Баба Таня вже сто разів пошкодувала про те, що зробила. Одного разу, перебуваючи в піднесеному настрої (її пенсію підвищили аж на 253 гривні), вона ледь не наступила на кішку, яка вже третій день сиділа на порозі сільської крамниці.
Щоб якось загладити свою провину, а може, просто від радості, що пенсійний фонд «почув» її благання, поділилася з нею «молочною» сосискою.
Та не однією – відразу парочку кинула.
– Їж на здоров’я! – сказала вона, спостерігаючи, як кішка жадібно схопила ковбасні вироби з запиленого асфальту і відразу відбігла ближче до дерева. Мабуть, щоб ніхто не заважав або, не дай Боже, не відібрав.
А таке вже траплялося – місцеві собаки, випущені на прогулянку, часто позбавляли таємничу незнайомку чесно «заробленого», користуючись правом сильнішого – ніби вдома їх зовсім не годують.
Кішка в таких випадках успішно рятувалася на дереві, проте залишалася голодною.
Усі знайомі Тані – такі самі «дівчата пенсійного віку», як вона сама, періодично підгодовували бездомну тварину, що звідкись з’явилася в їхніх краях. Ось і вона вирішила проявити милосердя щодо вуличної кішки й не відбиватися від колективу: « Нехай думають, що я з ними заодно».
Начебто нічого жахливого й страшного не сталося: нагодувала «сирітку», добру справу зробила. Нагорі це обов’язково зарахують. Пізніше. Але саме бабі Тані (Тетяні Іванівні за паспортом) «пощастило» більше, ніж її співчутливим подругам.
Кішка Маруся (так її прозвали бабусі, щоб можна було звертатися до неї по імені – вони ж культурні, бачите, панянки), швидко впоралася з двома сосисками і «прилипла» до своєї годувальниці.
За іншими вона по селу не бігала, чекала їх біля магазину, а баба Таня їй просто в душу запала – ну а як інакше це пояснити.
Маруся йшла за нею не поспішаючи, тримаючись на деякій відстані, але аж до самого будинку, що стояв на околиці села.
Старенька помітила її не відразу, а лише тоді, коли зачиняла хвіртку з боку двору:
— Навіщо ти мене переслідуєш? — нахмурила брови Тетяна Іванівна, одночасно перевіряючи вміст пакета. – Мені тобі більше нічого дати. Іди, повертайся до магазину, може, хтось і пригостить ще чимось смачненьким.
Баба Таня увійшла в будинок, гучно грюкнувши дверима, поставила пакет на підлогу і, підійшовши до вікна, обережно відсунула фіранку. Тим часом кішка пробралася на подвір’я і, сівши на старий пень, дивилася прямо на неї.
Вона швидко відсмикнула руку і ледь не скрикнула від несподіванки. «Ось чому вона за мною причепилася? Навіщо я їй кидала ці сосиски? Тепер же вона не піде, буде жебрати щодня».
Наступного ранку Тетяна Іванівна, зовсім забувши про незвану гостю, вийшла у двір і так закричала, що їй в унісон загавкали сусідські собаки. На порозі лежали дві мишки. Не живі.
А кішка сиділа на тому самому пні й дуже уважно спостерігала за старенькою.
– Єгорич! Єгорич! – відчайдушно кликала сусіда баба Таня. – Іди сюди швидше.
Єгорич прийшов не відразу, а через п’ять хвилин.
Зайшовши у двір, він побачив на порозі двох мишей, і його обличчя розпливлося в усмішці: Іванівна – ще та боягузка, з дитинства боялася мишей.
– Єгорич, — кричала баба Таня крізь відчинену кватирку (вікно вона боялася відкрити, щоб кішка не заскочила), — будь ласка, прибери мишей, я ж їх страшенно боюся.
– Не хвилюйся, зараз усе зробимо, – заспокоїв він не на жарт перелякану сусідку.
– Це кішка мені спеціально їх підкинула! Я її вчора сосисками пригостила, а вона… А вона мені мститься! Невже прострочені?
– Іванівна, не кажи дурниць. Кішка, навпаки, дякує тобі за твій добрий вчинок. Добром на добро відповідає. Ну звідки вона знала, що у тебе з мишами з дитинства не склалося?
