Ліда йшла маленьким рідним містечком. Точніше, рідним — ось уже понад сорок років, для неї стало зовсім інше місто.
Те інше місто, було величезним і галасливим. У ньому цілодобово вирувало життя і горіли вогники реклами.
Тисячі туристів клацали тисячами фотоапаратів, мільйони жителів поспішали у своїх справах, не піднімаючи очей і не бачачи краси та історії навколо.
Коли Ліда тільки переїхала туди, вона дуже дивувалася, як можна, скажімо, пройти повз Успенського собору і не зупинитися на секунду, не завмерти, захоплюючись красою.
Потім стала пробігати так само, не піднімаючи очей. А коли їх піднімати? Діти, чоловік, робота. Справи, турботи.
Прижилася у великому місті, стала своєю. Раділа, що вдалося вирватися з маленького нудного містечка. Та що там містечка, практично села.
Життя в маленькому містечку текло повільно і нецікаво. У такому містечку можна народитися і піти у вічність, жити там не можна. Ось вона й не стала там жити.
Подарувала великому місту двох корінних жителів. Гарні вийшли кияни.
Мама Ліди називала їх «киянчики».
«Ой, мої киянчики приїхали», — плескала бабуся в долоні й розставляла руки, щоб обійняти улюблених онуків.
Малюки-однолітки втискалися в огрядну, м’яку й пахнучу пиріжками бабусю, а на обличчі мами Ліди з’являвся вираз якогось неймовірного щастя.
Навколо бабусі з онуками бігали старий пес і кіт, десь за будинком кричав півень, сповіщаючи, що настав час збирати яйця.
А мама Ліди не могла відпустити онуків, насолоджуючись такою довгоочікуваною близькістю. Ніби якщо вона їх відпустить, вони зникнуть. Тільки сама, ставши бабусею, Ліда зрозуміла, що онуки — це в сто разів миліше, ніж діти.
Дітей іноді треба сварити, а онуки — це суцільне свято. З онуками можна забути про болючі коліна і хоч на хвилину, але стати маленькою Лідою, у якої все життя попереду.
А життя пролетіло дуже швидко, і велика його частина залишилася позаду.
Виростила дітей. Тихо і без скандалів розлучилася з чоловіком. Вийшла на пенсію.
Поховала матір півроку тому.
Фарбою на паркані рідного будинку написала «продається» і свій телефон. І ось знайшлися охочі купити. Приїхала обговорити угоду. Дай Боже, востаннє приїхала сюди.
Більше немає приводів.
Місце спочину мами є, та мама пробачить, і родичі за мо..лою доглянуть, мабуть.
У маленьких містечках чужих немає.
Йшла вулицею і несподівано для самої себе милувалася небом, травою, будиночками.
Ніколи не помічала, яке гарне містечко. Будиночки всі доглянуті, зелені багато. Ось і знайомі з дитинства зелені ворота. Трохи похилена хвіртка з різьбленою поштовою скринькою. Відкрила її і занурилася в дитинство.
Запущений сад зі старими яблунями та грушами зустрів її так, ніби вона нікуди не їхала. Зайшла в будинок. Пахне мамою. Дивно. Півроку стояв порожній, а ніби мама пішла на ринок пів години тому.
Пройшла до вітальні. Комод, накритий серветкою з фотографіями в рамках.
На всіх вона, онуки та правнуки.
Скатертина з великими рожевими трояндами на столі.
Величезна книжкова шафа. Спогади нахлинули. Згадала, як маленькою тискала курчат у курнику за будинком.
Згадала, як полола картоплю і бурчала, що тут і дня не проживе, коли виросте. Згадала, як Михайло лазив до неї через вікно в спальні, щоб поцілувати її на ніч.
Ех, Михайло, не дочекалася вона його з армії, поїхала підкорювати велике місто.
Не раз про це думала, але заборонила собі шкодувати про зроблене.
Відкрила верхню шухляду комода.
Гребінець, мамині гребінці, намисто з червоного бурштину. Наділа на себе намисто. Подивилася в дзеркало. Добре! Не модно, ні. Напевно, модники засудили б.
Але їй добре. Наче мама погладила її по шиї рукою. Почула якісь крики біля хвіртки.
-Гей? Тут хтось є? — закричав дитячий голос.
Підійшла до хвіртки. Троє хлопчаків років п’яти-шести. В одного в руках цуценя.
– Вітаємо, тітонько! А що ви тут робите? Тут же ніхто не живе? Ви, напевно, злодійка? — сказав найсміливіший білявий хлопчик із білявим цуценям у руках.
– Ні. Я не злодійка. Я дочка Анни Петрівни, яка тут жила. Приїхала ось, будинок продавати, — сказала Ліда.
