– Віталіку, скільки це ще триватиме? Ти маєш хоч трохи поваги до матері?
– Та що я такого роблю, мамо? Живу як усі нормальні люди!
– У нормальних людей у твоєму віці дружини є, діти, робота постійна! А в тебе в голові одні , гулянки та дівчата! Вже перед сусідами соромно! Усі обговорюють, як я такого синочка примудрилася виховати!
– Правильно кажуть. Якщо я таким став, то це саме ти мене так виховала. Десь недоглядала, десь чогось недодала.
– Ми з батьком свого часу тобі дали все і навіть більше. Тільки ти, не зміг цього оцінити і правильно всім розпорядитися!
Ніні Андріївні можна було лише поспівчувати. Вона думала, що єдиний син, коли виросте, стане для неї підтримкою та опорою. Вона мріяла, як Віталій збудує кар’єру і почне добре заробляти, як створить сім’ю та приводитиме до мами онуків.
А що зрештою? Замість того, щоб жити спокійним розміреним життям, як інші пенсіонерки, жінка змушена терпіти витівки 35-річного синочка, який не має постійної роботи, тягне з неї гроші на гульки, вічно десь вештається з якимись сумнівними дружками і приводить до будинку незрозумілих жінок.
Можна було б довго розмірковувати про причини, чому Віталік став таким, але Ніна Андріївна бачила проблему, що син вчасно не одружився.
Була б у нього дружина, вправила б йому мізки, тримала б його . Жінка слабо вірила в те, що знайдеться в цьому світі нормальна дівчина, яка полюбить такого недолугого, але все-таки регулярно обробляла Віталія:
– Скажи мені, будь ласка, чого чекаєш? Ти одружуватись коли збираєшся?
– Ой, мамо, ну яке одруження? Рано мені ще!
– Та де ж рано? В інших у твоєму віці вже по троє дітей, а тобі все зарано! Гаразд, ти ще молодий. А про мене ти подумав? Чи встигну я побачити онуків?
– Ну які онуки? Хто тобі подарує цих онуків? Хіба сучасним дівчатам потрібні прості робітники, як я? У них одні гроші в голові!
– Ти спочатку став би нормальним робітником, а потім міркував! А гуляв би менше, то й гроші б з’явилися!
Ніна Андріївна вже не сподівалася, що син колись одружиться, тому проводила з ним розмови виключно “для галочки”.
Яке ж було її здивування, коли одного прекрасного дня (вірніше, вечора) Віталій з’явився додому не один, а з дівчиною. Він, звичайно, часто приводив у дім дівчат, але щоб із валізою, це було вперше.
– Познайомся, мамо, це Надя!
– Дуже приємно … Тільки ким же ця Надя тобі доводиться? Чому вона з речами прийшла? Чи проїздом?
– Ну ти й даєш, мамо. Яким проїздом? Ти ж сама вимагала невістку! Ось тобі, будь ласка, невістка.
– Як? Ви що, побралися? Чому я не знаю?
– Заспокойся, офіційно ще не побралися. Але кому потрібні ці формальності? Зараз багато хто живе цивільним шлюбом і нічого… Загалом, прошу любити та шанувати.
Насправді Надя радикально відрізнялася від усіх тих дівчат, яких Віталій приводив у будинок до цього моменту. Вона була цілком пристойно одягнена, практично без косметики, небалакуча… Простіше кажучи, справляла враження пристойної дівчини.
Тим не менш, Ніна Андріївна відмовлялася вірити у своє щастя і все ще чекала каверзи від так званої невістки. Раз вона зв’язалася з Віталієм, з нею точно щось не так. Та й яка вихована дівчина прийде до будинку без попереднього знайомства?
Але за кілька місяців Ніна Андріївна так і не знайшла вад у своїй невістці. Здавалося, що Надія справді кохає Віталія. Інакше з чого б так їй дбати про чоловіка? Жінка трохи заспокоїлася і поступово прийняла невістку.
