Я тут нещодавно розповідала про сусідського хлопчика, який пояснював моєму чоловікові, що таке логіка. Так ось, в їхній родині проблеми з логічним мисленням тільки у діда, іншим ця біда у спадок не передалася.
Сьогодні мала розмову з молодшою представницею сімейства. Їй п’ятий рік, а вона розмірковує як професор.
– І нічого, – каже – не лелеки дітей приносять, це все брехня. Доросла лелека важить чотири кілограми і маленька дитина майже стільки ж. Як би лелека її могла принести? Вона би її і не підняла!
І по голові своїй ручкою постукала, щоб до мене краще доходило. Тому що я, звичайно, під гнітом таких незаперечних доказів і логічних міркувань тушуюсь і нещадно туплю – краще про всяк випадок постукати по голові для вірності.
В принципі, я й не сперечалася. Вона все так розклала по поличках, що заперечувати мені було нічим.
Чоловік прийшов з роботи, я йому розповіла цю новину.
– А що, – питає чоловік, – лелека правда важить чотири кілограми?
Звідки мені знати, я їх зважую, чи що? Погуглили. Так правда.
– Почекай, – каже чоловік. – Я народився 4600 лелеці дійсно не під силу принести такого карапуза. Це що, мене не лелека принесла? Як не лелека? А хто тоді?!
Так розхвилювався, аж засовався. Уже небезпечно так переживати в його-то віці. Припустила, що його волоком приперла зграя пінгвінів.
Втихомирився, заснув.
А я не сплю, все думаю: дійсно чи, що не лелека?