– А я тобі кажу, що точно мститься. Можеш і її з ділянки прогнати?
Єгорич прибрав мишей, а кішку не встиг прогнати, вона сама втекла.
День минув без пригод, а наступного ранку історія повторилася: відкривши двері, баба Таня знову побачила двох мишей і закричала:
– Єгорич! Виручай!
Кішка сиділа на улюбленому пеньку і незворушно спостерігала за тим, як старенька слізно просить сусіда прибрати мишей і прогнати кішку з ділянки.
– Слухай, тобі простіше собаку завести.
– Не хочу я ніякого собаки, і кішку теж не хочу. Навіщо я її тільки сосисками годувала! – обурювалася з вікна баба Таня.
Увечері їй раптом різко стало зле. Проблеми з серцем у неї були давно, але вона пила таблетки, які хоч якось допомагали. А сьогодні чомусь не допомогли. Старенька присіла на край ліжка, потім лягла, і коли стало гірше, сильно занервувала.
Дихати було важко.
Вона час від часу хапала ротом повітря, але кричати й кликати на допомогу вже не було сил, а телефон лежав на іншому кінці кімнати.
«Ось і настала моя черга», — думала Тетяна Іванівна, згадуючи свого чоловіка, який пішов з життя рік тому.
В очах стало темніти. Крізь туман вона чула, як хтось сильно шкребеться у двері. «Невже кішка?».
Маруська тим часом нахабно ломилася в дім.
Віконце було зачинене, тому єдиний варіант пробратися в дім — тільки через двері.
Але й вона була зачинена. Кішка ніби відчувала, що бабі Тані потрібна допомога, але нічого не могла вдіяти. Дряпала й дряпала, та все марно. Тоді вона стрибнула на ручку, повиснувши на ній усією вагою, і… двері відчинилися. Старенька не встигла зачинити їх на ключ.
Маруся забігла в кімнату і почала голосно нявкати.
Потім стрибнула на ліжко і обережно перебралася на жінку, яка важко дихала, лизнула її кілька разів у щоку і почала переступати з лапи на лапу, ніби роблячи масаж, а потім влаштувалася прямо у неї на грудях і не сходила звідти до самого ранку. А вранці прийшов Єгорич.
Сусід вирішив не чекати, поки Іванівна буде кричати на всю вулицю, і проявив ініціативу: прийшов раніше, щоб прибрати мишей до того, як баба Таня вийде на вулицю.
Але замість гризунів він побачив відчинені навстіж двері й насторожився. Забігши в будинок, Єгорич якщо й не зрозумів одразу, то здогадався, що щось сталося, а кішка на грудях сусідки лише підтвердила його здогадки.
Колись він читав у газеті, що одна кішка таким чином врятувала життя своєму господареві, зупинивши інфаркт, а зараз він спостерігав цю картину на власні очі.
Єгорич почав дзвонити в швидку, і саме в цей момент баба Таня розплющила очі.
Вона не відразу зрозуміла, що на ній сидить кішка, а коли зрозуміла, лише важко посміхнулася:
— Все-таки змогла пробратися в дім.
Лікарі приїхали напрочуд швидко і, зробивши ЕКГ, спочатку не повірили: напад був, але до обширного інфаркту не дійшло, хоча за всіма показниками це мало статися.
Бабу Таню зібралися везти до лікарні, незважаючи на те, що вона категорично була проти, а бездомна кішка залишилася в будинку, поки господиня не повернеться.
– Маруська, тільки мишей більше не принось, – попросила вона свою рятівницю.
Та радісно замурчала у відповідь, мабуть, даючи зрозуміти, що більше цього не робитиме. А разом з тим, можливо, радіючи тому, що знайшла новий дім.
– Єгорич, — ледь вимовивши слова, звернулася Тетяна Іванівна до сусіда, — доглянеш за кішкою?
– Не хвилюйся, все буде добре. Одужуй!
– Так, тепер хочеш не хочеш, доведеться одужати, кому ж іще я залишу Маруську?
*****
Коли старенька повернулася додому, там її вже чекала Маруся. Без мишей. Точніше, вона на них і потім полювала, але щоб не травмувати психіку господині, виносила їх з двору. Так вони й живуть з нею душа в душу.
Спеціально для сайту Stories
