Валерія уявляла колишню дружину чоловіка такою собі дамою в лахмітті в стертому до дірок взутті. У неї обов’язково має бути пучок на голові, обличчя бліде, під очима набряки. Звичайно, ні на який манікюр вона не ходила. Через недоїдання була худою.
Однак, відкривши двері, образ, який вона уявляла, розвіявся. Перед нею стояла гарна, рум’яна дама, з яскравим макіяжем, довгими нарощеними нігтями кольору стиглої черешні. На мочках вуха виблискували симпатичні сережки. Волосся хвилями лежало на плечах.
– Ось, – Валерія забула привітатися з гостею і швидко простягла конверт із грошима. – Аліменти, – пролепетала вона, – і Степан просив передати, що якщо Віктору щось буде потрібно, то тільки зателефонуйте.
Вітя це спільний син Степи та Вікторії. Жінка посміхнулася, оголюючи білі зуби. Потім взяла до рук конверт і перерахувала гроші. Зазвичай Степан переказував колишній дружині аліменти на її карту, але цього місяця Віка попросила передати їй готівку, мала якісь проблеми з банком.
– І, – Валерія зовсім розгубилася, – напишіть розписку.
Про розписку Степан нічого не говорив, це вона від себе вигадала. Вікторія оглянула Валерію з голови до ніг, і дівчина зіщулилася під її пильним поглядом.
Ймовірно, вона зараз у милій піжамі з баранчиками і поспіхом зав’язаним у пучок волоссям, виглядала не найкращим чином у порівнянні з шикарною Вікторією, яка виглядала дуже добре. Віка засміялася.
– Які розписки на ці гроші? Чи в своєму ти розумі вимагати від мене таке?
Валерія закашляла, щоб приховати хвилювання у голосі.
– Розписка про те, що Степан передав вам гроші. Звичайна процедура. Навіть якщо сума видається вам смішною, потрібно підтвердити, що гроші були передані. Нам проблеми не потрібні.
Вікторія ще раз глянула на конверт і посміхнулася.
– На ці гроші хіба що можна якось добре повечеряти в ресторані. Я не писатиму принизливі розписки. Залишіть гроші собі, – вона повернула конверт, не перестаючи роздивлятися Валерію.
Якось вона подумала, що Віка прийшла сюди явно не за грошима. Віка прийшла, щоб подивитись на неї. Вивчити. Так вийшло, що ні Валерія, ні Вікторія жодного разу один одного не бачили. Вікторія не мала сторінок у соціальних мережах, Валерія ж давно не викладала свіжих фотографій.
– Ну як… Ви ж по гроші прийшли. Гроші призначені на потреби дитини, – Валерія не хотіла здатися грубою, але гостя ніби змушувала відповідати їй таким чином.
– Щоб закрити фінансові потреби дитини, треба суму у конверті помножити на дванадцять. Тоді, можливо, на місяць Вітю буде забезпечено.
– Я не знаю ваших витрат, але п’ятнадцять тисяч чудова сума.
Вікторія трохи нахилила голову з цікавістю розглядаючи Валерію.
– Ти багато на себе береш. Степан не міг передати так мало. Крадеш у дитини?
– Щоб уникнути подібних звинувачень, я і прошу розписку.
– Між мною та чоловіком панує довіра. Він би не попросив нічого подібного. Можу припустити, що ти не можеш похвалитися тим самим. Слід замислитись над стосунками, – дала пораду жінка.
– Вам потрібно переглянути графу видатків у вашій фінансовій книзі. І витрачати гроші на дитину, – відповіла порадою Валерія, що викликало на обличчі Вікторії посмішку.
– Я піду, люба. Гроші брати не буду. Без розписок, з розписками… Захоче допомогти, передасть кошти сам. Я йому скажу, як ти мене зустріла.
Валерія думала зупинити її, адже врешті-решт Степан не просив жодних розписок у колишньої дружини, але потім передумала. Після того, як колишня дружина чоловіка пішла, Валерія довго сиділа в кріслі, намагаючись зрозуміти, що це за дивна розмова щойно була між ними.
Віка уявлялася їй зовсім іншою. Степан мало що розповідав про колишню дружину. Говорив лише, що їй зараз важко фінансово. Свекруха ж про невістку відгукувалася завжди з любов’ю та ніжністю. Описувала її як нещасну жінку, яка ледве зводить кінці з кінцями, заощаджуючи на всьому.
