Дочок Ніни Федорівни засуджував весь будинок. Сусіди шепотілися:
— Рідна мати хвора, а вони наче чужі. Майже не доглядають, не допомагають… Забули про матір. А адже Нінка їх сама виростила. Усе на собі тягнула. Ось так і народжуй… У старості навіть склянку води не принесуть.
— Старша заглядає…
— Ага, і завжди з таким виглядом, ніби прийшла відбувати термін…
Ніна Федорівна знала, про що пліткують сусіди, адже сама їм і скаржилася. Вона жила на першому поверсі. Влітку тримала вікна відкритими цілий день і слухала балачки та плітки. Іноді її губи викривлялися в тонкій, ледь помітній посмішці. Жінці подобалося, що дочок засуджують, а її жаліють. Бо, слухаючи ці плітки, їй здавалося, що вона все робить правильно.
Насправді дочки про неї не забували. Старша, Олена, заглядала кілька разів на тиждень. Її з чоловіком квартира знаходилася неподалік. Приносила продукти, швидко мила підлогу, посуд і йшла, посилаючись на термінові справи.
Середня, Катя, дзвонила вечорами, але в гості приходила рідко. Виправдовувалася роботою та дітьми. Наймолодша, Марина, жила на іншому кінці міста й з’являлася раз на місяць, оплачувала комунальні послуги та приносила ліки.
Ніна Федорівна часто їм дзвонила. Вона завжди знала, як зробити так, щоб дочки відчули провину за те, що рідко до неї заходять і дзвонять.
— Ну… нічого. Я сама впораюся. Якщо що — попрошу сусідку. Сусіди мені ніколи не відмовляють. Розуміють, що я практично одна. Допомогти нікому, а у вас своє особисте життя… Коли вам думати про стару матір… — дорікала вона дочкам.
Не те щоб вона не могла встати й зварити собі суп або вимити підлогу. Могла. Але думала: «Навіщо?» Нехай дочки бачать, що без них вона г.не. Нехай бігають, дзвонять, відчувають, що повинні.
Вона могла б покликати їх, обійняти, сказати, що сумує. Але гордість душила. Страх теж. Ніна Федорівна думала, що якщо дочки зрозуміють, що вона справляється без них, перестануть приходити зовсім. Вони вже давно перестали її слухатися. Кожна жила своїм життям, і Ніна Федорівна відчувала, що втрачає владу над ними…
Тож вона брехала їм про своє здоров’я й чекала, коли її знову відвідають. Найбільше Ніні Федорівні хотілося, щоб усі три доньки приходили одночасно. Сиділи з нею, спілкувалися. Як було раніше… Адже вони, втомлені від незліченних прохань, дедалі рідше дзвонили їй.
Одного разу Ніна Федорівна ввечері подзвонила кожній по черзі й, важко зітхаючи в слухавку, почала брехати, що їй дуже погано. Дочки відклали всі справи й приїхали до неї наступного дня.
Першою прийшла Олена, і, переконавшись, що з мамою все гаразд, вирішила дочекатися сестер. Катя та Марина приїхали трохи пізніше. Вони допомогли навести лад, а потім сиділи на кухні, кожна занурена у власні думки.
— Я вже не знаю, — першою заговорила Олена, — Вчора, коли мама дзвонила, у неї був такий голос… Не знаю, як пояснити, але я злякалася. Я приходжу, а вона в новій сукні, з зачіскою, стоїть на кухні, пісні співає. Млинці смажить.
Марина, наймолодша, скривилася:
— Може, їй справді стало краще? Млинці, до речі, смачні.
— Краще? — пирхнула Катя. — А вчора вона мені дзвонила й плакала: «Сил немає». Я сьогодні взяла відгул на роботі, приїхала. А вона першим ділом почала дорікати мені за те, що я не взяла онучок із собою.
