Як ви думаєте, ми любимо своїх дітей більше, коли вони молодші чи старші? А коли вони люблять більше нас? Напевно, у дитинстві. Я пам’ятаю, як мої діти приходили до мене просто так. Поговорити, розповісти, як у них минув день у школі. Я з чоловіком тоді намагалися виховати їх справжніми людьми.
Щоб за них у жодному разі не було соромно і щоб вони своїх дітей теж виростили гідно. У цьому ж загалом весь сенс, правда? Я ніколи не соромилася того, що наша сім’я не була багатою. Чоловік старався, працював, я це бачила, але на зарплату робітника важко утримувати чотирьох людей.
Навіть якщо економити, відмовляти собі в чомусь – все одно хтось із сусідів першим купить собі плоский телевізор. Хтось зі школи принесе дорогу іграшку. За всіма не встигнеш, як не старайся. Діти іноді скиглили, що в їхніх однокласників уже є те чи те, що одягнені вони всі як з голочки.
Але що я могла їм відповісти? Я кохала їхнього батька і знала, що він робить усе, що в його силах, аби в нас завжди була їжа на столі, і загалом ми нічого не потребували. На жаль, начальство довго не помічало його позитивних якостей, а коли його нарешті підвищили, наше щастя тривало недовго.
Через півтора року після цієї прекрасної новини він пішов від нас. Просто одного разу не прокинувся. Серце. З того моменту житло і діти залишилися повністю на моїх плечах. Діти на той час підросли і все розуміли. Допомагали мені по дому, намагалися якось підбадьорити, веселили.
І це вони мене підтримували, свою матір. Не я їх, розумієте? Попри те, що самі вони теж втратили рідного батька. Я довго намагалася прийти до тями, знайти якийсь “диво-підробіток”, але це все ні до чого не приводило. Подруга порадила мені кинути всі ці витівки і виїхати за кордон.
Квартиру залишити на дітей і мою маму. Разом якось так проживуть, а там і я повернуся. Так я, власне, і зробила. Полетіла в чужі краї на цілих 12 довгих років. Поки я працювала сталося багато всякого. Діти виросли, у них з’явилися сім’ї. Спочатку я вислала гроші синові, а потім доньці.
Як весільні подарунки. Ні, на дві квартири зароблених грошей мені не вистачило. Хоча всі мої знайомі, по суті, працювали саме на нерухомість спадкоємцям, але у фінансовому плані я їм непогано підсобила: діти купили в шлюбі кожен по квартирі.
Я домовилася зі сватами розділити витрати, тож морально була дуже задоволена. Інша річ, що для повернення додому я не бачила жодних причин. Частину грошей відправила мамі, для ремонту і на ліки, адже вона в мене зовсім уже старенька стала. А що мені одній удома робити?
З дітьми, ясна річ, уже не посидиш. Головне, що вони добре почуваються, розвиваються і не потребують додаткового фінансування. Я цього найбільше боялася, що вони не зможуть самостійно заробляти і будуть повністю залежати від мене, але начебто пронесло.
Я хотіла ще про всяк випадок попрацювати, щоб вистачило грошей на майбутнє. І приїхати додому, жити без зайвих нервів, перенапруження і всього іншого. Поступово зустріти старість. Що мені ще залишається. Але сталося так, що я познайомилася з чоловіком і почала з ним листуватися.
Він жив у сусідньому місті й теж не знав, чим йому себе зайняти. У розлученні, діти дорослі, а йому хотілося чогось постійного і рідного. Так у нас і почали розвиватися стосунки. Він переїхав до мене в місто, і ми почали жити з ним разом. Він автомеханік, тому йому не принципово, де працювати.
Я ж переїжджати не хотіла. Тож грошей за кордоном нам вистачало з головою, і почувалися ми дуже навіть чудово. Я, звичайно, сумувала за своїм чоловіком, але минуло стільки часу, що, мені здається, він би мене зрозумів. Дітей я виростила, пора було думати і про власний комфорт.
З моїм новим чоловіком ми домовилися виїхати додому через три роки. Ні багато, ні мало. А ще, кажуть, саме стільки часу живе кохання. Як тут не перевірити? Рівно через три роки ми приїхали додому і почали жити у мене, як і домовлялися. Ви знаєте, що таке цивільний шлюб.
Діти прийшли мене зустріти, вони чудово знали, що я буду не одна, а з чоловіком і не були проти мого вибору. Я так раділа тому, що вони добре мене розуміли, а потім ми з влаштували невелику вечірку, покликали дітей, їхні сім’ї, маму. Я навіть набрала подружку, яка мені й порадила їхати на заробітки.
Хто знає, де б ми всі були, якби не її ідея? І ось, накрито великий стіл. Усі зібралися, красиві, усміхаються, радіють. Ще навіть не було жодного тосту. Тож усе, щоб ви розуміли, максимально урочисто. Хоч і неофіційно. Як тут раптово промінь світла падає на мого коханого, і він стає на одне коліно!
Я в шоці, а він продовжує: посміхається, дивиться на мене з такою іскринкою в очах і пропонує мені стати його дружиною! Я ледве не зомліла від несподіванки! Звісно, погодилася, а в самої сльози з очей у два струмки… Як цей вечір міг би стати ще кращим? Напевно, ніяк. А от гіршим він став.
Хвилин через 10 я помітила якесь нездорове копошіння з боку сімейств моїх дітей. Вони шепотілися, але було видно, що їм хочеться зібратися і піти. Я нічого не розуміла і покликала доньку до себе. Попросила, щоб вона відповіла як є. У чому справа?
На що вона мені без особливої скромності відповіла, що цивільний шлюб – це одне, але офіційний – то вже інше і вона не згодна віддавати квартиру невідомому мужику. За півгодини ні дітей, ні їхніх сімей уже не було за столом. Для пристойності вигадали якусь казку, що їм потрібно рано вставати.
Звісно, мені було сумно. Сумно навіть тепер, хоча відтоді минув не один місяць. Я так і живу з коханим у мене, але поки що не розписані. Ну що таке цивільний шлюб? Адже це несерйозно. Я у своєму чоловікові повністю впевнена. Діти за весь цей час зателефонували кілька разів, навіть не приходили в гості.
Виходить, у їхніх очах я зрадниця, але я такою себе не вважаю. І навіть почала помічати, як віддаляюся від них морально. Чому вони не можуть прийняти мене і мого чоловіка як одне ціле? Я завжди йшла їм назустріч. Невже з їхнього боку я зовсім не заслуговую на те саме?