться на сина. Вже не так, як у перші дні. Вже без посмішки.
Минув тиждень, потім другий. Коробки так і стояли біля стіни — Андрій обіцяв розібрати, але руки не доходили.
— Знову троянди? — Тамара Павлівна ставила їх у банку, бо ваз на все не вистачало. — Красиві. Шкода викидати.
— Господиня віддає, все одно пропадуть.
Андрій у цей час сидів у кімнаті з ноутбуком або збирався кудись на машині.
— Заїду до Дімона, — говорив він, натягуючи куртку. — Він обіцяв дізнатися про одну справу.
— Яку справу?
— Та там щось із постачання, на фірмі у його знайомого. Може, вийде.
Він виїжджав і повертався через кілька годин — веселий, з новинами про Сергія, Льоху ,Дімона. Про роботу — нічого конкретного.
— Ну що там? — питала Катя.
— Поки що думають. Може, наступного тижня скажуть.
Наставав наступний тиждень, але нічого не змінювалося.
Михайло за цей час зовсім освоївся. Бігав по дому з машинами, кричав, стрибав на дивані. У маленькій квартирі це ще якось стримувалося, а тут — простір, кімнати, довгий коридор. Тамара Павлівна спочатку терпіла, потім почала робити зауваження.
— Михасику, тихіше. У бабусі болить голова.
— Михасику, не бігай з м’ячем у будинку.
Барсик теж розбестився. Застрибував на стіл, тягав щось лапою , одного разу скинув сільничку на підлогу. Тамара Павлівна мовчки підмела осколки. Катя вибачилася, Андрій навіть не помітив — сидів у телефоні.
Катя почала помічати, як змінюється обличчя свекрухи. Раніше та посміхалася, коли вони сідали вечеряти. Тепер просто ставила тарілки й йшла до себе — відпочити, казала. Тиск.
Тієї ночі вона спробувала поговорити з Андрієм. Лежали в темряві, Михайло сопів у сусідній кімнаті.
— У Сергія зі Светою звільнилася однокімнатна. Мешканці виїхали.
— І що?
— Давай орендуємо. Я працюю, ти щось знайдеш…
— У нас немає грошей.
— Я відкладаю.
— Копійки. Цього вистачить на місяць, а потім що?
— А тут — що? Ми сидимо на шиї твоєї мами. Вона втомлюється, я бачу. Їй важко.
Андрій повернувся до неї, у темряві блиснули очі.
— Тобі що, тут погано? Всі зручності, будинок великий. Мама сама сказала — живіть скільки треба.
— Вона це з ввічливості сказала.
— Ти її краще знаєш, ніж я?
— Я бачу, як вона дивиться. Як зітхає. Як після вечері йде до себе, бо сил немає з нами сидіти.
— Тобі так здається. Вона завжди така була, любить побути на самоті. Не накручуй себе.
Катя замовкла. Сперечатися не хотілося. Який у цьому сенс.
Андрій перевернувся на інший бік і вже за хвилину сопів. А вона лежала й дивилася на стелю, на смужку світла від ліхтаря за вікном.
З кожним днем Андрій все глибше вкорінювався в цьому домі. Вранці вставав пізніше за всіх, снідав тим, що приготувала мати. Брав машину й їхав — до друзів, у справах, на розвідку. Повертався до обіду або пізніше, сідав за стіл, ніби це було само собою зрозуміло.
— Тобі сьогодні щось пропонували? — запитувала Катя ввечері.
— Пропонували.
— Що?
— У таксі кличуть. А мені потрібна нормальна робота, з перспективою.
Катя відвернулася до вікна, щоб він не бачив її обличчя.
Тамара Павлівна все це чула — кухня маленька, стіни тонкі. Потім, коли Андрій пішов дивитися телевізор, вона тихо сказала:
— Іноді, синку, треба й потерпіти. Не все відразу буває так, як хочеш.
— Мамо, ну ти теж починаєш? — крикнув він із кімнати. — Я шукаю! Просто нічого нормального немає!
Свекруха нічого не відповіла. Мовчки витерла стіл і пішла до себе.
У суботу Тамара Павлівна попросила Катю поїхати з нею на ринок — купити продуктів на тиждень. Андрій залишився вдома з Мхайлом.