— Мені здається, — тихо сказала Марина, — вона… ну… може, спеціально? Щоб ми відчували провину, що рідко її відвідуємо. Або їй справді погано, адже вона зараз лежить.
Олена кивнула:
— Але що ми можемо зробити? Особисто я не можу більше щоразу мчати за першим дзвінком. Я й так тут буваю частіше за вас. А в мене робота, сім’я, своє життя.
— Ти натякаєш, що ми рідко буваємо? У мене взагалі-то теж своє життя, а ти живеш поруч. І проблеми зі здоров’ям у неї є. Я купую ліки й знаю. Але не все так серйозно, як вона розповідає по телефону, — обурилася Марина.
— Вона грає на жалості, і ми всі на це ведемося, а вона цим і живе.
— Я думаю, що вона просто боїться залишитися сама, — зітхнула Катя. — І я її розумію… Але ж ми не можемо жити у неї по черзі, як вона того хоче.
Олена вийняла ложку з чашки й, дивлячись на сестер, сказала:
— То що ж? Приймаємо якесь рішення? Чи продовжуємо бігати, поки самі не зляжемо? Або це знову чергова розмова ні про що.
Марина стиснула губи. Катя опустила погляд. Олена відкинулася на спинку стільця. Кожна думала, як провчити матір.
Двері до кухні були прикриті. Ніна Федорівна чула кожне їхнє слово.
«Навмисно… грає на жалості… живе цим…» — слова дочок звучали образливо.
Адже вона справді боялася залишитися сама. Навіть сильніше, ніж пом.рти. Коли телефон мовчав і ніхто не дзвонив, її серце стискалося від самотності. Але визнати це? Сказати їм прямо? Ні. Вони не зрозуміють. Скажуть:
«Мамо, влаштуй собі життя. Познайомся з кимось, ходи на гуртки, подружися з сусідками». А вона не хотіла «влаштовувати життя». Вона хотіла, щоб дочки були поруч. Хотіла, щоб вона й досі була центром їхнього світу, як у дитинстві.
Ніна Федорівна розлютилася: «Не хочете — не приходьте. Я проживу, а вас совість з’їсть». І, набравши побільше повітря, вона голосно закашлялася, спеціально так, щоб на кухні почули.
Марина першою підняла очі:
— Чуєте? Знову починається.
Катя стиснула долоні на колінах:
— Може, все-таки зайти? Раптом їй справді погано.
Олена скривилася, але встала.
— Давай я. Раз вже приїхали.
Вона пройшла коридором і привідкрила двері. Мати лежала на дивані з закритими очима.
— Мамо? — тихо запитала Олена.
— Все нормально, — хрипло відповіла та, ледь повертаючи голову. — Не хвилюйтеся. Просто кашель. Старість чи проблеми з легенями… Мені зовсім погано. Вранці було добре, а зараз ось…
Ніна Федорівна уважно дивилася на дочку. Намагалася вгадати, чи спрацювала й ця маніпуляція.
— Ми на кухні, — сказала Олена. — Якщо що, поклич. Ми ще посидимо.
Вона повернулася до сестер.
— Ну? — запитала Марина.
— Жива, — коротко відповіла Олена й сіла за стіл. — І в повному порядку. Все як завжди.
— Ми так з розуму зійдемо.
— Може, й справді час щось вирішувати. Мама прикидається, і це вже очевидно.
Олена довго мовчала, а потім запропонувала:
— Давайте перестанемо реагувати. Вона зрозуміє, що немає сенсу прикидатися, і, можливо, перестане маніпулювати?
Катя з Мариною переглянулися й кивнули, погоджуючись.
Коли дочки поїхали, Ніна Федорівна теж думала над тим, як їх провчити. Якщо вони вирішили не реагувати на її дзвінки та прохання, то логічно було б перестати дзвонити їм взагалі і, відповідно, не відповідати на їхні дзвінки. Вони злякаються, приїдуть і зрештою зрозуміють, що так з матір’ю поводитися не можна.
