– День народження — сумне свято, — зітхнула я.
– Чому ж? — здивувалася сестра.
– Та сідай, — почала я метушитися біля неї, — зараз усе розповім.
Сестра пройшла, сіла на своє місце біля вікна й побачила в вазочці магазинне печиво.
– А де твоє? – здивовано запитала вона.
– Та я своє не пекла.
– А чому ж так?
І я розповіла.
Мій чоловік Юра — столяр у меблевому цеху. У нього золоті руки, він рідкісний майстер, що тут ще сказати. Але він любить добре повеселитися з друзями. Не зловживає. Але міцне застілля дуже поважає.
А готувати для всієї чесної компанії доводиться, звісно, мені.
– Ти ж знаєш, Любо, я сама кухарка, – казала я, – цілий день на роздачі… А вдома у мене, виходить, друга зміна, бо Юра любить, щоб на столі завжди було «по-людськи».
– Ох… – сказала Люба.
– Ох, – відгукнулася я.
Я неймовірно втомилася від каструль. І вирішила цього року зробити собі подарунок. Не сервіз, не парфуми в коробочці. Просто день народження без готування.
Замовити щось простіше, сісти за стіл як гостя і не підхоплюватися щохвилини «на кухню».
– Я про це так Юрці й сказала, – продовжила я.
– А він що?
– А він кивнув і, як на мене, все пропустив повз вуха.
– Ну, так воно завжди буває, – зауважила Люба.
Ось вже, справді, так!
За тиждень до дня народження чоловік мене здивував:
– Аллочка, я запросив наших.
– Куди? – насторожилася я.
– Та на твій день народження!
Я здивовано дивилася на чоловіка. А він, анітрохи не збентежившись моєю реакцією, продовжив:
– Весь цех прийде тебе привітати.
– Але ж я для них ніхто, Юро! – заперечила я.
– Як це ніхто? Ти ж моя дружина! Ну, слухай! Я їм пообіцяв твоє заливне, пироги з капустою, ну, словом, все, як ти вмієш. Зробиш, так?
Ось так… Запросив. Пообіцяв. А мене запитати й забув.
– Юро, – обережно почала я. – Я не хочу…
– Та кинь ти! – розсміявся чоловік. – Тобі ж це все в радість. Ти ж без готування жити не можеш.
Скажіть, будь ласка! Що це взагалі… Він за мене вирішив, що я без готування жити не можу? Я повісила рушник на гачок і пішла в спальню, щоб не наговорити зайвого перед сном.
А потім чую — він дзвонить своєму найкращому приятелю, Семену:
– Семене, ти обов’язково прийди з Валентиною! У мене дружина таке заливне готує, що язик проковтнеш!
Мені дуже захотілося вийти зі спальні й висловити чоловікові все, що я про нього думаю. Але я не стала.
– Даремно, – зауважила Люба.
– Даремно, – погодилася я.
Наступного дня Юра склав меню. Сів навпроти мене й почав:
– Отже так. Заливне, «Олів’є», оселедець під шубою, пиріжки з капустою, пиріжки з яблуком…
– Зачекай-зачекай, – зупинила я його, – це що, я все маю готувати?
– Ну не я ж! – розвів він руками. – Так, далі… Голубці, деруни, відбивні…
– Відбивні… – повторила я.
– Ну і торт, звісно, – закінчив нарешті чоловік. – Ти вже не підведи. Я Семену сказав, що стіл буде щедрий.
– А нічого, що це мій день народження? – так і крутилося у мене на язику.
Але вирвалося інше.
– Ну, якщо обіцяв, то хай буде. Але давай тоді щось простіше, га? – запропонувала я. – Салати там наріжу, картоплю посмажу…Чоловік незадоволено подивився на мене.
– Ну ось, починається… Ти що?! Я ж людям обіцяв. Ти хочеш мене присоромити перед усім цехом? Прийдуть, а на столі — салати та картопля? Серйозно?!
– Але…
– Ну, постарайся хоч раз, – попросив Юра, – заради мене.
Я погодилася, аби він тільки відчепився.
– Даремно, – повторила Люба, – я б на твоєму місці влаштувала йому таке…
– Усі ми мудрі заднім числом, – відмахнулася я.