– Це ви даремно! Мій дід Михайло сказав, що такий будинок не знесуть, — сказав білявий хлопчик.
– А це хто у вас? Як її звати?— запитала Ліда й кивнула на цуценя.
– Це собака. Ми йому тут домівку шукаємо. Я його до себе взяв, та дід не дозволяє. Каже, я поїду до батьків, а йому доглядати. А в нього вже є собака. Він у мене один живе. Бабусю ми поховали минулого року, тому ще один собака для нього — це забагато.
А куди ж цього подіти? Ми його біля кар’єру знайшли і печивом нагодували. Ось ходимо, прилаштовуємо. Може, вам собака потрібен? — сказав білявий і сунув щеня в руки Ліді.
Щеня було брудним, м’яким і пахло щеням.
Ох! Як смачно пахнуть цуценята.
Цуценята пахнуть травою, маминим молоком і щастям.
Чому щастям?
А хіба може бути нещасною людина, яка тримає на руках цуценя? Ліда давно забула цей запах.
Спочатку у чоловіка була алергія, та й тварин він не любив, а потім якось не було часу на цуценят.
Цуценя смішно хрюкнуло і лизнуло Ліду в обличчя.
– Артемка! Відчепися від жінки. Вже всіх замучив з цим собакою, — пролунав голос зліва.
До них підійшов літній чоловік.
– Лідо! Оце так! Приїхала! Мамину хату продаватимеш! Ти мене впізнала? Зовсім не змінилася. Це мій онук Артемка. Артем, відійди від тітки, їй цуценя не потрібне, вона тут жити не буде. Вона у нас киянка, — сказав той, у якому Ліда миттєво впізнала своє перше кохання.
Ліда обернулася й подивилася на будинок, потім подивилася на Михайла, кинула погляд на цуценя й несподівано для самої себе сказала:
– Привіт, Михайле. Ні, я будинок продавати не буду. Шкода такий будинок. На століття будувався, і цуценя візьму. Буду тут жити!.
– Ось це чудово, Лідо. А я тобі допоможу. Там, дивися, дах може протікати чи ще щось, ти ж пам’ятаєш, де я живу. Приходь, чаю вип’ємо. А хочеш, я до тебе прийду. Хочеш, знову через вікно, — сказав Михайло і посміхнувся.
Ліда посміхнулася у відповідь і сховала обличчя в морді цуценяти, щоб не було видно, що вона почервоніла.
Оце так, бабуся, а почервоніла як дівчина, який сором. Михайло з дітьми пішли.
Ліда опустила цуценя на землю і сказала йому:
– Ходімо стирати напис «продається» з паркану, бо цей будинок не продається. Це мій будинок і твій будинок. У нас з тобою стільки справ. Скоро канікули, онуки приїдуть.
Треба готуватися. І погодься, Михайло зовсім не змінився. Очі такі самі й посмішка.
Щеня радісно гавкнуло.
Ліда зрозуміла, що вона вдома!
Увечері вона відчинила всі вікна. У будинок зайшло повітря — живе, тепле, із запахом трави, диму й чогось дуже знайомого. Ліда поставила чайник, знайшла стару мамину чашку з тріщинкою і налила собі чаю.
Сіла за стіл. Тиша вже не була порожньою — вона була наповненою.
Раптом у двері тихо постукали.
— Відчинено! — озвалася Ліда, навіть не здивувавшись.
На порозі стояв Михайло. У руках — баночка меду й ще теплий хліб, загорнутий у рушник.
— Я подумав, що на новосілля без цього не можна, — сказав він трохи ніяково.
— А хто сказав, що це новосілля? — усміхнулася Ліда.
— Ну… ти ж повернулася.
Вона на секунду замовкла. Потім тихо відповіла:
— Я не повернулась. Я залишилася.
Михайло кивнув, ніби зрозумів більше, ніж було сказано.
Вони сіли за стіл. Цуценя вмостилося біля ніг і час від часу тихенько зітхало від щастя.
— Пам’ятаєш, як я лазив до тебе через вікно? — раптом сказав Михайло.
— Пам’ятаю, — Ліда засміялася. — І як мама одного разу мало тебе не зловила.
— А я тоді думав, що життя тільки починається, — задумливо сказав він.
— Воно і зараз починається, — тихо відповіла Ліда.
Михайло подивився на неї довше, ніж треба.
— Думаєш?
— Знаю.
За вікном сутеніло. Десь закукурікав півень — запізно, не за розкладом.
— Залишишся? — раптом спитала Ліда.
Михайло трохи розгубився:
— Сьогодні?
— Ні, — вона усміхнулась. — Взагалі.
Він не відповів одразу. Лише поклав руку на стіл, поруч із її рукою.
— Якщо ти дозволиш — я нікуди більше не піду.
Ліда подивилася на його руку… і накрила своєю.