Але планам Ніни Федорівни не судилося здійснитися. Вже через три дні їй справді стало зле. Вона чекала на сусідку, щоб вкотре поскаржитися на те, що про неї всі забули, коли раптом у неї сильно забилося серце і стало важко дихати. У паніці вона схопила телефон і набрала номер своєї старшої дочки.
— Олена… — її голос тремтів, — Мені погано… Голова крутиться, в очах темніє, серце… Ти можеш приїхати?
На тому кінці пролунала пауза. Олена відповіла, не приховуючи втоми:
— Мамо, ти нещодавно говорила те саме. Я вже кидала все й бігла до тебе, а ти була на кухні, млинці пекла. Може, тобі просто нудно?
— Ні… не так… — прошепотіла Ніна Федорівна, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині. — Олена, мені справді погано. Я не брешу…
— Тоді виклич «Швидку», а не відволікай мене, — сухо відповіла дочка. — Я не можу знову все кидати.
Олена скасувала виклик. Ніна Федорівна впустила телефон. Ноги її перестали слухатися. У очах потемніло, і вона впала на підлогу, вдарившись плечем. Подумала: « Ось і догралася».
У цей момент у двері тихо постукали.
— Ніна Федорівна? — обережно запитала сусідка з квартири навпроти, Зінаїда. — Ви вдома? Можна зайти?
Відповіді не було. Тоді сусідка обережно відчинила двері й увійшла. На кухні вона побачила Ніну Федорівну.
— Ой, Ніно! — вигукнула Зінаїда.
Сусідка дістала телефон і набрала номер екстреної служби.
Через деякий час приїхала «Швидка». Медики швидко оцінили стан Ніни Федорівни. Сказали, що потрібна госпіталізація. Зінаїда намагалася додзвонитися до дочок Ніни. Але Олена навіть не взяла трубку. Марина, почувши про матір, не приховуючи роздратування, відповіла:
— Мама вже не знає, що ще придумати? Вирішила сусідів залучити… — І кинула трубку.
Лише одна Катя якось з недовірою запитала:
– У якій вона лікарні?
А почувши відповідь, вирішила зателефонувати до лікарні лише ввечері, думаючи, що це чергова вистава. Однак новина сусідки виявилася правдою.
— Стан вашої матері — середньої тяжкості, є проблеми з серцевим ритмом і тиском. Ми тримаємо її під наглядом. Можете приїхати, але потрапити у відділення вже не зможете, лише передати речі.
Катя приїхала першою. У реєстратурі вона віддала пакет із халатом і капцями, поцікавилася станом здоров’я.
— Спостерігаємо. Якщо стан погіршиться, вам повідомлять.
Катя кивнула, вийшла на вулицю й зателефонувала Марині. Та вже під’їжджала.
Через п’ятнадцять хвилин приїхала й Олена. Усі троє зустрілися біля входу в лікарню.
— По телефону сказали, що стан середньої тяжкості, — тихо промовила Катя. — Я боюся. А якби… якби Зінаїда не заглянула?
Олена зітхнула:
— Ми всі винні. Кожного разу сердилися, коли мама дзвонила, і тепер… Тепер я навіть не знаю, як до неї підійти потім, якщо… — Вона запнулася, не стала продовжувати.
А Марина розплакалася.
— Я скинула дзвінок. Зінаїда сказала, що мамі погано, а я… відповіла щось грубе й просто скинула.
— Що тепер? Ми навіть у відділення зараз не можемо потрапити. Залишається тільки чекати дзвінка від лікарів.
Олена подивилася на вікна лікарні.
— Якби я знала, що все насправді так, я б приїхала… — сказала вона. — А тепер… тепер навіть в очі їй не подивитися. Краще б вона й далі брехала про здоров’я, нічого, ми б потерпіли… А тепер, хто знає…
Вони замовкли. Кожна з них подумала про те, що якщо з матір’ю трапиться щось непоправне, вже не виправдаєшся ні зайнятістю, ні образами. Та й раптом усі ці накопичені образи й претензії до матері стали якимись неважливими, незначними,
дріб’язковими. Усім трьом сестрам хотілося бачити матір живою й здоровою.
