— Ситуація складна: продамо твою квартиру, переїдемо до моїх батьків, — чоловік нахмурився. — Без капризів!
Але до цієї фрази залишалося ще два тижні життя, під час яких усе здавалося нормальним.
Вероніка увійшла до нового відділу вранці в понеділок і зупинилася на порозі, наче людина, яка відчинила двері не в ту кімнату. Столів було багато, людей — ще більше. Усі голови одночасно повернулися до неї, ніби за командою.
До неї підійшла літня жінка з короткою сивою стрижкою та окулярами на ланцюжку. Вона впевнено, по-господарськи взяла Вероніку під лікоть і повела вглиб приміщення. Так ведуть дитину через дорогу — швидко й без обговорень.
— Мене звати Ніна Павлівна. Сідай сюди, біля вікна, тут тепліше, — сказала вона. — І не бійся нікого, вони тут усі ручні.
— Дякую. Я думала, мене зараз з’їдять прямо біля входу, без солі, — видихнула Вероніка.
— З’їдять? Тут? Тут максимум позіхнуть у твій бік. Хижаки у нас усі на дієті.
Вероніка розсміялася й сіла. Стілець виявився зручним, монітор — чистим, а Ніна Павлівна принесла їй стос паперів і пояснила, що до чого, двічі й повільно. До обіду стало легше, до вечора — майже добре.
Вдома вона все одно вилила на чоловіка все, що накопичилося.
— Артеме, ти навіть не уявляєш. Двадцять столів, сорок людей, і всі дивляться так, ніби я у них обід із холодильника винесла.
— Класика. Ти в мене овечка, що заблукала у вовчу зграю, — Артем посміхнувся й зняв робочу куртку. — Через тиждень сама будеш ватажком, я тебе знаю.
— Овечка. Дякую, коханий, дуже підбадьорює. Мені тепер бекати на планерках?
— Бекай впевнено. Впевнене бекання вовки поважають.
У Артема все складалося гладко. Об’єкт йшов за графіком, гроші надходили вчасно, настрій тримався. Він навіть насвистував, коли переодягався.
Задзвонив телефон, він глянув на екран і поспішив.
— Мама дзвонить. Збігаю до неї на годинку, у неї щось не так із тиском.
— Біжи. Тільки курткою не розмахуй, на вулиці холодно.
Він пішов. Вероніка залишилася сама, і майже відразу зателефонувала Аліса.
— Ну, розповідай! Як нове місце? Тебе там не ображають? — затараторила подруга.
— Ображають. Поглядами. Спочатку жінки — Лариса, Тоня, ще дві, імен не запам’ятала. Косилися так, що я собі шию розтерла.
— І?
— І всім їм за сорок. Тобто це не конкуренція, а експертиза. Мене оцінювали як товар на ринку: чи свіжа я, чи не зіпсована.
— А чоловіки? — Аліса вже сміялася.
— А чоловіки піднімали голови, наче суслики в степу. Один навіть стілець розвернув. Інший поправив комір і втягнув живіт, я чула звук.
— Все, я звільняюся й іду до тебе у відділ. Мені терміново потрібен колектив, де втягують живіт.
— Приходь. Тут є Ніна Павлівна, вона тебе усиновить за п’ятнадцять хвилин.
Вони реготали хвилин двадцять. Вечір був легким, дурнуватим і теплим.
Артем повернувся іншим. Він зняв черевики, пройшов у кімнату й сів на край дивана, дивлячись перед собою. Мовчав довго, важко, як людина, яка щось обмірковує в голові й весь час збивається.
— Гаразд. Або ти скажеш, або я почну вигадувати версії, — сказала Вероніка. — А версій у мене безліч, я в дитинстві багато читала.
— Ніка, не зараз.
— Саме зараз. Ти сидиш, наче пам’ятник самому собі. Що сталося?
Він потер долоні одна об одну.
— У батьків Свєти в селищі згорів будинок. Вночі. Всі живі, але все — дотла.
— Боже мій. Люди цілі? Точно цілі?
— Цілі. Сусіди витягли. Вони тепер переїжджають до Свєти з Кирилом, у однокімнатну квартиру. А Кирило з дружиною та двома дітьми — до моїх.
Вероніка опустилася в крісло. Вона уявила собі двокімнатну квартиру, де живе батько Артема після інсульту, де все розставлено з урахуванням його пересувань, і де тепер буде шестеро людей.
— Це страшно. Дім — це ж усе життя, усі фотографії, усе. Їм треба допомогти з речами, я зберу.
— Речі — дрібниця, — різко сказав Артем. — Ти головного не зрозуміла. Квартира Кирила давно під заставою. Він під неї взяв кредити.
— Зачекай. Кирило працював. Світлана теж не сиділа склавши руки. Навіщо закладати єдине житло?
— На дітей. Заняття, лікування, поїздки. Хотів, щоб у них усе було.
— Щоб у дітей усе було, зазвичай вистачає даху над головою. А не даху, закладеного в банк, — сказала Вероніка. — Це не турбота, це гра в казенне благополуччя.
