У перший робочий день на швидкій мені призначили працювати в бригаді якогось Самсоненка.
— А він досвідчений лікар? — запитала я.
— Гігант! — запевнив мене Михайло Іванович, завідувач відділення. — Ну, ходімо, я познайомлю тебе з бригадою.
У кімнаті відпочинку він підвів мене до хлопця, що розвалився на низькому шкіряному дивані.
– Приймай стажиста, Андрію! Це Марія, наша нова співробітниця. Поки що вона поїздить з вами, а там побачимо.
Хлопець окинув мене флегматичним поглядом, глибоко зітхнув і запитав:
– А Петрович в курсі?
– Ось ти й просвітиш, – заявив йому завідувач і пішов.
Андрій вказав мені на місце поруч із собою, звідкись з-під пахви витягнув яблуко, потер його об куртку й простягнув мені:
– Будеш?
Я заперечно похитала головою.
– Даремно відмовляєшся! – сказав він, відкусив третину плоду і, прицмокуючи, почав хрумтіти.
– А хто такий цей Петрович? – запитала я, ковтнувши слину.
Андрій хмикнув, ніби дивуючись моїй необізнаності.
– Запам’ятай, дівчинко, – сказав він, – Самсоненко Давид Петрович– найкращий реаніматолог Харкова та Харківської області! А я – найближчий друг. Фельдшер. Теж – найкращий.
Він дістав ще одне яблуко, протер його так само, як і перше, підніс мені до носа і сказав:
– Та ти не соромся, їж яблучко. Це з власного саду, ще сьогодні вранці на гілці висіло, — і вказав на рудого коротуна, що увійшов до кімнати, у надзвичайно високому медичному ковпаку:
– А ось, до речі, і шеф!
Перше, що мені впало в очі, — борода! Рудого кольору, густа, вона стирчала, наче прикріплена до піднятого вгору підборіддя, надаючи лікарю театрально-задиристого вигляду.
Він підійшов, розглянув нас темно-медовим поглядом і суворо промовив:
– Ну, що розсілися? П-поїхали!
На нас чекав гіпертонічний криз, його змінили ниркові коліки, потім — підозра на пробиту виразку.
Першим у квартиру входив Самсоненко, нестримний, як криголам, що поспішає на допомогу мореплавцям, які зазнали корабельної аварії серед льодів. За ним слідував Андрій, навантажений необхідним медичним обладнанням, ну а я остання, з валізкою ліків.
Як працювали ці двоє – просто зачаровувало! Діяли швидко, злагоджено, розуміючи один одного, що називається, з півслова, і я протягом дня не раз подумки дякувала завідувачу відділення за можливість попрацювати у складі цієї бригади.
Виклик, про який я хочу розповісти, стався в самому кінці зміни.
Нас зустріла заплакана жінка років п’ятдесяти. Розповіла, що її вісімдесятирічна мати раптово знепритомніла. Старенька прийшла до тями, але скаржиться на нестерпний головний біль.
До того ж, через хвилювання за дружину, у батька різко погіршилося самопочуття. Старий вже кілька років частково паралізований. І тиск у обох – зашкалює.
Нас провели у вузьку кімнату, схожу на кишку. Праворуч від входу височила полірована шафа для одягу, ліворуч притулився секретер середини минулого століття, далі, вздовж стін, один навпроти одного, стояли два односпальні ліжка з дерев’яними узголів’ями, між ними вузький прохід, що впирався у стіл біля вікна, застелений потертою клейончастою скатертиною.
На одному ліжку, спершись спиною на високі подушки, напівлежав висохлий, обтягнутий коричневою шкірою старий. Навпроти жалісно стогнала бабуся з головою, що ледь тремтіла.
Давид Петрович, швидко оглянувши старих, поступився місцем Андрію з кардіографом, а сам зупинився біля секретера, озирнувся і наказав:
– С-стілець лікарю!
Дочка кинулася кудись углиб квартири, притягла дерев’яний стілець, послужливо підсунула його прямо під зад нашого лікаря. Той з розмаху плюхнувся на сидіння, пролунав тріск, і, за мить, п’ята точка Петровича, проломивши крихке сидіння, пікірувала на підлогу.
Тіло згорнулося в ембріональну позу, борода розкинулася розпатланим віялом на зімкнутих колінах, руки безпорадно звисали з боків, немов два весла, що вільно бовтаються вздовж човна.
Все сталося так швидко, що ніхто, включаючи самого лікаря, навіть ахнути не встиг.