— Впораєшся? — запитала Катя.
— Та без проблем. Що там справлятися, він же не немовля.
Вони поїхали на дві години. Коли повернулися, в будинку було тихо. Занадто тихо.
Тамара Павлівна першою зайшла до вітальні й зупинилася на порозі. Катя заглянула їй через плече.
Телевізор лежав на підлозі екраном вниз. Поруч валявся м’яч. Михайло сидів на дивані, згорнувшись у клубок, червоний від сліз. Андрій стояв біля вікна і дивився в телефон.
— Що сталося? — голос Тамари Павлівни був рівним, але Катя почула в ньому щось нове.
— Та Михайло м’ячем, — Андрій знизав плечима, не відриваючись від екрана. — Я казав йому не кидати в будинку.
— І ти просто стоїш?
— А що мені робити? Назад не склеїш.
Катя кинулася до сина, обійняла, притиснула до себе. Він схлипував і бурмотів щось про випадково, про не хотів.
Тамара Павлівна повільно підійшла до телевізора. Присіла, подивилася на тріщини по всьому екрану. Потім так само повільно випрямилася.
— Старий уже був, — сказав Андрій. — Давно хотіли поміняти.
Свекруха повернулася до нього. Катя вперше побачила її такою — не втомленою, не роздратованою. Спокійною. Страшенно спокійною.
— Старий, кажеш? — тихо промовила вона. — Твій батько купував цей телевізор. На свої зароблені гроші. Як і все в цьому домі.
Твій батько щодня їздив на роботу, — продовжила Тамара Павлівна.
— У будь-яку погоду, у будь-якому стані. Ніколи ні на чиїй шиї не сидів. Своїм горбом усе заробив. А ти навіть готове зберегти не можеш?
Вже третій тиждень тиняєшся по друзях замість роботи.
— Я шукаю роботу!
— Що ти шукаєш, Андрію? — голос Тамари Павлівни став тихим, і від цього ще страшнішим. — Три тижні ти їси мою їжу, спиш у моєму домі, залишаєш мені онука і кота. Катя щодня ходить на роботу, руки в кр.в стирає. А ти — шукаєш. Перебираєш. Чекаєш, поки тобі ідеальне місце принесуть на блюдечку.
— Я не для того вчився, щоб…
— Досить! — вона вдарила долонею по столу. Михайло здригнувся, сильніше притиснувся до Каті. — Досить про інститут. Твій батько без інституту ґарував усе життя й утримував сім’ю. А ти з дипломом сидиш на шиї у матері-пенсіонерки й дружини.
Андрій зблід.
— Мамо, ти що? Я ж тимчасово…
— Тимчасово — це був перший тиждень. А зараз ти вже влаштувався. Снідаєш, обідаєш, вечеряєш, машину береш, коли хочеш. Ніби так і треба. Ніби я зобов’язана вас годувати й обслуговувати до кінця життя.
Вона помовчала, потім сказала рівним голосом, дивлячись йому в очі:
— Збирайтеся. Ви тут більше не живете.
— Що? — Андрій навіть нервово засміявся. — Ти серйозно? Куди ми поїдемо?
— Куди хочете. До твоїх друзів, до Дімона, до Льохи. Або орендуєте квартиру — ось, Катя казала, у Сергія зі Светою є однокімнатна. Але тут більше не живете.
— Мамо, це ж маячня! Ти виганяєш рідного сина?
— Я виганяю дорослого чоловіка з гнізда, в яке він знову заліз. За мій рахунок більше ніхто не житиме. Це не курорт і не перевалочна база для дорослого ледаря.
Андрій стояв червоний, з тремтячими руками.
— Значить так, так? Рідного сина — і на вулицю?
— На вулицю ти сам себе виставив, — відповіла Тамара Павлівна. — Я тільки двері відчинила.
Катя встала, торкнулася чоловіка за плече.
— Ходімо. Треба речі зібрати.
— Та йдіть ви всі! — він смикнув плечем і вийшов із кімнати.
Тамара Павлівна подивилася на невістку. Втомлено, але твердо.
— Барсика поки що залиште. Заберете, коли влаштуєтеся.
