До бабусі в город повадилися лазити злодюжки… Тягали ночами огірки з парника, помідори з теплиці, топтали грядки. Неприємно. І шкода. Особливо бабусю.
Бабуся блідла, вдягалася і чатувала на злодіїв, але вони були хитрішими, вони пробиралися в город під ранок, коли втомлена бабуся здавалася і йшла додому спати.
Тато сказав, не діло ходити мокрим від роси городом. Він був інженером, тому швидко вигадав, що зробити. До вечора в сараї він змайстрував три пастки, а потім розклав їх на стежках уздовж грядок і вздовж огорожі.
Пастками були невеликі листи м’якого заліза, які тато закидав землею та піском. Варто було наступити на пастку, як сигнал по довгих дротах, непомітно прокладених крізь морквяне і цибулю, запускав дзвінок у будинку над ліжком дідуся.
Дід був глухуватий, але від цього дзвінка він навіть підстрибував. Поруч із його ліжком тато пригвинтив тумблер, який одночасно вмикав прожектор на даху будинку та пожежну сирену.
Прожектор світив так, ніби космічні прибульці та влаштували міжгалактичний матч. Тато дотримувався принципів гуманізму, тому хотів тільки гарненько налякати.
Коли о другій ночі над тихим селом оглушливо завила сирена, а околиці залило яскравим білим світлом, прокинулася абсолютно вся округа, включаючи сусідні села.
Ми з бабусею і батьками припали до вікон, з цікавістю дивлячись на людей, що металися між грядками. Це були дорослі хлопці та навіть дві дівчини років двадцяти.
Пам’ятаю, як вони присідали у паніці, прикриваючи голови руками, один ліг біля гороху і поповз по-пластунськи. Дід у піжамі висунувся з вікна і волав не своїм голосом про чотирьох вершників апокаліпсису.
Це був акт чарівної відплати. Більше до бабусі на город ніхто не лазив. Ніколи. Ми з сестрами з жалем розглядали пастки, що даремно припадали пилом у сараї.
Іноді думаю, як склалася доля тих любителів чужих огірків. Перемогли вони заїкуватість? Або й досі мчать, якщо різко включити в кімнаті світло. Дід після тієї витівки цілий тиждень усміхався.
