– Нам треба забрати тата до себе, він погано почувається після відходу мами. А Поліна з Єгором після весілля переїдуть до його квартири, батько сам так захотів, – сказала Тетяна чоловікові за вечерею.
Костянтин ледь помітно скривився.
До тестя він завжди ставився нормально, але жити з ним постійно в одній квартирі не дуже хотілося. Андрій Іванович — упертий чоловік, зі своєю думкою, він був досить високим начальником. І Костя часто відчував, що тесть ним незадоволений.
А ось покійна мати Поліни, Ніна Михайлівна, Костю любила, а чоловіка стримувала, згладжувала гострі кути. А тепер дідусь може почати висувати свої права — адже він подарував онучці свою квартиру. “Ну що ж тоді буде з нашим життям?”
Думки Кості, мабуть, відбилися на його обличчі, тому Тетяна нахмурилася:
— Костя, ти що, проти? Ну зрозумій, тато вже старий, а Полінка з Єгором молоді, галасливі. Та й потім, вони вічно десь мотаються, вдома нормально не готують. А татові вже потрібен догляд і ліки, у мене душа за нього болить, він без мами зовсім здав!
— Та годі, ну що я, хіба якийсь нелюд? Я поважаю твого тата, — поступився перед коханою дружиною Костя.
Але в душі залишилися побоювання, що його життя вже не буде таким, як раніше…
Андрій Іванович переїхав до них перед самим весіллям Поліни та Єгора.
Він справді був незвично тихим і пригніченим, і Костя навіть здивувався, що той уже не жартує над ним, як раніше.
А одна подія, що сталася пізніше, взагалі докорінно змінила їхні стосунки.
Одного разу взимку Андрій Іванович, як завжди, пішов у парк прогулятися перед обідом. Але не повернувся через годину, як зазвичай. Добре, що у Кості того дня був вихідний і щось підказало йому, що з тестем, безсумнівно, сталася біда, адже він зазвичай дуже пунктуальний.
Костя одягнувся, побіг до парку і на одній лавці побачив знайому постать.
Виявилося, що Андрій Іванович сильно впав — було слизько, але він не хотів визнавати свою слабкість. Ось і вирішив трохи посидіти, а потім якось потихеньку дійти додому, та ледь не замерз на цій лавці.
Удар був сильний, Костя його майже на собі тягнув, а потім, як дитину, поклав на диван, зробив компреси й викликав швидку. Поїхали на рентген, переломів не виявилося, тільки сильні забої, сказали, що потрібен спокій, лікування вдома, і все мине, буде як раніше…
Андрій Іванович був настільки зворушений турботою зятя, що раптом зняв зі своєї руки годинник, який завжди носив, скільки Костя його знав, і простягнув зятю:
— Костянтине, це тобі від мене на знак подяки, та й взагалі вже час, давно збирався. Я ж завжди радів, що ти — чоловік моєї дочки й батько моєї онуки, ти — хороший чоловік! Бери й носи з задоволенням!
Костя подякував, а в душі здивувався.
Йому завжди здавалося, що тесть вважав його дурнем, невміхою й невдахою порівняно з собою, а тут назвав його хорошим чоловіком.
А ще Костю завжди дивувало, що Андрій Іванович, який добре заробляє і досить модно одягається, носить такий непривабливий старий годинник.
Ось тут-то все й прояснилося!
Тесть помітив його здивований погляд і посміхнувся:
— Думаєш, що я тобі старе барахло подарував? Дивуєшся, що я носив такий простий годинник? Ось що я тобі скажу: це не простий годинник. Мені його віддав мій батько, коли вже став старим, як я тепер, і він йому став не так потрібен.
Ось і тобі він тепер потрібніше. А секрет його простий — він допомагає прийняти правильне рішення. Як тільки ти замислишся, як тобі вчинити, що вибрати, годинник одразу підкаже: заграє тиха мелодія — значить, те, чого ти захотів, те й треба робити.
Мені він в житті дуже допоміг: до цього моменту удача не особливо супроводжувала мене, хоча я й старався, ось так само, як ти. А як тільки отримав цей годинник від батька — одразу й кар’єра пішла вгору, і гроші з’явилися. Я був батькові за нього дуже вдячний, тут ніякої магії немає.
Просто люди не часто цінують розумних, і пробитися важко. А коли ти вчасно зможеш щось зробити й сказати те, що треба, — це приведе тебе до успіху.
Костя подякував тестю, надів годинник на руку і про себе подумав, що, мабуть, у тестя після падіння з головою не дуже добре стало. Ось він і говорить якусь нісенітницю.
Костянтин надів годинник і взагалі про нього забув: на руці його майже не відчутно, ремінець шкіряний, гладенький, з часом відполірований.
