Андрій стояв на зупинці, чекаючи хоч якийсь транспорт у напрямку дому. Нарешті їх відпустили. До нового року залишалося три дні. Зараз не новий рік, а очікувана сесія займала всі думки, а ще більше майбутній диплом. У його рюкзаку було більше конспектів, ніж речей.
Автобус затримувався. До його села було години дві їзди. Він би сів уже в будь-який автобус, навіть з пересадкою, аби тільки рухатися в напрямку маминого тепла, а не стояти тут на холодній зупинці.
– Я до Вербків. Потрібно комусь?
Зупинилася машина. Андрій заглянув.
– Мені до Веселого, підкинете? А скільки?
– Залазь, домовимося.
– Я не заради грошей, а так. Не люблю один їздити, а дорога неблизька, – сказав, додаючи тепла печі, водій – респектабельний чоловік років п’ятдесяти, – Оплатиш бесідою.
Він подивився на Андрія і посміхнувся.
– Куди їдеш?
– Додому, до батьків на свята. Я з Веселого. Вчуся тут. Ось на канікули, потім сесія.
– Готуватися будеш після свят?
– Ага, треба…
А далі пішла розповідь про зловредність викладачів, про те, як вони напружують нещасних студентів, як важко стало зараз на сесіях таким ось простим безгрошовим хлопцям.
На виїзді з міста їх зупинили. Патрульний взяв документи водія і тут раптом підняв руку у військовому вітанні і стояв по стійці смирно, поки машина не від’їхала.
– Ви військовий чи що? – озираючись на дивного патрульного, запитав Андрій.
– Ну так, в деякому роді, – якось невизначено відповів господар автомобіля.
– А Ви до кого їдете? – запитав Андрій.
Про себе він вже багато наговорив, а ось про водія нічого не знає.
– Я? – питанням на питання відповів той і замовк.
Андрію здалося, що він замислився, а може просто зосередився на дорозі. Вітер до вечора піднімався, дорогу заметало, жмені колючого снігу били по склу.
Але незабаром водій заговорив.
– А я, напевно, до себе їду, в дитинство. Я виріс там, у Вербках, але давно вже там у мене нікого немає. Батьків перевіз до міста, вони вже давно пом.рли, я був пізній.
– То до кого ж їдете? До рідні?
– І рідні там немає. А їду я до своєї першої вчительки. Тільки вона про це не знає.
– Це їй? – Андрій показав на великий згорток ззаду.
Водій кивнув головою.
Андрій замовк. Він відчув, що після цього питання чоловік якось занурився в себе, замислився, на лобі з’явилася зморшка.
Запорошений ліс, ніби по великому казковому колу, що обертається, миготів за вікном. Здавалося, вони виїхали з реальності і опинилися в надзвичайно філософському місці, де немає ні часу, ні простору. Вони ніби висіли в сніжному потоці над темною смугою траси з снігом, що летів назустріч.
Водій заговорив, виливаючи те, що накопичувалося в його душі довго і вимагало слухача, те, що озвучити було потрібно, хоча б для того, щоб відповісти на свої ж питання.
І для Андрія ця розповідь злилася з казковою завісою.
У Вербках школи не було. Вони ходили до школи сусіднього села. Шкільні автобуси тоді ще не придумали, йти треба було кілометрів сім.
Взимку прямо в одному з кабінетів школи обладнали для таких, як Сергій, спальні місця, типу інтернату. І додому вони ходили вже тільки на вихідні.
Водила їх Лідія Іванівна – молода вчителька. Збирала в Вербках, бо сама звідти родом, і вела. А було їх там всього троє, а потім і зовсім двоє хлопців.
– Вона і зараз стоїть перед моїми очима. Дівчинка зовсім. Напевно, ми її любили за людяність, за добрі помисли, але сказати про це не вміли. Виховані були в якійсь непотрібній хлоп’ячій суворості.
Вона нам обіцяла, що життя у нас буде іншим, вселяла надію і мрії. Казала, що скоро на місці нашої старої дерев’яної школи побудують нову світлу і з великими вікнами. Ми вірили, як не вірити. Але, чомусь, сміялися.
У п’ятницю, ближче до вечора, вона вела їх додому. Одного разу, проводжаючи їх, прибиральниця школи баба Варя віддала юній вчительці свою теплу шаль – пухову. Зав’язала як дитині навхрест і за спину.
– Дивуюся я тобі, дівко. Кістки курячі, а одяг тонший за шкіру. Так і застудитися недовго. Нумо, одягни!
Пальто у Лідії Іванівни, і справді, було кволеньке. Сіре тоненьке, зі старим штучним коміром, який вона старанно піднімала на вітрі. Так вона і стояла у Сергія в пам’яті – обв’язана пуховою шаллю в сірому пальті на тоненьких ніжках і у великих валянках.
А ще він пам’ятав, як одного разу в дорозі, коли були з нею вдвох, потрапили вони в жахливу заметіль. Вітер шаленів, захлинався в лісових хащах, а потім раптово накидався і кидав їм в обличчя колючий сніг.
Лідія Іванівна поставила свій важкий портфель з зошитами прямо в сніг. Зняла з себе свою пухову шаль і закутала нею Сергія, як малюка: хрест-навхрест зав’язала ззаду. А потім стягнула свої великі рукавиці і натягнула їх на ручки Сергія, в цей день він десь загубив свої.
Прикриваючись портфелем від різкого вітру, вона тягнула хлопчика за собою.
– А я ось думаю: як же продував її тоді наскрізь цей вітер, її кволе пальто, її тонку хустку, зморщені на колінах колготки. І навіщо їй треба було ось так, на шкоду своєму здоров’ю, піклуватися про абсолютно чужу для неї дитину?
