Більше ніколи не буде так, як раніше. Тато більше не візьме її на руки, не підкине високо в небо, не посадить собі на шию. Більше нічого не буде

– Доню, що тобі привезти? Новий посуд чи конструктор? Га? А може бантики, знаєш, такі, як у Каті, гофровані, хочеш? Або сукню?

Мама збиралася в інше місто, на сесію, Оленка розуміла, що мамі не терпиться скоріше поїхати, відчути себе молодою і безтурботною. Хоч на ці два тижні. Ось така вона, Оленка.

У свої п’ять років вона знала багато речей, але не могла пояснити їх словами, вона просто відчувала їх. Ось і зараз відчула мамине нетерпіння, їй хотілося швидше вирватися зі стін квартири, обклеєної смугастими шпалерами, заставленої темними меблями. З цими великими вузькими вікнами та величезними підвіконнями, з похмурими картинами та чорним, накритим білим полотном роялем у кутку.

Від високих стель, які раз на рік білили веселі тітки в халатах і з хустками на голові, за рік у кутках накопичувалася срібляста павутина.

Оленка любила лежати й дивитися на цю павутину, уявляючи собі, як стара бабуся-павучиха, у білому чепчику й великих окулярах, сидить у куточку й плете, плете, плете тоненьку павутину, витягуючи невидимі срібні нитки з тонкого місячного променя.

Але мама хотіла швидше втекти звідси.

Вона метушилася, бігала по кімнаті, по холодній пофарбованій підлозі, босоніж і в одній рожевій комбінації, з накрученими на довге волосся бігуді.

-Оленко, а може книжку? Я тоді бачила такі книжки, називаються, здається, «Малята»… Хоча… я привезу тобі…

-Привези мені пісню.

-Що? Ха-ха-ха, пісню? Ну ти й дивна…

– Пісню, — вперто сказала Оленка, — про ляльку.

– Аааа, платівку. Але я… я не знаю, чи є така… та й бабуся… вона… ти ж знаєш, вона навряд чи дозволить таку…

– Тоді давай поїдемо.

– Куди, малятко, — мама миттю засумувала.

– Додому.

– Ми вдома, Оленко.

– Ні! Я хочу додому — дівчинка вперто дивилася на маму, — я хочу додому! Ти мене обдурила, ти сказала, що ми в гості. Відвези мене назад, я хочу додому до друзів і до тата.

– Малюк, давай ще трохи побудемо, а потім…

– Антоніна, — мама здригнулася, — навіщо ти брешеш дитині? Олена, ти вдома, нікуди ви не поїдете! Досить розводити нікому не потрібну демагогію. Антоніна, збирайся швидше, ти запізнишся!

Оленка, стиснувши губи й стримуючи сльози, дивилася на бабусю.

Ще й обзивається. Вона зовсім не Олена, а Оленка. Так її називає тато.

Мама, про щось перешепотілася з сердитою бабусею і, поцілувавши Оленку, побігла, як коза, сходами вниз, швидше до світла, веселощів і радості.

– Олена, — бабуся суворо подивилася на Оленку, — я дуже рада, що ти зацікавилася музикою, тому йди зі мною, дивися.

Бабуся підвела Оленку до великої шафи, схожої на комод. Відкрила її, там рядами стояли платівки.

Оленка вже вміла читати.

Там було дуже багато платівок, просто дуже багато, але не було тієї, про ляльку. Олена могла б і не шукати, вона знала, що її немає.

Вона подивилася, ще перебрала платівки й відвернулася.

— Що таке, Олена?

Дівчинка знизала плечима

— Я хотіла іншу.

— Яку ж?

– Про ляльку, — відповіла Оленка, низько опустивши голову.

– Іди сюди, щось послухай.

Бабуся увімкнула магнітофон і поставила платівку, Оленка байдуже дивилася у вікно.

Але що це? М’який сріблястий голос, наче дзвін маленьких кришталевих дзвіночків, розлився по всій кімнаті, піднявся до стелі й почав битися об скло, так що Оленці захотілося відчинити вікно й випустити пісню на вулицю.