Синові вона наполегливо радила допомагати колишній дружині, понад ту суму, що диктує закон. Ще Ніна Миколаївна нарікала на те, що Вікторія сильно схудла через фінансові обмеження. Ось Валерія і вирішила, що колишня дружина чоловіка страждає від безгрошів’я.
Мало спить і дуже багато працює, щоб забезпечити себе та сина. Насправді Віка її мало цікавила та розмови про неї викликали роздратування. Куди більше хвилювало життя дитини Степана. Валерія завжди вважала, що діти не винні і не повинні страждати, бо дорослі люди не можуть домовитися.
Валерія не з чуток знала, як важко піднімати дитину, адже сама росла без батька. Увечері, коли Степан повернувся з роботи, розповіла, що не передала гроші. Вважала, що чоловік буде незадоволений тим, що вона вимагала розписку. Він лише знизав плечима і сказав, що сам віддасть конверт.
– Ти не казав, що вона така… – Валерія не могла підібрати слова, – цікава. І про її матеріальне становище не повідомляв. Я думала, що вона з дитиною останню скоринку хліба без солі доїдає, а з розмови виходило так, що аліменти вона витрачає на себе.
– Ну, не останню, але грошей їй не вистачає. Занадто багато витрат іде на дитину, – підтвердив чоловік.
– Але вона, побачивши суму, лише посміялася. Сказала, що стільки коштує її вечеря у ресторані.
Степ засміявся.
– Про одну й ту саму людину ми говоримо? – запитав він. – Віка не любить ресторани. Нісенітниця.
– Я вже й не знаю, – Валерія підібгала під себе ноги. – Якщо приходила не Віка, то хто? Шахрайка? То чому гроші не взяла?
– О, я зрозумів. – Степан засміявся, – ти вирішила збрехати про Віку. Не хочеш, щоб я передавав гроші синові. Ревнуєш до колишньої дружини.
Валерія кинула в чоловіка подушку.
– Добре, добре. Завтра вдвох до неї поїдемо та передамо конверт. Заодно й розберемося, що сталося. Так чи інакше, вас треба було познайомити.
Валерія зі Степаном стояли біля під’їзду п’ятиповерхівки, чекаючи, коли Віка спуститься. Валерія помітно нервувала, хоча причин для цього не було. Віка вийшла через десять хвилин разом із сином. Вітя одразу кинувся до батька, а потім привітався з Валерією. Віка ж зараз виглядала інакше.
Її волосся було акуратно зібране в недбалий пучок, сережок не було, як і макіяжу. Одягнена була у простий спортивний теплий костюм. Та й риси обличчя були іншими, м’якшими. Валерія, не соромлячись, роздивлялася жінку. Начебто Віка виглядала, як вчора, а ніби була схожа на іншу людину.
– Віка, це Валерія. Валерія – моя колишня дружина Вікторія – сказав спокійно Степан.
– У вас є сестра? – Валерія запитала, подумавши про близнюків.
Віка підняла брови.
– Ні. А чому ви питаєте?
— Ви вчора приходили до мене? Відмовилися брати гроші через те, що я попросила розписку.
– Уявлення про це не маю.
Тепер уже втрутився чоловік.
– Ти вчора писала, що приїдеш по гроші.
Віка на мить зам’ялася, а потім відповіла:
– Так, але мене викликали на роботу. Колезі стало погано. У метушні забула попередити, щоб не чекали на мене. Можу показати повідомлення від начальниці, – запропонувала вона, але звичайно ніхто не став брати у неї телефон. – А в чому річ?
– Та ні в чому, – Степан вирішив закрити тему. – Непорозуміння вийшло. Прям містика якась.
Віка посміхнулася і взяла запропонований конверт, а потім приголомшила:
– Бо гроші не на карту, а так… Давай напишу розписку, – Віка полізла до сумочки за ручкою, але Степан її зупинив.
– Та не потрібно.
Чоловік справді довіряв колишній дружині. Дорогою додому Валерія вже подумала про те, що збожеволіла, поки не згадала, що у жінки, яка вчора приходила в гості, були яскраві нігті. Зараз вона не звернула жодної уваги на її руки.
– Степан, а ти запам’ятав колір нігтів у Вікі? – Запитала вона чоловіка.
– Ні, – відповів він. – Що за дивне запитання? Не бери до голови вчорашнє.
Увечері у гості прийшла Ніна Миколаївна. Сіли пити до чаю. За розмовою Валерія вирішила поділитись дивною історією, яка сталася вчора. Ніяк не могла викинути з голови подію.
– Я не знаю з ким ти розмовляла і хто до тебе приходив, але явно не наша Віка. Вона не могла собі так поводити, – вислухавши невістку, сказала жінка.