Кілька секунд Самсоненко не ворушився. Нарешті у нього здригнулася борода, потім руки, ноги, він заскрипів і спробував підвестися. Марно. Нижня частина тулуба, наче пробка, втиснулася в обруч сидіння на рівні колін і пахв.
– Ииии, – пронизливо закричав лікар. – Що з-за? Тягніть, тягніть же мене!
Ми з господинею схопили його за руки і, щосили, рвонули на себе. Задні ніжки стільця відірвалися від підлоги, Самсоненко хитнувся, і раптом, різко перекинувшись головою вперед, впав обличчям на паркет і завмер, розпластавшись у позі черепахи.
З центру того, що ще недавно було повноцінним стільцем, тепер стирчала лікарська дупа, щільно обтягнута червоними форменними штанами.
– Ой, мамочки! – схопилася за серце господиня квартири.
Я притиснулася до полірованої шафи і стояла, боячись поворухнутися.
– Андрію! Д- де ти? – приглушено прохрипів Давид Петрович з-під перевернутого раритету.
Фельдшер, який у цей час підключав апарат до тіла пацієнтки, розвів руками:
– Так я, ось, бабусю рятую!
– Д-дурень! – завив переможений Самсоненко. – Лікаря, л-лікаряя рятуй!
– Так, бабуся ж… – розгублено промурмотів Андрій.
– Так, … з нею, з бабусею! – закричав лікар. – Вона с-сто років прожила і ще с-с-тільки ж проживе! Мене, мене р-рятуй!
І додав пару міцних фраз без найменшого натяку на заїкання.
Андрій з несподіваною для своєї статури спритністю перестрибнув через дроти кардіографа і, оцінивши ступінь падіння начальства, бадьоро заявив:
– Ніяких проблем, Петровичу!
Спільними зусиллями ми повернули стілець у початкове положення. Андрій підібрав з підлоги шапочку і спробував нею промокнути спітніле, почервоніле обличчя Самсоненка, але той опирався, штовхнув голову фельдшера і просичав:
— Т-тягни…
— Ти тільки не хвилюйся, шефе! Я тебе миттю…
Наказавши нам тримати стілець (і міцніше!), він схопив шефа за передпліччя і з силою потягнув до себе.
– Може, викликати ДСНС? – боязко запитала господиня.
– Самі впораємося! – твердо відповів Андрій. – Вибач, Петровичу, – сказав він Самсоненку, – але доведеться трохи потерпіти!
Ми знову перевернули лікаря догори ногами.
– Так, дівчата, готуйтеся: я його підштовхну, а ви – ловіть!
Упершись спиною в стіну, а ногою в зад боса, Андрій напружився і буквально з першої спроби виштовхнув бранця з пастки. Цього разу й ми з господинею не схибили – вчасно підхопили лікаря, не дозволивши йому знову проскочити бородою по дошках.
І раптом: «Кхе–хе-хе!» — пролунав глухий сміх. Сміявся старий. Широко роззявивши беззубий рот, він проливав сльози на зморшкуваті щоки.
«Хі-хі-хі!» — слідом тихенько захихикала старенька. Їхня дочка здивовано втупилася в батьків і раптом, голосно пирснувши, розреготалася.
Слідом за нею зареготав Андрій, та й я більше не могла стриматися від сміху. Ми реготали до болю в животі, до сліз, поки Петрович, з гуркотом, не штовхнув багатостраждальний стілець на землю, тобто на паркет, остаточно перетворивши раритет на купку деревини, і, вказуючи на старих, вимовив:
– Негайно за роботу!
Бабусю довелося госпіталізувати. Дочка поїхала її супроводжувати. Час від часу на когось із нас нападав сміх, і ми, заражаючись один від одного, знову й знову вибухали реготом.
За кермом сидів Миколайович, наш водій, якому Андрій примудрився розповісти про конфуз, що стався з шефом, і навіть бабуся, час від часу, розтягувала страждально стиснуті губи у подобі посмішки.
– Якщо… хоч одна жива душа… – люто блискаючи очима, пригрозив Самсоненко, коли ми під’їхали до лікарні.
Ми синхронно присяглися зберігати таємницю до гроб.вої дошки.
Але наступного дня, щойно Самсоненко з’явився у службовій їдальні, його зустрів дружний колективний вигук: «Стілець лікарю!»
Хто проговорився — невідомо. Я точно нікому не говорила. Та й кому я могла щось розповісти у перший робочий день? Андрій стверджував, що не здав би шефа навіть під тортурами. Миколайович у відповідь на звинувачення шефа стверджував, що він взагалі — стороння особа! — його там і близько не було.
Залишається бабуся. Точно, вона! Більше нікому!