Тиждень минув тихо. А потім прийшов Артем і, не знімаючи робочої куртки, повідомив:
— Кирило прострочив платіж. Йому нарахували пеню та штраф. Мати не спить уже дві доби, у неї в квартирі хаос, діти кричать, батько нервує.
— Мені шкода. Справді шкода. Твоєму батькові зараз найважче.
— І все? — він пильно подивився на неї.
— А що ще? Я не банк, Артем. Я навіть не відділення банку.
Він чекав. Стояв і чекав, ніби вона мала щось сказати — якісь заздалегідь написані слова, які він уже чув у своїй голові. Вероніка знизала плечима.
— Ти взагалі розумієш, що відбувається? — його голос затремтів. — Якщо Кирило втратить квартиру, батьки Свєти опиняться на вулиці! Люди без дому, ти чуєш?
— Чую. І це біда. Але біда у них сталася не тому, що я десь не доклала зусиль.
— Тобто тобі байдуже до моєї родини?
— Мені не байдуже. Я пропонувала речі, продукти, допомогу з дітьми. Але ти чомусь дивишся на мене так, ніби в моїй кишені лежить нерухомість, яка просто нудьгує.
— Ніка, ти стала якоюсь безсердечною.
— Я не безсердечна. Я вмію рахувати. Це рідкісна якість, знаю, вона багатьох дратує.
Він пішов у кімнату й грюкнув дверима. Не сильно, але так, щоб було чутно.
Минуло ще три дні. Артем повернувся ввечері, став посеред передпокою й вимовив ту саму фразу — рівно, наче завчений текст.
— Ситуація складна: твою квартиру продамо, переїдемо до моїх, — чоловік нахмурився. — Без капризів!
Вероніка повільно поставила сумку на тумбу.
— Повтори, будь ласка. Я хочу почути це вдруге, щоб потім не думати, що мені здалося.
— Ти чула. Кирило орендує житло для своїх. Гроші з твоєї квартири підуть на погашення його боргу та на матеріали для будинку батьків Свєти. Вони потім повернуть.
— Повернуть. Коли? Після відновлення будинку, збору врожаю яблук і другого пришестя?
— Це не смішно.
— Мені теж. Ні
— Що «ні»?
— «Ні» — це повне речення, Артеме. Воно не потребує доповнень.
Він вихопив телефон, набрав номер і простягнув їй трубку.
— Ось. Мати хоче з тобою поговорити. Послухай хоча б її!
Вероніка взяла телефон, піднесла до вуха і, не дочекавшись жодного слова, сказала:
— Добрий вечір. Квартиру я не продаю. Усього найкращого. — І натиснула кнопку відключення.
— Ти… ти навіть не вислухала її! — Артем ледь не закричав. — Вона літня людина!
— Вік — це не довіреність.
— Ти чудовисько.
— Я жінка, яка не віддає своє житло під оплески. Це різні діагнози.
Вранці Артем прокинувся пізно й вийшов до кімнати. Посередині підлоги стояли картонні коробки — штук десять, акуратні, підписані маркером. Він зітхнув з полегшенням, навіть посміхнувся.
Він одразу ж пішов до іншої кімнати й зателефонував братові.
— Кириле, все, видихай. Ніка погодилася, коробки вже пакує. Продамо, закриємо твій борг, витягнемо тебе.
— Артем, ти серйозно? — голос брата тремтів. — Я тобі до кінця життя… Ти навіть не уявляєш, що ти зараз зробив!
— Свої люди. Усе буде нормально.
Через пів години задзвонив телефон Вероніки. Кирило говорив швидко, плутано, дякував, обіцяв повернути до копійки.
— Нема за що, — спокійно відповіла вона. — Я віддам. Мені вже не шкода.
— Ніка, ти просто… ти нас рятуєш!
— Я віддам, — повторила вона. — І на цьому закінчимо.
Вона не уточнила, що саме збирається віддати. Кирило цього не помітив.
Слідом зателефонувала Тамара Ігорівна. Голос у неї був м’який, медовий, протяжний.
— Веронічка, донечко, я завжди знала, що ти у нас з серцем. Я Артему казала: вона розумниця, вона зрозуміє ситуацію. Сім’я ж пізнається в такі хвилини, а не коли все гладко…
Вероніка довго слухала. Хвилини три, не перебиваючи, поки потік подяк не пішов другим колом.
— Тамара Ігорівна, — сказала вона нарешті. — Ви зараз думаєте про гроші?
— Ну як же, звичайно, адже мова йде про…
— Отож, я не даю грошей. Я повертаю вам вашого сина.
На тому кінці стало тихо.
Вероніка поклала телефон, зайшла в кімнату й відчинила шафу. Вона зняла з полиці стос сорочок Артема й поклала їх у коробку. Потім светри. Потім його книги — по одній, рівними рядами.
Артем вискочив із коридору, вирвав телефон з її руки й вимкнув його.
— Що за цирк? Що ти робиш?