Ось і настав мій день народження. Я чекала, що Юра мене поцілує, скаже щось приємне…
– З днем народження! – привітав він мене.
І кинувся до шафи. Там у нас лежать гроші в конверті, він туди здебільшого відкладає.
Дістав конверт, відрахував гроші, поклав переді мною.
– Ось, Аллочка, на продукти тобі. Їдь на ринок прямо зараз, бо прийдеш, коли все розберуть, і нічого не візьмеш. До шостої постарайся встигнути накрити стіл, гаразд?
– Юра…
– З днем тебе, красуне, – повторив він і обійняв мене, – ввечері привітаю як слід, зараз немає часу, запізнююся.
І пішов на роботу.
Я залишилася сама. Гроші лежать, список лежить. І я раптом так розлютилася на нього…
– Нічого я готувати не буду! – гримнула я в порожнечу. – І на ринок не поїду!
– О, правильно, – схвалила мою поведінку Люба, – ось це по-нашому! Ну а далі що? Як ти викрутилася?
– Зараз розповім.
Я взяла телефон і замовила в кулінарії щось дешевше й простіше. Готові пельмені, рум’яну курку-гриль, салат у пластиковому відерці, оселедець під шубою такий самий, магазинний, нарізаний хліб, бісквітний торт, найзвичайнісінький.
І за весь день до плити не підійшла. Звичайно, мене мучило, що тут говорити…
Думала, може, хоч печива напечу, згладжу хоча б частково свою провину…
– Провину?! – обурилася Люба. – Яку ще провину?!
– Ну, так би мовити… – зніяковіла я. – Все-таки ми з Юрою завжди добре жили, гріх скаржитися. Та ти й сама знаєш. Він добрий і простий чоловік. Жодного разу не сказав мені слова поганого.
– Зате він знущався з тебе, – зауважила сестра, – а це набагато гірше.
– Ну, може, ти й маєш рацію. Та ти слухай далі.
До шостої я не могла заспокоїтися. Хвилювалася, визирала у вікно. Думала: ну, щось буде… Скандал чи не скандал, але своє слово він обов’язково скаже.
О шостій прийшли гості.
Прийшли Семен зі своєю дружиною, Валентиною, Віталька, та ще двоє з їхнього цеху. Усі з квітами, з пляшками, товчуться у передпокої, галасують. Юра запросив їх до столу… та й застиг на порозі.
На столі — пельмені в мисках, курка у фользі з магазину, салати в тих самих відерцях, у яких їх привезли, заводський торт. Ні заливного, ні пирога.
Юра розгубився. Так розгубився, що на нього аж шкода було дивитися.
— Алла, — промовив він, — а де… Де ж усе?
— Що «усе»? — посміхнулася я.
— Де стіл?!
— Ось він, перед тобою, — я невинно кліпнула віями. – А що? Щось не так?
Чоловік промовчав. А я запросила гостей до столу, і поки вони розсідалися, промовила:
– Сьогодні у мене день народження.
– Вітаємо! – лунало то звідти, то звідси.
– Дякую. Тридцять років я простояла біля плити на роботі й удома. І ось вирішила зробити собі подарунок — відпочити, — я оглянула стіл і посміхнулася. — Це все, друзі, куплено на гроші Юрія, він обіцяв вам шикарний стіл.
Ось він, милуйтеся, їжте на здоров’я. А заливного немає, вибачте.
Ну, почали їсти. Їли мовчки, бо хвалити… кого хвалити? Мене? Та нема за що. Юру? Тим більше нема за що! Отож і їли мовчки.
А потім гості потихеньку почали розходитися.
– Ну і що, Юра? – поцікавилася Люба. – Сильно образився?
– Та як же! Три дні зі мною взагалі не розмовляв.
Ми трохи помовчали.
– Ну а висновок-то він хоч зробив? – уточнила сестра.
– Та хто його знає, – зітхнула я.
Як би там не було, а гостей Юра більше до нас не запрошує. І не можу сказати, що я цьому не рада. Скоріше, навпаки.
– Ось тому й печиво магазинне, – пояснила я.
– А нічого так, смачне. Не твоє, звичайно… Але зійде. А ти все правильно зробила, – промовила Люба, – гарно його на місце поставила.
– А чи не занадто?
– Нормально.