***
Минуло кілька днів. Ніна Федорівна лежала в палаті біля вікна. Спочатку вона думала лише про те, що доньки приїдуть, що злякаються, що зрозуміють, як вона їм потрібна. Вона навіть раділа цьому, хоча й лежала в напівмаренні.
Але дні минали, і власна радість здалася їй абсурдною. Спочатку прийшов страх. Вона слухала, як вночі кашляють інші хворі, як медсестра, проходячи повз, тихо переговорюється з лікарем: «Треба повідомити родичам». Їй стало по-справжньому страшно, що одного разу вони скажуть це про неї, і все.
А потім прийшли інші думки. Про те, як вона поводилася, ніби її діти їй зобов’язані. Як брехала й прикидалася. Але її доньки, якими б упертими вони не були, все одно були поруч, коли це було потрібно.
Вона заплющила очі. У голові крутилися слова Олени, сказані під час їхньої останньої розмови: «Я не можу знову все кидати». Тоді вони врізалися, наче ніж, налякали, але тепер вона зрозуміла, що її Олена просто втомилася. Усі втомилися. Від вимог, маніпуляцій і від прикидання…
Ніні Федорівні раптом стало соромно. Думка, що все може закінчитися не виставою, більше не здавалася віддаленою.
Ось вона зараз лежить тут, у лікарні, і її хвороба — це вже не брехня, не вигадка, а реальність. І вперше Ніна Федорівна спіймала себе на бажанні, щоб дочки приїжджали не тому, що «повинні», а тому, що самі захочуть.
А ще головне, щоб у них усе було добре. Ніна Федорівна вкотре замислилася над тим, як поводилася, а потім розплакалася. Її власні маніпуляції здалися їй огидними.
Дочки, Катя та Олена, завітали до неї в лікарню, коли Ніна вже й не сподівалася їх побачити.
— Привіт, мамо, — тихо сказала Олена, ставлячи пакет із фруктами та водою на тумбочку. — Як ти?
Ніна Федорівна повільно повернула голову. Побачивши дочок, вона відчула дивні почуття. Не радість, як раніше, від того, що її прийшли пожаліти, не бажання поскаржитися чи дорікнути, а щось м’яке, ледь відчутне.
— Краще, — голос звучав слабкіше, ніж хотілося Ніні. — Лікарі сказали, що все буде гаразд.
Катя сіла поруч.
— Ми з Оленою та Мариною… — вона запнулася. — Ми не відразу зрозуміли, що це серйозно. Думали… знову. Ти пробач. І що відразу не приїхали провідати. Нам не дозволяли тебе турбувати. Та й зараз не час для відвідувань, тож ми не надовго.
Ніна Федорівна кивнула.
— Знаю. І розумію. Сама в цьому винна.
Катя підняла очі, здивовано подивилася на матір. Та вперше за довгий час говорила спокійно, без удаваної образи.
— Я… — Ніна Федорівна на мить замовкла, підбираючи слова. — Я багато думала. Може, мені вже досить з вас мотузку плести. Ви не зобов’язані кидати все, щойно я кашляну. Не хочу так… Краще розкажіть, як у вас справи.
Катя з Оленою переглянулися.
— Марина приїде завтра, — посміхнулася Олена, — у мене… все як завжди: робота, справи, проєкти.
Катя, поправивши рукави, теж відповіла:
— А я теж у справах. Думаю, роботу змінити… Але все добре, не хвилюйся.
Ніна Федорівна подивилася на них і ледь посміхнулася. Їй було приємно їх бачити й чути. Їй спало на думку, що треба просто бути для них матір’ю. І ця думка раптом принесла їй спокій.
