Андрій сидів у залі суду, нервово постукуючи пальцями по столу. Вперше за довгий час він хвилювався.
Поруч, на відстані витягнутої руки, сиділа Ірина. Пряма постава, холодний погляд. Така знайома – і така чужа.
Суддя зачитував формальності, але він чув тільки стукіт власного серця.
— Все ясно? — голос судді вивів його з заціпеніння.
Ірина кивнула:
— Так.
Вона навіть не удостоїла його поглядом, повністю занурена в папери перед собою.
Андрій ковтнув. Щось всередині неприємно стиснулося, наростаючи дивним, липким неспокоєм.
— Можна… перед підписанням сказати кілька слів?
Суддя втомлено подивився на нього, але все ж кивнув.
Він повернувся до дружини.
— Іро, ти хоч трохи… хоч краплину шкодуєш?
Вона глибоко вдихнула, але в її погляді не було ні жалю, ні болю.
— Ні.
Тільки впевненість.
І це було найболючіше.
Андрій думав, що буде інакше.
Що вона хоч трохи сумнівається, що у неї затремтить рука, коли вона візьме ручку. Але Ірина була спокійна. Вона немов уже давно поховала цей шлюб і прийшла сюди просто поставити крапку.
— Так просто? — він сам не зрозумів, чому запитав це вголос.
Вона подивилася на нього з легким здивуванням.
— А що має бути складним?
Суддя відкашлявся:
— Панове, якщо у вас немає заперечень, підписуйте папери.
Андрій стиснув губи.
Заперечень? Звичайно, у нього були заперечення. Тільки ось який сенс?
Скільки разів він думав про розлучення як про формальність? Просто підписати і розійтися. Без зайвого галасу, без непотрібних емоцій.
Але тепер, коли цей момент настав, всередині щось стискалося.
— А якщо я не підпишу? – раптом вирвалося у нього.
Суддя роздратовано підняв брову.
Ірина тихо розсміялася.
— Тоді призначать ще одне засідання. Але, Андрію, ти ж все розумієш. Питання вже вирішене.
Вона взяла ручку і, не здригнувшись, поставила свій підпис.
Ось так.
Все скінчено.
Андрій відчув, як по спині пробіг холодок.
Він мав відчути полегшення. Адже він сам цього хотів.
Але чомусь в голові крутилося одне слово.
Пізно.
***
Двадцять років шлюбу. Двадцять років звичок, рутини, тихих вечорів перед телевізором.
Поруч з Іриною Андрій завжди відчував себе спокійно. Надійно. Вона знала, де його шкарпетки, пам’ятала, що він п’є каву без цукру, зустрічала з роботи гарячою вечерею.
Але в якийсь момент йому стало нудно.
Марина з’явилася раптово – легка, свіжа, захоплена кожним його словом. З нею він знову відчував себе молодим, впевненим.
А Ірина…
Вона не дивувалася його жартам. Не дивилася з захопленням. Не питала про його дні зі щирим інтересом.
Одного разу за вечерею він кинув, не дивлячись:
— Ти зовсім перестала за собою стежити, Іро.
Вона підняла голову від тарілки.
— Що?
— Ну… ти раніше так не ходила в старих футболках. Не знаю… жінки повинні залишатися загадкою, чи що.
Вона повільно поклала виделку на тарілку.
— Андрію, ти справді думаєш, що знайдеш когось краще за мене?
Він посміхнувся.
— Краще? Ні. Але молодше — так.
Її губи здригнулися, але Ірина не опустила очей.
— Я тебе зрозуміла.
З Мариною все почалося стрімко. Ці зустрічі в кафе, сміх, її дзвінкі «Андрію, ти такий розумний!», її легкість…
Він насолоджувався. Вперше за багато років відчував себе не просто людиною, а чоловіком.
Але легкість — це не тільки про емоції, а й про життя в цілому.
— Ти можеш приготувати щось на вечерю? — запитав він одного разу.
Марина здивовано підняла брови:
— А я що, твоя дружина?
Він засміявся, вирішивши, що це жарт.
— Ну… ти ж у мене така господарська.
Вона кліпнула віями.
— Андрію, я не для цього живу. Давай краще в ресторан?
Йому стало незатишно.
Марина не хотіла бути його затишком. Вона хотіла веселощів.
— Андрію, давай в Європу махнемо? — запропонувала вона одного разу.
— Марино, у мене робота.
Вона закотила очі.
— Ти нудний.
І раптом він зрозумів, що чув це раніше. Від когось іншого.
Коли він вкотре прийшов додому і виявив, що вдома немає ні Марини, ні вечері, ні навіть її речей, він вперше замислився: а що, якщо Ірина була права?
Але Ірина…
Ірина йшла вперед, не озираючись.
***
Андрій крутив у руках ручку, розглядаючи документи перед собою.
Розлучення. Остаточна крапка.
Всю дорогу до суду він переконував себе, що це формальність. Що Ірина в глибині душі ще не відпустила його.
Вона ж не може ось так просто викреслити двадцять років шлюбу, правда?
Він підвів погляд на неї. Спокійна, впевнена, з ідеальною поставою. В її очах не було ні болю, ні злості. Тільки терпляче очікування.
— Як у тебе справи? — запитав він, немов між іншим, перекладаючи папку з документами.
Вона злегка підняла брову.
— Все добре.
Він ковтнув.
— Ти… з кимось?
Вона посміхнулася — спокійно, впевнено.
— А яка різниця?
І раптом йому стало страшно.
Він завжди думав, що у неї не вийде без нього. Що вона ще пошкодує, одумається. Повернеться.
Але перед ним сиділа не покинута дружина, не нещасна жінка.
А та, хто відпустила минуле.
— Ірино… Може, не будемо поспішати? — він відклав ручку, намагаючись говорити м’якше. — Ми стільки років разом, ти ж не можеш просто так все викреслити.
Вона трохи нахилила голову набік, розглядаючи його, немов намагаючись зрозуміти, чи не жартує він.
— Я вже викреслила, Андрію. Це ти тільки зараз зрозумів.
Він стиснув губи, відкинувся на спинку стільця.
— Підпишу — і що далі? Ти просто підеш?
— Я вже пішла.
Його серце стиснулося.
— А якщо я не хочу?
Вона подивилася на нього довгим поглядом, спокійним, майже співчутливим.
— А якщо мені все одно?
І тоді він зрозумів — він програв.
Йому здавалося, що він контролює цю гру. Що він той, хто йде, а Ірина — та, хто залишається чекати.
Але тепер він бачив, як все було насправді.
Вона вже давно не чекала.
***
Андрій підписав.
На цьому все.
Ручка вислизнула з пальців і покотилася по столу, але він навіть не спробував її зловити.
Суддя щось говорив, секретар простягав документи, але Андрій вже нічого не чув. Він дивився на Ірину.
Вона акуратно склала свої папери в папку, поправила пасмо волосся. Ні зітхання, ні коливання в рухах.
Ніби цей момент не мав для неї жодного значення.
У коридорі суду він вийшов слідом за нею.
— Іро…
Вона не зупинилася.
— Ірина, зачекай.
Вона повернула голову, але не зупинилася.
— Що?
— Може, хоча б… повечеряємо як друзі?
Вона раптом розсміялася. Тихо, коротко, без злості.
— Андрію, ти справді думаєш, що я хочу бути твоєю подругою?
Він не знайшов, що відповісти. Вона знову повернулася до виходу. Вона більше не була його дружиною.
Він подивився на її фігуру ,що віддалялася і вперше за довгий час зрозумів, що життя не зупинилося.
Спеціально для сайту Stories