— Збираюся. Ти ж хотів переїзду. Я організовую переїзд. Тільки не мій.
— Ти… ти серйозно?
— Абсолютно. Квартиру я не продаю. А чоловік, який зазіхнув на мою нерухомість, — це вже не чоловік, це зацікавлена особа.
— Я рятую свою сім’ю! — закричав він.
— Ні. Ти рятуєш чужу. Моя сім’я — це ти й я. Усі інші — родичі, і це інше слово, спеціально придумане, щоб не плутатися.
— Кирило — мій брат!
— Кирило — доросла людина, яка заклала єдине житло й прострочила платіж. Я не буду витягувати його дурницю своїм дахом. І батьків Свєти теж не буду — їм співчуваю, але я не маю перед ними жодних зобов’язань.
— Як ти можеш так говорити!
— Легко. У твоїх батьків теж двокімнатна квартира. Нехай продадуть її й врятують сина. Але ж ні, вони й дупи не підняли, а ось пожертвувати невісткою — наймиліша справа.
Артем стояв, роззявивши рота. Він уже всім розповів. Брату, матері, навіть Світлані. Він усім сказав, що дружина погодилася і пакує речі. І речі справді пакувалися — його.
Через годину пролунав дзвінок у двері. Тамара Ігорівна увійшла швидко, її обличчя було похмурим, губи стиснуті в тоненьку лінію. Вона вже все зрозуміла — по інтонації в трубці, по гудках, по тиші.
— Значить, так, так? — почала вона з порога. — Значить, тобі твої квадратні метри дорожчі за живих людей? Ти хоч уявляєш…
— Мовчіть, — Вероніка сказала це тихо, але так, що жінка запнулася. — Ні слова про мою квартиру. Жодного. Це слово в цьому домі більше не звучить.
— Та як ти смієш зі мною…
— Смію. У мене для цього є всі підстави й повна дієздатність.
Артем кинувся між ними. Він раптом чітко усвідомив, що ще одне речення — і він опиниться на сходовій площадці поруч зі своїми коробками. Він взяв матір за плечі й розвернув до дверей.
— Досить! — крикнув він. — Кирило сам вліз у борги! Сам! Ніка тут ні до чого, взагалі ні до чого!
— Артем, ти чого…
— А у батьків Свєти в селищі повно родичів! Нехай вони один одному допомагають! Ми з дружиною в цьому списку останні, чуєш? Останні!
Він виштовхнув її за поріг і зачинив двері. У нього тремтіли руки. Він притулився чолом до одвірка й постояв так, дихаючи ротом.
З-за дверей долинуло бурчання, потім кроки вниз по сходах.
Артем повернувся до кімнати й голосно оголосив, наче виступав перед залом:
— Все. Ніякого продажу. Я дурень. У мене в голові замикання, я втратив опору, я взагалі перестав розуміти, де хто. Ніка, вибач.
Вероніка мовчки закрила першу коробку з його книгами. Провела долонею по картону, розгладжуючи його. Потім взяла другу коробку, відкрила її й знову почала складати — светр, ще один светр, сорочку.
Сльози текли самі, вона їх не витирала.
Артем підійшов ззаду й обійняв її, притиснувши її руки до боків.
— Ти ж не хочеш їх складати.
— Не хочу, — вона кивнула, схлипнувши. — У мене дурний чоловік.
— Дурний, — погодився він. — Повний дурень, безнадійний. Але я зрозумів. І я тобі вдячний, що ти ось так показала, чим усе це закінчиться. Я без тебе не хочу.
— Я теж не хочу без тебе, — сказала вона.
Вони стояли мовчки. Довго.
— Я винен, — сказав він нарешті. — Обіцяю: ніхто й ніколи й слова не скаже про твою квартиру. Якщо можеш — пробач.
Вероніка відповіла не відразу. Вона вивільнилася, витерла обличчя долонею й подивилася на нього прямо.
— Якщо ти ще раз підеш проти родини. Проти нашої родини. Я розлучуся з тобою. Буде боляче, я буду ридати, але розлучуся. Ти мене знаєш: я ніколи нічого не терпіла роками.
— Знаю.
Він взяв телефон, набрав номер брата й увімкнув гучний зв’язок.
— Кириле. Квартира не продається. Шукай інші варіанти, реструктуризацію, що завгодно.
— Артеме, ти що?! Ти ж обіцяв! Ми вже все…
— Не продається, — повторив він і відключився.
Потім зателефонував матері. Вона говорила довго, голосно, з зітханнями та докорами. Він слухав секунд сорок.
— Мамо. Ні. Все. — І поклав слухавку.
Вероніка дивилася на нього й розуміла: він не негідник. Він заплутався, як заплутується людина, за всі нитки якої тягнуть одночасно, і він щиро хотів витягнути всіх. Тільки витягувати збирався за її рахунок.
Вона підійшла й притулилася до його плеча. Коробки так і стояли на підлозі, порожні й напівпорожні, і розбирати їх вирішили завтра.