-Подобається? — шепотом запитала бабуся.

Оленка мовчки кивнула. Вона слухала цей чарівний голос, і перед очима з’являлися яскраві картини.

Палюче сонце, довгі ряди виноградників — Оленка точно знала, що це виноградник, соковиті, чорноброві красуні…

Вона не знала, звідки до неї приходять ці картинки.

-Це Робертіно Лореті, — бабуся обережно зняла лапку з платівки й поклала чорний, блискучий круг у коробку, — ось що треба слухати, дівчинко. А не про якихось ляльок.

Оленка знову згадала про пісню, про тата і про те, що мама поїхала, і тихенько заскулила, заплакала, як цуценя.

-Олена, негайно припини, я ж сказала.

Але Оленка її не чула, вона плакала і плакала, все сильніше, все голосніше. Наплакавшись, дівчинка заснула.

Їй снився тато, він возив її на шиї, щаслива мама сміялася і просила його не впустити дитину, а Оленка сміялася.

Вона прокинулася від знайомої мелодії. Бабуся відкрила вікно, і з вулиці, з магазину навпроти, долинали звуки пісні.

Оленка зісковзнула з високого, жорсткого ліжка і, в одній білій нічній сорочці, залізла на підвіконня і слухала, слухала, слухала.

— Олена! — грізний крик бабусі змусив дівчинку здригнутися й озирнутися, — що це ще за новини? Знову ця дурна пісня?

Вдень Оленка з бабусею ходили в музей. Оленка складала план, вона пам’ятала, як вони сюди їхали.

На автобусі номер вісім вони з мамою приїхали з вокзалу, а на вокзал приїхали на великому поїзді. План був майже готовий, коли її вирвав із хмарних далечей суворий голос бабусі

– Олена, ти мене слухаєш?

– Так.

– Повтори, що я тобі щойно сказала.

-Цю картину написав твій дідусь, надихнувшись роботою художника. Тут зображена маленька мама. Картину дідусь подарував міському музею.

Бабуся здивовано замовкла, а Оленка спокійно продовжила будувати план повернення додому, до тата.

-Ольго, я тебе запевняю, це не дитина, це диво. Адже я бачила, що вона мене не чує! Я тебе запевняю, вона про щось думала, але повторила всі мої слова слово в слово.

Бабуся сиділа на кухні зі своєю сестрою, вони пили чай і обговорювали диво, її Оленку.

А Оленка вирішила тихенько піти, ось тато зрадіє, коли побачить Оленку.

Адресу дівчинка пам’ятає добре: вулиця Скоропадського, будинок дванадцять, квартира сорок сім.

Оленка тихенько одяглася, вислизнула з квартири й опинилася на вулиці.

Усе гуркоче, шумить, мчить, дивно, з бабусею чи мамою так не гримить і не дзвенить.

Вона пішла тихо вздовж вулиці, звідки вони приїхали.

Магазин. Дитячій світ.

Тату, подаруй мені ляльку,
Щоб була як справжня подружка моя,
Щоб сміялась тихо вранці
І зі мною засинала щодня.
Я їй коси буду плести,
Розкажу всі свої сни…
Тату, я просто хочу ляльку…

Олена завмерла біля вітрини. Знову лунає ця пісня, а на Оленку навалився ступор, вона дивиться на ляльку, що стоїть у вітрині.

Дівчинка ніколи особливо не цікавилася іграшками, але ця лялька… вона просто дивилася на Олену і ніби просила, щоб та взяла її на руки.

-Олена! – гучний голос бабусі повернув дівчинку до реальності, – що ти тут робиш? Ти куди? Що це ще за новини?

Добре, що я вийшла проводжати Ольгу і побачила тебе. Я думала, ти спокійно сидиш у кімнаті!

І бабуся забрала Олену додому. Вдома вона довго й нудно пояснювала Олені правила життя, як потрібно поводитися. А наостанок сказала, що мама з татом розійшлися.

Олена спочатку не зрозуміло, що це означає.

Бабуся продовжувала говорити, і до Олени нарешті дійшло.

