Валерій зупинився біля похилених воріт і перевів подих.
Жуля, його вірна супутниця, вівчарка з розумними очима, сіла поруч, притиснулася до ноги. Ніби розуміла: ось він. Шанс на ночівлю.
База відпочинку «Озерна» виглядала як він сам, чесно кажучи. Паркан місцями обвалився, дахи будиночків поросли мохом, вивіска висіла на одному цвяху і скрипіла на вітрі. Покинуте місце.
Але там була будка сторожа. А це надія, що теплиться життя.
– Гей, є хто? – крикнув Валерій, стукаючи в хвіртку.
Ніхто не відгукнувся. Тільки десь у глибині двору жалібно нявкнула кішка.
– Гей! Господар!
Двері будки відчинилися з таким гуркотом, ніби їх вибили зсередини. На порозі з’явився чоловік – огрядний, неголений, з червоними очима. Від нього за версту несло пере.ром і злістю.
– Чого приперся? – гримнув він. – Милостиню збираєш?
Валерій ковтнув. Гордість кольнула десь під ребрами, але він її при..шив. Не до гордості.
– Можна переночувати? Я в обмін допоможу. По господарству. Що скажете – все зроблю. Лагодити вмію, прибирати, копати.
– Ха! – сторож скривився, ніби лимон розкусив. – Чули ми про таких помічників. Переночуєш – вранці пів бази винесеш!
– Та я…
– Провалюй, поки по-доброму кажу! – гримнув чоловік і зробив крок уперед. – Геть звідси! І свою псину забирай, а то я її…
Жуля загарчала. Тихо. Попереджувально.
Валерій поклав руку їй на холку:
– Тихо. Тихо.
Він розвернувся. Поплентався геть. Ноги підкошувалися від втоми – кілометрів двадцять сьогодні прокрокував, не менше. А куди йти далі?
Озеро. Заночують біля озера, якщо не замерзнуть. Жовтень на дворі, ночі вже холодні.
За спиною грюкнули двері. Потім щось задзвеніло. Валерій обернувся – і завмер.
Сторож вийшов у двір. У руках у нього був ланцюг. Важкий, іржавий. Він розмахував ним, посміхаючись:
– Нумо, підійди ближче! Навчу тебе, як на господаря гарчати!
Жуля притиснула вуха. Оскалилася.
– Не треба! – Валерій зробив крок вперед, затуляючи собою собаку. – Ми вже йдемо! Чуєте? Йдемо!
– Пізно, – процідив сторож. І замахнувся ланцюгом.
Жуля завищала, рвонула назад. Валерій схопив її за нашийник, потягнув за собою.
Бігли. Крізь бур’ян, повз похилені будиночки, повз стару човнову станцію. Поки сторож не зник за воротами.
Тільки тоді Валерій зупинився. Звалився на землю. Жуля лягла поруч, поклала морду йому на коліна.
– Ну що, – прохрипів він. – Здається, нам відмовили.
Він гладив її по голові. І думав: ось вона, та сама точка. Коли далі нікуди.
Вранці все змінилося.
Валерій прокинувся від реву мотора – до воріт бази під’їхав джип. Чорний, блискучий, явно не з місцевих. З машини вийшов чоловік років п’ятдесяти. Спина пряма, рухи чіткі – військова виправка зчитувалася миттєво.
– Де сторож? – запитав він, оглядаючи територію.
Валерій підвівся з землі, обтрусив штани. Жуля насторожено встала поруч.
– Там, напевно, – кивнув він у бік будки. – Ще спить, мабуть.
Новий господар – а це точно був господар, Валерій відчув – попрямував до будки. Смикнув двері. Сторож вивалився на поріг, позіхаючи і лаючись.
– Ти хто такий? – пробурмотів він, мружачись від світла.
– Власник. Купив цю базу тиждень тому. А ти хто такий?
– Я сторож тут. Рік вже працюю.
– Працюєш? – господар оглянув двір. – Паркан впав. Дахи течуть. Сміття по всій території. Це ти так працюєш?