Вона вирішила, що сама доля послала Віталіку цю чудову дівчину і любила примовляти: “Не даремно тебе звуть Надією! Ти подарувала мені надію, що син нарешті візьметься за розум!”.
Але Віталік братися за розум не збирався. Навпаки, здавалося, що весь позитивний вплив Наді проходив повз нього, а сам він з кожним днем ставав дедалі нестерпнішим.
Він так само гуляв, пропадав ночами, водився із сумнівними жінками, а останнім часом ще й захопився ставками , на які спускав усе, що заробляв, а також більшу частину зарплатні Надії.
І навіть новина про те ,що в них буде дитина, нічого в ньому не сколихнула, не змусила взятися за розум.
– Віталію, я прошу тебе, кинь ти ці дурниці! Влаштуйся на нормальну роботу!
– А яка нормальна? Де потрібно сорок годин на тиждень працювати за мінімалку? Ні, звільніть. На таких роботах нехай дурні працюють, а я краще виграю грошей. Ти знаєш, що на ставках можна сколотити цілий стан?
– Боюся, поки ти збиватимеш свій стан, ми і квартири позбудемося, і всього, що в квартирі! А ти, між іншим, скоро станеш батьком! Де твоя дитина зростатиме, якщо ти все програєш?
– Ти мені, мамо, цими проблемами голову не забивай. Хотіла невістку та онука – радуйся! А мене дай спокій!
Надія ніколи не скаржилася свекрусі на Віталія. Ніна Андріївна лише чула, як дівчина намагається достукатися до чоловіка спокійними розмовами, а згодом тихо плаче від розпачу.
Спочатку жінка намагалася щось зробити, якось вплинути на ситуацію, але потім махнула на все рукою. Будь що буде! Головне, щоб онук з’явився на світ здоровим.
Поки Надія лежала у лікарні, Віталій жодного разу не прийшов відвідати її та сина. На виписку молодий татко теж не з’явився. Весь цей час Ніна Андріївна була поряд із невісткою, яку вже встигла полюбити, як рідну дочку. І ось, коли вони повернулися додому з поповненням, на них чекав неприємний сюрприз. Замість того, щоб накрити стіл та прикрасити квартиру кульками на честь дитини, Віталік привів додому якусь розпусну дівку, з якою вони валялися на дивані .
Побачивши цю картину, Надя мовчки пішла до себе в кімнату. А Ніна Андріївна схопила швабру, яка завдяки щасливому випадку опинилась у передпокої. Спочатку вона виштовхала з квартири непрохану гостю, а потім почала “виховувати” сина:
– Людина ти чи не людина? Чоловік ти чи не чоловік? Як ти посмів привести цю розпусницю до нашого дому, та ще й такого дня?
– А який сьогодні день? Щось жодних свят у календарі не позначено!
– А те, що твоя дружина з лікарні з немовлям повернулася, це не привід для свята? Чому ця дівчина має плакати у такий щасливий день? У неї ще молоко через тебе пропаде!
– Тебе послухати, то всі біди цього світу стаються через мене! Не треба перебільшувати! І взагалі, якщо твоя улюблена невістка живе на моїй житлоплощі, то терпітиме! А якщо їй щось не подобається, її ніхто не тримає!
– Ах ти, безсоромник! Значить, твоя квартира? Мало я тебе карала у дитинстві, мало…
Після скандалу Віталій пішов і не з’являвся усю ніч. Ніна Андріївна не спала до раннього ранку. Мільйон тривожних думок роїлося в її голові. Вона переживала за сина, тому що, яким би він не був, а все-таки кровиночка.
Їй було прикро за Надію, яка страждає ні за що ні про що. Їй було до болю шкода невинного немовля, який ще не усвідомлював, який недолугий батько йому дістався. Жінка думала до ранку і таки прийняла важке рішення, яке здавалося їй єдино правильним.
– Надюшо, давай, збирайся, ми йдемо.
– Та куди ж я піду з немовлям на руках?
– Я з сусідкою домовилася, вона за малюком годинку догляне. А нам із тобою до нотаріуса треба.