Більше ніколи не буде так, як раніше. Тато більше не візьме її на руки, не підкине високо в небо, не посадить собі на шию. Більше нічого не буде.

Їй доведеться жити в цій великій, похмурій квартирі з високими стелями завжди, все життя.

І коли вона, Олена, виросте, вона, як і її мама, з радістю втече звідси, на сесію або заміж.

А потім Олена захворіла.

Ні, «захворіла» — це не правильно. Олена потрапила до лікарні, вона рятувала кошеня, маленьке, яке вибігло на дорогу, рятуючись від хуліганів-хлопчаків.

А Олена йшла з бабусею, вони тихо-тихо йшли з магазину, коли цей сірий клубочок, з прив’язаною до нього старою консервною банкою, вискочив на дорогу.

Олена кинулася і схопила кошеня, а водій ледь встиг загальмувати.

Олена лежить у палаті, у якихось бинтах, їй хочеться гуляти, але вона не може встати. Олена хоче сісти, але їй цього не дозволяють, і дівчинка лежить.

Приходить бабуся, вона зовсім не лається, а лише ховає заплакані очі.

Вона називає Олену своїм героєм, а ще не називає її більше Оленою, а кличе Оленкою.

А потім приїхала мама. Вона привезла Олені платівку з тією піснею.

Одного разу до палати Олени зайшов лікар. Анатолій Іванович. Великий дядько з довгими пухнастими вусами. Посміхаючись під вусами, дядько передав Олені… ляльку.

Ту саму, на яку вона тоді дивилася, коли збиралася поїхати до тата.

Красива, з чорним волоссям і родимкою на білій щічці, у рожевому кімоно, білих шкарпетках і дивних капцях.

-Це звідки? – суворо запитала бабуся. Лікар щось прошепотів їй на вухо і подивився в бік Олени.

Бабуся спочатку не хотіла брати ляльку, але потім, побачивши очі Олени, взяла.

-Ось, це тобі передала бабуся Галя, вона живе дуже далеко, і…

Але ж Олена знала! Цю ляльку їй подарував тато!

Вона знала, що його не пускають до неї. Зла тітка, з якою він тепер живе, і яка відібрала його в Олени та мами.

І бабуся, яка ніколи не дозволить їм зустрітися.
Олена зберігала цю ляльку багато років.

Минув час, і вона зустрілася з татом.

Він намагався не дивитися в очі своїй красуні-доньці, Олена виросла і стала гарною дівчиною.

Вони сидять у кафе, тато помішує ложкою чай, говорить-говорить-говорить.

Він шкодує, що так вийшло, він завжди відчував, що не гідний мами Олени, що теща тиснула своїм авторитетом, що… що… що…

Багато чого і тому…

Олена мовчки слухає, не перебиває. А потім каже татові про ту ляльку.

-Тату, це все в минулому. Це ваші справи, я зберігаю ляльку все життя…

-Яку ляльку?

-Ну ту саму, яку ти мені подарував, коли я потрапила під машину. Рятуючи Мурзика, він, до речі, так і живе у бабусі…

-Ти потрапила під машину? Коли?

-Давно… Коли мені було майже шість, – Олена ще сподівається, що він просто забув…

-Але чому мені ніхто не сказав? Я… Та я… Я хоча б… Я…

І Олена зрозуміла… Все зрозуміла…

-Пусте, не переймайся, я завжди молюся за своїх близьких і… за тебе.

-Знаєш, у тебе є двоє братів, я колись вас познайомлю.

У батька задзвонив телефон, старий, таких вже не випускають .

-Алло, так, дорога. Вже біжу. Хліб? Куплю…- І повернувшись до Олени, дивлячись їй в очі, – з роботи, треба бігти, проект… справи..

Чорт, — хлопає себе по кишенях, — забув вдома гаманець…

Олена встає, кладе на стіл гроші і мовчки, ковтаючи сльози, йде. Вона не бачить, як батько бере решту і біжить до своєї родини.

Олена до цієї сім’ї не входить.

Вдома вона дізнається від бабусі, що ляльку тоді передав водій, який збив Олену на машині, коли вона кинулася рятувати Мурзика.

You cannot copy content of this page