Нам із дружиною вдалося виростити єдиного сина. Дружина любить його до безпам’ятства, а я ось, як батько, бажаю йому більше самостійності й уміння домагатися всього своїми силами. Ми теж починали з малого. Я працював на заводі звичайним трудівником, від зарплати до зарплати.
Дружина була звичайною кухаркою в місцевій їдальні. Молоді? Так. Але які були перспективи на той час? А зараз у мене своя справа, яка приносить непоганий прибуток. І не тільки мені, а й усім моїм підлеглим. Дружина стала домогосподаркою, але, тим не менш, займається собою.
Хоча я намагаюся зробити її щасливою, і якби вона захотіла тільки лежати весь день на дивані – без проблем, я б їй це дозволив. У скрутну хвилину лише вона мене підтримала, одна вона залишилася поруч зі мною. Тому цю жінку я ніколи не кину і не зраджу. От мій син – він інший.
Улюблена, розпещена дитина. Пощастило йому народитися, коли ми були зовсім молодими. Зараз би сам мав би доглядати за нами. Так ні, вже під тридцятник, а все ще не одружений. Без стабільної роботи. Навіть без власного будинку. Хоча зараз часи такі, але ми ж дали йому все необхідне!
Найкраща школа в місті, інститут. Одягали-взували, купували найздоровіші продукти, я думав, може, піде в спорт. І що? Нічого. На одному сімейному святі він якось почав заливати, що хоче вже подорослішати і взяти квартиру в іпотеку, щоб не знімати в когось чужого, а мати своє житло.
Я слухав це краєм вуха: було багато гостей, та й настрій зовсім несерйозний, але саме його бажання мені здалося дуже правильним, нехай і запізнілим. Наприкінці вечора навіть потиснув синові руку. У розумінні мого покійного батька це був найвищий знак поваги. Так тепер вважаю і я.
Через тиждень він попросив мене з ним зустрітися. Уже тоді я відчув недобре. Виявилося, йому була необхідна від мене допомога. Фінансова допомога, пов’язана з тією самою іпотекою. Для повного щастя йому не вистачало всього нічого – половини від потрібної суми.
Але якщо вже в тебе такі проблеми, навіщо було це марнослів’я? Нехай би жив собі далі на своїй орендованій, своїми силами. Хто ж винен, що на більше син не здатний, але тут уже я дав слабину і погодився. Визнаю, не подумав, а потім, коли побачив ту саму квартиру, узагалі ахнув.
Це не для життя була квартира, а для гулянок. Крихітна кухня, зате величезна ванна і високі стелі. Одне вікно розіб’єш – усю зарплату віддаси. Ось така ось квартира. Для сім’ї вона точно не підходить, але що поробиш. Так чи інакше нерухомість є нерухомість. Може, подорожчає з часом.
Уже краще, ніж на тусовки витратитися або навіть на машину. Таксистом син у житті працювати не стане, а бензин із кожним роком тільки дорожчає. Загалом, гаразд. Допоміг і допоміг. Але ж і це ще не все! Наступний місяць пройшов спокійно. Ми одного разу навіть зайшли до сина в гості.
Бардаку не було, тож я подумав, можливо, син змінюється в правильний бік. Хоч би ця покупка стала для нього новим поштовхом, але ще через місяць він знову прийшов до мене по подачку. Йому не вистачало грошей на оплату власної квартири, а там, самі не заплатив, значить, вона вже не твоя.
І я дав йому грошей того разу, бо порахував, що, можливо, він просто не розрахував витрати і потім буде обережніше ставитися до необдуманих витрат, але коли він прийшов знову, я відмовив. Плювати, що гроші згорять. Мені вже на це було все одно. Буде йому наука.
Я то не збіднію, а він у будь-якому разі витратив своє, зароблене. Тоді ми навіть посварилися. Він звинувачував мене в тому, що житло – це основне. Це те, що йому потрібно, і якщо я не хочу йому допомогти, я поганий як батько. Звичайні дитячі маніпуляції від дорослої дитини.
Висловившись, що я думаю про все це, я пішов. І навіть заблокував номер телефону сина, але хлопець, мабуть, вирішив не здаватися. І після приходу додому на мене чекала оскаженіла дружина. Вона просто рвала і метала від злості, а я, чесно зізнаюся, боюся її в такому стані.
Наш шлюб міцний, тому лайку з її боку я чую нечасто – вона мені дуже сильно не до душі. Виявилося, наш “хлопчик” підніс усю ситуацію в типовому для нього руслі. Просто перевернув усе з ніг на голову. Він заявив, що я не хочу допомагати йому грошима, бо мені не сподобалася квартира.
Що насправді є правдою. Але причина моєї відмови була зовсім не в цьому. Ще він сказав, що я просто не хочу бачити його самостійним і банально шкодую грошей, а він хоче ризикнути, почати серйозне життя, вирости як особистість. Якби він захотів, то зміг би взагалі купити ту квартиру.
Але ж він сам не захотів йти цим шляхом. До того ж він обіцяв повернути все, до копійки. Загалом, шоу було ще те. Попри протести дружини, грошей я все одно не дав. З принципу. І був готовий до того, що через моє рішення квартира, якою б вона не була, пропаде, але ні.
Минуло вже три місяці відтоді, а син продовжує в ній жити. І тепер мене долають сумніви. Невже мама допомагає синочкові з житлом? У неї є свої гроші. Скільки – я не знаю. Але такі питання завжди мають обговорюватися зі мною, а я від неї й слова не чув. Поки що не питаю.
Чекаю, може, вона сама в усьому зізнається, але якщо виявиться, що все йде так, як я і думав, буде буря. Не розлучимося, але в моїх очах вона впаде дуже низько. І хоч я її кохаю і поважаю, моє ставлення до неї зміниться.
Дорослий, успішний чоловік змушений почуватися не в своїй тарілці з вини свого власного сина. Навіть подумати не міг, що подібне коли-небудь може трапитися зі мною. Життя, яка ж ти непередбачувана штука.