Сторож здригнувся:
– Та хто вас взагалі сюди кликав! Я тут один справляюся, ніхто не допомагає!
– Вчора тут чоловік з собакою був. Просив нічліг. Ти його вигнав. І собаку мало ланцюгом не вб..в.
Валерій здригнувся. Звідки він знає?
– Сусіди бачили, – пояснив господар, ніби прочитавши його думки. – Розповіли. Сказали, що ти тут всіх ганяєш, лаєшся, випиваєш на робочому місці.
Сторож почервонів:
– Та вони все брешуть! Заздрісники!
– Збирай речі. Ти звільнений.
– Як звільнений?! Ви не маєте права!
– Ще як маю. У тебе є трудова книжка? Договір? – господар витримав паузу. – Ось бачиш. Даю годину. Щоб твого духу тут не було.
Сторож щось проричав, розвернувся і зник у будці. Господар підійшов до Валерія:
– Ти той самий? З собакою?
– Я, так.
– Працювати хочеш?
Валерій ошелешився. Відкрив рот. Закрив. Знову відкрив:
– Хочу. Тільки я, документів у мене немає при собі. Паспорт втратив давно, відновити не можу – прописки немає.
– Розберемося. Тимчасово побудеш тут, приведеш територію до ладу. Їжа, житло. Якщо впораєшся – оформлю як належить. Підходить?
– Звичайно! – Валерій ледь не задихнувся від хвилювання. – Дякую! Я не підведу!
Господар простягнув руку:
– Ігор Петрович. А ти?
– Валерій. Просто Валерій.
Перші дні пролетіли в роботі.
Валерій лагодив паркан, латав дахи, прибирав територію. Руки пам’ятали – колись він працював на будівництві, до того як все покотилося під укіс. До розлучення. До пляшки. До вулиці.
Жуля крутилася поруч, охороняла інструменти, а вечорами до воріт приходили місцеві діти – гладити її, грати з нею. Собака розквітала на очах.
Дачники спочатку дивилися косо. Перешіптувалися. Але коли Валерій полагодив паркан у сусідки, безкоштовно – просто так, з вдячності за миску борщу, – лід розтанув.
Хтось приніс стару куртку. Хтось – інструменти. Хтось просто вітався.
А старий сторож зачаївся.
Валерій бачив його іноді – бродив біля бази, щось вишукував. Одного разу навіть сміття підкинув вночі – на ранок Валерій знайшов біля воріт гору порожніх пляшок і недопалків.
Прибрав мовчки. Не хотів проблем. Але проблеми прийшли самі.
Наприкінці тижня на місцевому форумі з’явилася тема: «Крадіжки на дачах! Будьте пильні!» Спочатку в одних зник генератор. Потім в інших – садовий інвентар. Потім – взагалі з сараю винесли все дочиста.
І всі вказували на одну людину.
На Валерія.
– Колишній безхатченко, – говорили. – Хто його знає, що у нього на думці?
– Звідки взагалі взявся? Документів немає. Минулого немає. Може, з в’яз..иці втік?
– А собака? Спеціально навчена, щоб чужі речі тягати!
Валерій чув ці розмови. І від них у грудях розросталася тяжкість. Ось воно. Знову по колу. Тільки-но повірив, що можна почати спочатку – а життя знову ставить на місце.
Ігор Петрович викликав його в контору. Обличчя господаря було похмурим:
– Валерій, скажи чесно. Це ти?
– Ні! Клянуся! Я навіть на сусідні ділянки не ходжу!
– Повірити хочу. Але дачники вимагають. Кажуть, поки ти не поїдеш, крадіжки не припиняться.
– І що тепер?
Ігор Петрович зітхнув:
– Дам тобі ще пару днів. Якщо не доведеш невинність – доведеться розлучитися.
Валерій вийшов на ґанок.
Жуля підбігла, ткнулася мордою в долоню.
– Що робити, дівчинко? – прошепотів він. – Як довести, що це не я?