– Безперечно це була вона, – Валерія представила вчорашню гостю без тонни штукатурки і дійшла такого висновку, не знайшовши іншого пояснення.
– Вона не наша Віка, – втрутився Степан і грубо відповів, – у своєму розумі так казати? Наша Валерія, а не вона. Віка колишня дружина, не більше.
– Не чіпляйся, – Ніна Миколаївна махнула рукою. – Я за звичкою. Та й Віка родині не ворог, щоб так реагувати, адже добре жили, без скандалів. Все у вас було гаразд. І розійшлися, як люди. Не треба намовляти на дівчинку, яка ледве виживає з дитиною. З Валерією ти живеш лише два місяці, Віку знаєш цілих шість років. Віка не стороння, а мати мого онука, сина твого.
Степан, розповідаючи про причини розлучення, особливо не вдавався до деталей. Чи то не хотів говорити погано про колишню дружину, чи то не подобалося це обговорювати. Валерія знала, що Степан не кохав дружину і одружився з нею через вагітність.
За роки життя у шлюбі у них не стерпілося, не злюбилося. Коли Валерія з’явилася на горизонті, він зрозумів, що не хоче більше вдавати з себе щасливого сім’янина. Обманювати свою дружину він не став. Сказав, що йому подобається інша і більше не бачить сенсу грати в сім’ю.
Звучить легко, але рішення про розлучення далося йому важко через сина. Вітя спочатку відмовлявся спілкуватися з батьком, а Віка робила все можливе, щоб повернути чоловіка в сім’ю. Ніна Миколаївна казала, що якби онук не зміг прийняти вибір батька, то Степан залишився б у родині.
– А ти, Валерія, не вигадуй. Ревнощі до колишньої дружини це нормальне явище, але знайди в собі сили, хоч би не брехати про неї. Не могла вчора Віка приїхати до тебе і так розмовляти. Чиста брехня, щоб виставити Віку в поганому світлі.
– Мамо, ти грубиш.
– Я замерзла, – Ніна Миколаївна зіщулилась, – принеси мені плед.
Степан підвівся з-за столу і вийшов з кімнати. Ніна Миколаївна нахилилася до Валерії.
– Знала я сім’ю, де нова дружина встановлювала свої порядки. Чоловікові з дочкою бачитися забороняла, аліменти платити. Вигадувала різне. Так ось… Теж кричала про те, що колишня дружина аліменти на себе витрачає, бутіками та ресторанами ходить. У результаті вона у розбитого корита залишилася, а її чоловік у справжню родину повернувся. На щастя, склалося все добре. Ти йдеш тією ж стежкою.
– Але Віка приходила до мене. Це точно була вона. Я ще у своєму розумі. Може, спочатку через яскравий макіяж мені й здалося, що інша людина, але тепер я не маю сумніву. І не треба мені натякати про справжню родину. Коли люди не кохають одне одного, то розходяться. Це краще, ніж жити та один одного ненавидіти.
– Нісенітниця, – стояла на своєму Ніна Миколаївна. – Віка не могла до тебе вчора приїхати. Так що не бреши. Розлучниця.
– Мені здається, що брешете тут тільки ви, – огризнулася Валерія.
Степан повернувся, але матері плед не віддав.
– Тепер Валерія твоя і мене у брехні звинувачує, – сказала вона. – А далі що? Проти твого сина підступи будувати почне? Погано з брехні та скандалів стосунки починати.
– Отут згоден, – відповів Степа. – Тому попрошу тебе піти.
Ніна Миколаївна підібгала губи і кілька хвилин сиділа мовчки. Потім вирішила піти. На порозі обернулася:
– Ти, як з цією дівкою зв’язався, сам на себе не схожий. Чи приворожений? Ще матимеш з такою дружиною і сто разів мене згадаєш, а Віка ніяк не могла вчора зустрітися з твоєю Лерою. Вона весь день із онуком була в мене. Ось! – Ніна Миколаївна голосно грюкнула дверима.
Марний агресивний випад не відповідав образу дорослої жінки. Відразу все стало по поличках. Степан зачинив за матір’ю двері і глянув на Валерію.
– Я не сумнівався, що ти говориш правду. Відразу все зрозумів, коли Віка про розписку сказала. Щоправда, не думав, що й мама в цьому замішана.
На душі залишився неприємний осад, але Валерія була рада, що чоловік їй вірив, а що стосувалося Вікторії та свекрухи, то від них Валерія вирішила триматися подалі. Як то кажуть попереджений, значить озброєний…