– Навіщо, Ніно Андріївно? Не лякайте мене!
– Нема чого лякатися! Я просто хочу переписати на тебе квартиру. Зроблю дарчу.
– Ні, це зайве, я цього не прийму!
– А в тебе ніхто й не питає! Я для онука намагаюсь! Щоб, коли я піду зжиття, Віталій не придбав моє єдине майно і не програв!
– Ну, якщо ви так кажете…
– Тільки в мене до тебе одне прохання – не кажи Віталіку. Боюся, якщо він дізнається, що я позбавила його спадщини, таке влаштує.
Напевно, місяці два чи три Віталій перебував у щасливому незнанні. Він все ще відчував себе повноцінним господарем у будинку, тож продовжував ображати Надію.
Він то звинувачував в тому,що в дівчини зайва вага, то лаяв її куховарство, то обурювався, що в кімнаті дитячі речі розкидані, то обурювався через плач дитини. Надю так і хотіла ткнути чоловікові в обличчя документами, щоб він нарешті зрозумів, хто в хаті господар (вірніше, господиня). Вона мовчала виключно з поваги до Ніни Андріївни, але одного разу чаша терпіння переповнилася.
– Надію! Чому він у тебе постійно репетує? Хай замовкне, чи я не знаю, що зроблю!
– І що ж ти зробиш, тату недороблений? Тільки спробуй хоч пальцем торкнутися дитини! А ще не дихай на нього! Вийди геть із кімнати!
– Ти кого з кімнати виганяєш? Ти, мабуть, забула, що ти тут на пташиних правах? Так ось я тобі нагадаю! Це ти виходь із кімнати! А краще взагалі забирайся з моєї квартири! Все, урвався мій терпець! Не хочу тебе більше бачити тут!
– Щоб не бачити, сам і забирайся! А я зі свого будинку нікуди не піду!
– Та в тебе свого нічого зроду не було!
– Не було, а тепер є! Твоя мама мені цю квартиру подарувала, тож тепер я тут господиня, і я вирішуватиму, кому тут жити!
Ніна Андріївна, яка слухала скандал за стіною сусідньої кімнати, зрозуміла, що зараз щось станеться. Жінка ціною величезних зусиль виштовхнула сина з кімнати, а потім погрожувала:
– Якщо ти зараз не вгамуєшся, я викличу поліцію! Не подивлюся, що ти мій син, напишу заяву!
– Та ти, як я подивлюся, і так мене вже за сина не вважаєш! Он, майно моє роздаровуєш будь-кому!
– Не будь – кому, а рідному онукові! І цю квартиру ми з батьком придбали! Тож не тобі вирішувати, як нею розпоряджатися!
– Ну, дякую, мамо! Я тобі це ще пригадаю!
Віталій багатозначно подивився на матір, а потім пішов, зачинивши за собою двері. Ніна Андріївна не знала, чого їй боятися більше. Чи то, що син зараз повернеться і здійснить свої погрози, чи того, що з ним щось станеться.
Три дні Віталік не приходив додому, і весь цей час бідолашна жінка не знаходила собі місця. І навіть Надія переживала, незважаючи на все, що зробив їй чоловік.
Блудний син прийшов на четвертий день. Перелякані жінки були готові будь-якої миті забарикадуватися у спальні на випадок, якщо Віталій почне буянити. Проте Віталік був напрочуд спокійний . У руках він тримав букет ромашок. Так і не визначившись, кому саме його вручити, мамі чи дружині, він поставив його у вазу, а потім мовчки пішов дивитись телевізор, ніби мимольотом зазначивши: “До речі, можете мене привітати. Я знайшов роботу. На цей раз постійну”.
Кілька днів чоловік поводився як шовковий. У Ніни Андріївни та Наді навіть з’явилася надія, що Віталій нарешті стане нормальною людиною.Кожного ранку він йшов на работу ,а потім вже й почав отримувати зарплатню,яку повністю віддав Наді.
Через кілька місяців вони розписалися і життя стало налагоджуватися.