Собака подивилася на нього. І раптом кинулася до воріт, люто загавкала. Жуля гавкала так, ніби побачила самого диявола.
Валерій кинувся за нею – собака мчала до дальнього кута території, туди, де стояли старі сараї. Ті самі, які він ще не встиг розібрати.
– Жуля! Стій!
Але вона не слухала. Дряпала лапами двері похилого сараю, гарчала, скиглила.
Валерій відчинив двері – і завмер. Всередині, під купою старих дощок і брезенту, лежали речі. Генератор. Інструменти. Садовий інвентар. Все те, що зникло у сусідів за останні тижні.
– Господи, – видихнув він.
Хтось підставив його. Навмисно звалив крадене сюди, на територію бази, щоб звинуватити саме його!
– Ось і спіймали злодія! – пролунав тріумфальний голос за спиною.
Валерій обернувся.
Біля сараю стояла ціла юрба – дачники, сусіди, навіть Ігор Петрович. А попереду всіх – старий сторож. Усміхався на весь рот, очі блищали зловтіхою.
– Я ж казав! – кричав він. – Казав, що він злодій! А ви не вірили!
– Це не я! – Валерій зробив крок вперед. – Клянуся, я не брав цих речей!
– Та ну? – сторож тицьнув пальцем у сарай. – А чиї вони тоді? Самі прилетіли?
– Ти підкинув! Ти все це підлаштував!
– Я?! – сторож зобразив ображене здивування. – З чого б мені? Я тут взагалі не працюю! Мене звільнили, якщо пам’ятаєш? Через тебе!
Дачники зашуміли. Хтось кричав, що треба викликати поліцію. Хтось вимагав вигнати Валерія негайно.
Ігор Петрович мовчав. Дивився на Валерія важким поглядом – і в цьому погляді читалося розчарування.
– Я не винен, – тихо сказав Валерій. – Повірте мені.
– А хто тоді? – запитав Ігор Петрович. – Речі в твоєму сараї. На ділянці, де ти один живеш.
– Не один! Сюди хто завгодно міг пробратися вночі!
– Хто? Привиди? – зареготав сторож.
Валерій стиснув кулаки. У скронях стукало. Хотілося врізати цьому … – врізати так, щоб назавжди заткнувся. Але він знав: варто підняти руку – і все, кінець. Доведе тільки, що він агресивний бродяга.
Небезпечний.
– Зачекайте, – раптом пролунав жіночий голос.
З натовпу вийшла літня жінка – та сама сусідка, якій Валерій лагодив паркан.
– Я бачила, – сказала вона. – Позавчора ввечері. Хтось шастав біля цих сараїв з ліхтариком. Я подумала – Валерій працює. А тепер…
– Тепер що? – Ігор Петрович повернувся до неї.
– Тепер я згадала. Валерій того вечора був у мене. Полицю лагодив на кухні. До десятої вечора точно. А я того чоловіка бачила близько дев’ятої.
– Може, помилилися? – пробурмотів сторож. – Темно ж було.
– Не помилилася.
Сторож зблід.
Жуля раптом рвонула вперед. Оббігла сарай. Встромила ніс у землю біля задньої стінки.
Валерій підійшов. Нахилився.
Там, у землі, виднівся слід – відбиток черевика. Великого. З характерним протектором.
– Ігор Петрович, – покликав Валерій. – Подивіться.
Господар підійшов. Подивився уважно. Потім перевів погляд на сторожа:
– Нумо підніми ногу. Покажи підошву.
– Та ви що?! – сторож позадкував. – Яке ви маєте право?!
– Покажи, кажу!
Ігор Петрович зробив крок вперед – і сторож здався. Підняв ногу. Протектор збігався. Один в один. Натовп ахнув.
– Це нічого не доводить! – забелькотів сторож. – Хтозна, у кого такі черевики!
– А камери? – раптом запитав хтось із дачників. – На сусідній ділянці ж камеру поставили місяць тому! Може, вона щось зняла?
– Точно! – підхопив інший. – Вона якраз на дорогу дивиться, повз базу!