А днями у них була планерка, обговорювали плинність кадрів. Костю завжди дратувало, що їхній начальник цеху Віктор Данилович так зневажливо ставиться до досвідчених робітників, зрізає їм премії, а молодих наймає за низьку зарплату — ось така в нього економія.
І взагалі їхній Віктор Данилович поводиться як шкідник, люди вже давно на нього ображені. Але Костя мовчав, бо знав, що у Данилича нагорі є друзі — покровителі.
І ось, коли Костя замислився про методи керівництва їхнього Віктора Даниловича, у його голові сформувалися влучні фрази, чітко обдумані. І тут раптом годинник на руці ледь чутно заграв і навіть завибрирував, щоб він його помітив.
Костя, у запалі, висловив усе, що думав, — хай там як, а що він втрачає? На таку саму посаду він і на інший завод піде. Та ще й своє бачення того, як треба організувати роботу, виклав перед керівництвом.
Після його різкого виступу настала тиша, а потім раптом директор сказав:
— Що ж, Костянтине Миколайовичу, я давно за тобою спостерігаю, ти добре працюєш. Ти вже давно переріс свою посаду, а твої влучні спостереження та пропозиції дуже слушні!
А ти, Вікторе Даниловичу, зовсім загордився, думаєш, що можеш робити все, що заманеться. Ні-і-і, дорогенький, я переведу тебе на нижчу посаду, а якщо не хочеш — йди, поки не звільнив за втрату довіри та невідповідність посаді!
Нехай кадровики готують документи Костянтина Миколайовича на підвищення — начальника цеху!
Костя ледь оговтався від такого рішення директора. Погладив годинник на руці, а сам не може повірити.
Та годі, швидше за все, це просто збіг!
Тестю Костя нічого не сказав, він ще не з’їхав з глузду, щоб обговорювати такі вигадки.
Але коли він почав отримувати зовсім іншу зарплату за свою роботу, Костя якось, проїжджаючи на своїй старій машині повз автосалон, раптом подумав — може, зайти й придивитися до машини, стара вже барахлить, хоча, звичайно, на нову йому поки що, мабуть, не вистачить?
Але тут раптом годинник на руці знову дав про себе знати.
Він тихо заграв й завібрував, і Костя рішуче припаркувався біля автосалону — адже за огляд грошей не беруть!
— А ось і щасливчик, наш тисячний покупець! Сьогодні у нас акція: ви можете з великою знижкою в рамках програми «трейд-ін» обміняти свою стару машину на нову. І, до речі, у нас є така сама модель, двигун потужніший, а решта — все вам буде звичним, машина навіть за кольором така сама!
Костянтин не міг повірити, подумав, що це афера. Але на акції були журналісти — автосалон проводив рекламну акцію для залучення клієнтів. Договір оформили за всіма правилами, і додому Костя вже приїхав на новій машині!
Ну, тут він уже не зміг не розповісти тестю, як йому цей годинник уже двічі допоміг.
— Ти це заслужив, хлопче, не дивуйся. Тобі вже сорок п’ять, а я бачив, як ти ґарував, а тебе, мабуть, не цінували. Тож ти це своєю працею заробив, не соромся, більше, ніж ти заслуговуєш, годинник тобі не дозволить отримати…
У вихідні Костянтин прокинувся з першими променями сонця. Таня ще спала, її світле волосся розсипалося по подушці. Від сну щоки були рожевими, губи пухкими — яка ж у нього Танька красуня, хоч їй уже під сорок, а вона така сама, як і раніше, приваблива.
Хоч і шкода було її будити, але Костя не втримався, почав гладити дружину, у нього з’явилися відповідні думки, він ще й згадав, що вони хотіли сина, але так і не народили.
І навіть не помітив Костя, як на його руці заграв годинник, бо Таня прокинулася — він розбудив її своїми ласками, і Костя вже не міг зупинитися, ніякий годинник не чув, нічого не бачив і не відчував, крім своєї коханої дружини…
Потім вони лежали й сміялися, здивовано дивлячись одне на одного.
— Ну ти просто вогонь, як раніше, одразу видно — начальство, — жартувала Таня.
— Це ти винна, ти така приваблива, що неможливо було стриматися, — обіймав її Костя й не хотів відпускати…
Поліна, дізнавшись, що у батьків скоро з’явиться маленька дитина, а у неї — молодший братик, була дуже здивована:
— Ну ви й даєте, обійшли нас з Єгором на повороті, випередили! Не очікувала такого від вас, мамо, тату!
А батьки щасливо посміхаються:
— Нам нікуди тягнути, це вам можна почекати, а ми, як то кажуть, ледь встигли вскочити в останній вагон, адже братик буде на дев’ятнадцять років молодший за тебе!
Але, мабуть, найбільше тихо радів, дивлячись на своїх рідних, Андрій Іванович.
Як приємно, коли можна допомогти дітям і онукам, від цього навіть хочеться жити далі!