— Дякую, — тихо сказала Катя. — Дякую за все. Ви нас дуже виручили.
Свекруха кивнула. Відвернулася до вікна.
Збиралися швидко й мовчки. За годину мінівен стояв у дворі, забитий речами. Михайло на задньому сидінні притискав до себе машинку й дивився на будинок, де залишився Барсик.
Тамара Павлівна вийшла на ґанок.
— Подзвоніть, коли доїдете.
Андрій не відповів. Сів за кермо, грюкнув дверима. Катя сіла поруч із чоловіком.
Машина виїхала з двору. У дзеркалі заднього виду Катя бачила, як Тамара Павлівна стоїть на ґанку й дивиться їм услід.
Перші десять хвилин їхали мовчки. Потім Андрій не витримав:
— Нормально, так? Рідна мати вигнала як собаку. Навіть не дала часу знайти нормальну роботу.
Катя мовчала.
— Три тижні, що тут такого! Інші роками живуть у батьків, і нічого. А тут — виїжджайте, не можу вас бачити. Це взагалі як?
— Вона правильно вчинила, — сказала Катя.
Андрій різко повернув голову:
— Що?
— Твоя мама правильно вчинила. Це не жорстоко — мудро.
— Ти зараз серйозно? Ти на її боці?
— Я на боці правди, Андрію. Ти три тижні сидів і чекав на ідеальну роботу. А вона тебе годувала, доглядала за Михайлом, терпіла безлад. І я працювала. А ти їздив по друзях і розповідав, що тобі пропонують дурниці.
— Та я шукав!
— Що ти шукав? — вона підвищила голос. Михайло на задньому сидінні замовк. — Тобі пропонували в таксі. Пропонували кур’єром. Пропонували на склад. Ти від усього відмовився, бо це нижче твоєї гідності. А жити за рахунок матері — не нижче?
Андрій стиснув кермо, дивився вперед.
— Ти говориш точно як вона. Усе до дрібниць.
— Бо вона має рацію. А я занадто довго мовчала.
Він хотів щось сказати, але Катя не дала йому слова:
— Зараз у тебе немає вибору. Або ти йдеш працювати хоч куди-небудь — у таксі, кур’єром, вантажником, мені байдуже. Або…
— Або що?
Вона подивилася йому в очі. Спокійно. Твердо.
— Або я заберу сина і піду. І викручуйся сам, як хочеш.
— Ти цього не зробиш.
— Хочеш перевірити?
Він дивився на дорогу. Мовчав. Катя бачила, як тремтить його щелепа, як він намагається знайти слова, щоб огризнутися. І не знаходить.
— Гаразд, — вичавив він нарешті. — Побачимо.
— Не побачимо. Завтра ж починаєш шукати.
Він не відповів. Але Катя знала — достукалася.
Однокімнатна у Сергія та Свети виявилася маленькою, з продавленим диваном і шпалерами у квіточку. Вікна виходили на парковку, ночами під вікнами ревіли коти. Але тут вони нікому не заважали. І ніхто не заважав їм.
Через два дні Андрій влаштувався водієм у службу доставки. Приходив увечері втомлений, злий, пахнучи бензином. Але приходив з грошима.
Катя нарешті знайшла і для себе нормальну роботу — не тимчасовий підробіток, а посаду адміністратора у взуттєвому магазині великої мережі. Михайло пішов у новий садок. Барсика забрали через десять днів.
У суботу ввечері сиділи на кухні. Михайло вже спав. Андрій колупав виделкою макарони, Катя пила чай.
— Мати дзвонила, — сказав він, не піднімаючи очей. — Питала, як ми.
— І що ти сказав?
— Що нормально. Працюю.
Катя кивнула.
— Тоді вона правильно вчинила, — тихо сказала вона. — Ти ж розумієш?
Андрій мовчав. Довго. Потім підняв голову, подивився на неї.
— Розумію, — сказав він. — Тепер розумію.
Катя відпила чаю і подивилася на чоловіка. Виявилося, йому потрібен був не ідеальний варіант. Йому потрібен був стусан. Шкода, що дати його змогла тільки мати. Але іноді людину рятує не той, хто жаліє, а той, хто вчасно перестає жаліти.