Ігор Петрович дістав телефон:
– Зараз подзвоню господареві. Попросимо запис.
Сторож сіпнувся. Розвернувся. Спробував піти – але дачники оточили його щільним кільцем.
– Стій, голубчику. Зачекай. Давай дочекаємося запису.
Запис прийшов через двадцять хвилин.
На екрані телефону чітко було видно: сторож пробирається до бази. У руках у нього мішок. Він проходить до сараїв. Озирається. Ховається всередині. Потім з’являється назад. Без мішка.
– Ну що, – Ігор Петрович подивився на сторожа. – Будеш відпиратися?
Той мовчав. Обличчя сіре, губи тремтять.
– Я хотів помститися, – ледь чутно вичавив він. – Він зайняв моє місце! Я хотів, щоб його теж вигнали!
– Підставивши невинну людину?
– А мені яке діло?! – раптом вибухнув сторож. – Мені плювати на нього! Плювати на всіх! Я тут рік ґарував, а мене як собаку вигнали!
– Ґарував? – Валерій зробив крок вперед. – Ти пив. Базу запустив. Людей гнав. Мою собаку мало не в.ив!
– Та й чорт з нею!
Жуля заричала.
Ігор Петрович дістав телефон:
– Все. Викликаю поліцію. Крадіжка. Підробка. Наклеп. Думаю, знайдуть, що тобі пред’явити.
Сторож впав на коліна:
– Не треба! Я все поверну! Я більше не буду!
Але ніхто його вже не слухав. Поліція відвезла сторожа через годину. Валерій стояв біля воріт, дивився, як машина зникає за рогом. Жуля сиділа поруч, притиснувши морду до його коліна.
– Ну ось, дівчинко, – прошепотів він. – Здається, ми залишаємося.
Ігор Петрович підійшов ззаду, плеснув по плечу:
– Валерій, вибач. Засумнівався в тобі.
– Та годі. На вашому місці кожен засумнівався б.
– Ні. Не кожен. – Господар простягнув руку. – Ходімо в контору. Треба документи оформити. Офіційно. За трудовою.
– Але у мене ж паспорта немає.
– Відновимо. Я знаю людей у паспортному столі. Допоможемо з пропискою – тимчасовою поки. Зате працюватимеш як належить. З зарплатою, з лікарняним. Підходить?
Валерій ковтнув. Кивнув.
Минув місяць.
База «Озерна» перетворилася. Паркан полагоджено, дахи не протікають, територія прибрана. Дачники тепер віталися з Валерієм першими, приносили пиріжки, дякували за допомогу.
А ще він відновив паспорт. Отримав офіційне місце роботи.
І – найголовніше – зателефонував синові.
Той не взяв трубку з першого разу. З другого теж. Валерій не здавався. На п’ятий день син все-таки відповів:
– Тато?
– Привіт, Льоша. Я просто хотів сказати, що більше не вживаю. Що працюю. Що у мене все налагоджується. І що я сумую.
Мовчання на тому кінці. Потім:
– Де ти?
– На базі відпочинку. Сторожем. Якщо хочеш – приїжджай. Влітку. Можемо разом порибалити, як раніше.
– Подумаю, тату.
Цього «подумаю» вистачило Валерію, щоб повірити: не все втрачено.
Навесні Ігор Петрович повісив на воротах нову вивіску. Яскраву, красиву.тА під нею – табличку. Валерій читав її вголос, і голос тремтів:
«Тут раді кожному».
– Подобається? – запитав господар.
– Подобається, – кивнув Валерій.
Собака виляла хвостом, ніби розуміла кожне слово.
А Валерій дивився на цю табличку і думав: ось воно, нове життя. Без пляшки. Без вулиці. З роботою, з дахом над головою, з надією на те, що син пробачить.З відданою Жулею поруч.
Тому що кожен заслуговує на другий шанс.
І добре, коли поруч є собака, яка допомагає цей шанс не втратити.
Спеціально для сайту Stories
