Україна понад усе

Гучно вдершись до кімнати мама втулила всього мене в свої обійми і довго плакала

Не згуби дитину! — наказував суворо тато. — Чому я маю його губити, я що дівчинка маленька?! – обурювалася мама. Мене шестирічного вона везла на море.

— Тримай маму за руку і не ходи від неї далеко. А ти, не зводь з нього очей! — Чому я маю зводити з нього очі?!

Тато переживав. – Загубишся, і тобі кінець! – кричав він мені. — Вкрадуть цигани, і кінець! Зловить поліція, і кінець! Я дам по дупі і кінець. Ти зрозумів?!

Я зрозумів: “Мені кінець в будь якому випадку!”. По перону йшли разом— я, тримав мамину руку, мама, не зводячи очей, пропікала поглядом мою маківку. Поїзд їхав.

Не відпускаючи один одного ми всілися на полицю. Два дні я провисів на мамі як п’явка.

— Відчепись, вже нарешті. — благала мама, відтягуючи мою посинілу долоню від своєї затерплої руки.

– Але тато сказав: мені кінець! — Відстань, або він зараз точно тут тобі настане! Я не слухав.

Наші руки зрослися. Гучна Одеса лише додала нервів. На базар – з базару, на пляж – назад – мама йшла, я плентався ззаду. Мама платила, я брав решту. Вона тягла в торбі кавун – я поїдав.

“Оси!” — хникав я, і вона відганяла комах голіруч.

— На хвилинку, — просилася мама до туалету. — А раптом ти загубишся? — Можеш розмовляти зі мною через дверцята…

— Але тато потім всипле… – А я зараз! – Не витримала вона. — Ось, тримай, — і мама вклала в мою долоньку сукню.

— Смикнеш, — я вигляну. Я смикав – вона виглядала. Смикав, — виглядала. Смикав… – Припини! Припини вже смикати або я піду звідси …

“Мені кінець!” – розумів я. – Ти зводиш з мене око! – дразнив я маму, якщо вона закривала від втоми очі.

– А ти мене з розуму! Куди я можу подітися? – кричала вона. — Ну, куди я можу подітися? – До циган!!!

Мама дивилася так страшно, що я лякався. День за днем ​​відпочинок був дедалі напруженим. Мама не спала.

Я ж, млявий від пильнування, засинав на ходу. — Який жах, — шепотіли перехожі, — сліпа дитина. Моя Одеса ділилася надвоє. Одна її половина миготіла жовтим, друга — коливалася голубеньким горошком маминого сарафану.

Від того сильно мене каламутило. – Гаразд, давай поясок, – пішов я на послаблення. Мама полегшено видихнула. З пояском настрій вирівнявся.

В нас з’явилися зайві руки. Тепер вона могла брати два кавуни, а я боротись із мухами і осами. Ще я міг будувати вежі, а мама впадати в забуття, якщо я не смикав.

Дистанція наростала стрімко. З руки вузлик непомітно перекочував на ногу, потім до пояса приріс мотузок, а потім я зірвався.

Захопився черепашками, і… Опам’ятавшись серед незнайомих тіл, я відчайдушно смикнув пояс, але мами в ньому не виявилося. – Чий ти, хлопче? – Набігла на мене коричнева тітка. Обгоріла шкіра її звисала лахміттям.

«Цигани! — здогадався я, — це кінець! — і дав бігу, здіймаючи пісок і топтав відпочивачих. За спиною гуркотіло:

«Мати!.. Мати!.. Де його мати?!» Вони були всюди і наздогнали, а, обступивши, затьмарили сонце. “Ти загубився?!” – Запитали «цигани».

«Загубився – це кінець!» – Згадав я, і заволав: «Ні-і-і!!». «Він ненормальний. Його треба здати до міліції!» “Міліція – це теж кінець!”. І я впав, і мене тягли четверо.

«Познайомся, це Маша! — сказала тьотя міліціонер, простягнувши ляльку бе ноги, руки і ока. – Вона теж загубилася». В єдиному скляному оці Маші відбився мій переляк.

– Не губився я! Не губився! — А де ж твоя мати? – Розпоя-я-я-ясалася!!! Через півгодини розперезана знайшлася.

Гучно вдершись до кімнати мама втулила всього мене в свої обійми і довго плакала. «Татові хоч не говори, — шепотіла вона, — бо нам кінець!». «Він неминучий!» — зрозумів я і попросив морозиво.

Руки наші негайно зрослися, і Одеса знову роздвоїлася. На вокзалі тато підхопив мене на руки закружляв, і почав лоскотати. Я відбивався. Мама, що не випускала мою долоню, стояла з опущеним поглядом поруч.

– І як тобі сподобалося море? – Усміхався батько. – Дуже, – казав я. — І море, і цигани.

– Які цигани?! – Голі! Ті, що здали мене до міліції… Долонька моя в маминих руках стала знову синьою віж тиску. Мама побіліла.

— Краще розкажи, як нам було весело… — благально простогнала вона.

— Було весело… — заморгав я. – Коли мама загубилася, було весело. Долонька хруснула. «От і кінець» – зрозумів я…

Вам також має сподобатись...