Адже я не був найкращим учнем, вчився так собі, хуліганив. Загалом, звичайний хлопчина. Та й свій будинок вона проходила, а потім, відвівши мене, поверталася через все село.
Перш ніж відпустити мене в мій двір, вона знімала з моїх рук свої рукавиці, забирала шаль, дихала на мої червоні руки і ще давала якісь поради на вихідні. Хоча сама тремтіла.
А я не те, щоб “дякую” і “до побачення” – то після неї вже говорив. І тікав додому, ніби так і треба, так і потрібно. І мої батьки в подяках не розсипалися, не було тоді такого.
А тепер ось мріяти став – ось рвонути б зараз в той час, зігріти її – дівчинку зовсім!
Сергій помовчав. Андрій вже думав, що розповідь його закінчена, але виявилося, це не все.
– Ми вже тоді були старші, ходили самі. Але тут якось вийшло на санях їхати взимку. Знову разом з Лідією Іванівною. А снігу тоді навалило багато. І начебто дорогу до цього розчищали, а все одно кінь став. Провалився ногами в кучугуру і ні туди, ні сюди, б’ється, бідний.
Потрібна допомога, лопати. Ось і вирушили ми з Дмитром в село пішки, а Лідія з чоловіком чекати допомоги залишилися, адже коня не кинеш.
Недалеко відійшли, раптом чуємо – гугняве таке утробне виття. Вовки. Ми знали, що бродила тут зграя чи то диких собак, чи то вовків. Вже й худобу вони не раз тягали. А виття все зливалися і ніби оточувало з усіх боків, то наближаючись, то віддаляючись.
Ми розгубилися. Що робити? Вирішили, що Дмитро в село побіжить, а я назад, на допомогу, якщо що.
Картину, яку побачив Сергій, він ніколи не забуде. Чоловік стояв на санях і благав Лідію, щоб вона теж лізла до нього. Бог з ним, з конем. Але вчителька стояла з голоблею в руках перед бідним конем, який застряг по груди в снігу. Лідія стояла до нього спиною і обличчям в поле. А там чорними плямами лежали звірі. Вони перебіжками перебиралися все ближче і ближче до людей і коня, вони вичікували.
Сергій теж злякався не на жарт. Але відв’язав другу голоблю і встав неподалік. Тендітна маленького зросту Лідія, виглядала зовсім не загрозливо. Але вона свистіла і кричала, лаялася і лякала вовків. Ті вичікували.
Скільки б ще тривало це і чим би закінчилося невідомо. Одне ясно, якби не окрики Лідії, вовки швидше за все вже б підібралися до коня. Але з боку села з’явився автомобіль, від звуку машини вовки занепокоїлися і відступили.
– Ну, Ліда, ну ти даєш, дурепа! – потім лякався чоловік-візник. – Ну, порвали б коня, я б відбрехався, а якщо б тебе? Дурепа!
– Так адже шкода коня, – спокійно відповідала Лідія Іванівна.
*****
Зараз на місці старої школи – велика нова світла з великими вікнами. І ось у грудні запросили туди і Сергія.
– Я, взагалі-то, знаменитість, герой. І там дошку на мою честь повісили.
– Ух ти, нічого собі!
– Ну ось, приїхав я туди, а там вчителькою моя однокласниця працює. Питаю: а де ж Лідія Іванівна? Ну вона і каже, що на пенсію пішла вже. Вона ж не набагато нас старша була, років на 13 всього. Дітей у неї не було, не народилися діти. Чоловік пом.р.
Однокласниця каже, що тепер вона сумує за школою, видно. Останнім часом щось здала.
Вона показала Сергію фото на телефоні – недавно вони ходили вітати стару колегу з Днем народження. Лідія Іванівна стоїть у дворі, як здалося Сергію, у своєму колишньому пальто. Хоч цього і не могло бути.
Поїхав він тоді з сумними думками. І все думав і думав ….
На честь кого і треба відкривати пам’ятні дошки в школі, так це на честь таких ось вчителів, якою була і залишається його перша улюблена Лідія Іванівна.
А недавно поїхали купувати дружині шубу. І раптом Сергій зрозумів – якщо він зараз цього не зробить, ніколи собі не пробачить.
Він подзвонив однокласниці, попросив прикинути розмір, і виходили вони з магазину вже з двома шубами. Дружина бачила, як загорілися очі Сергія, як важливий для нього цей крок у минуле. Не перешкоджала, підтримала.
****,
Андрій прокинувся тільки тоді, коли Сергій почав гальмувати біля зупинки.
– А тебе де висадити, брате?
– Он там, якщо можна, через пару проїздів.
Виходячи, Андрій запитав про оплату, Сергій махнув рукою.
– Дякую Вам! Не тільки за дорогу, за Вашу розповідь дякую. Я тепер про Вас тільки й буду думати і про Вашу Лідію Іванічну. Адже я на журналістському навчаюся. Ви прямо ідею для дипломної розповіді мені подарували … Є над чим подумати…
Вони тепло попрощалися.
Сергію залишилося півгодини їзди.
Його вчителька не почула від нього слів подяки в дитинстві, не чула їх і потім, життя закрутило і понесло. І тепер він не став майстром красивих слів, але вона повинна відчути його вдячність і любов, просто хоча б ось так, без слів, просто через тепло натурального хутра.
Як і він відчув тоді через пухову шаль, через тепло її подиху на свої почервонілі руки.
Сергій додав газу. Хотілося приїхати швидше.
І буде лютий. Будуть хуртовини вити біля порога. І вікна запаляться.
Напевно, зима для того і придумана Богом
— Щоб людям частіше хотілося один одного зігріти.
Спеціально для сайту Stories
