За тиждень до Різдва зі мною сталася неприємна ситуація. Я працюю прибиральницею у торговому центрі, але мої діти про це не знають.
Якось за миттям підлоги мене застав син. Він подивився на мене здивовано і пройшов повз, ніби ми не знайомі. Це мене образило, я зрозуміла, що Андрій мене соромиться.
Справа в тому, що близько 10 років тому син із дочкою прийшли до мене та попросили допомоги. Вони мають спільний бізнес, який переживав непрості часи. Я на той момент жила сама в заміському будинку. Діти попросили, щоб я продала будинок, купила собі квартиру в місті, а решту грошей позичила їм.
Недовго думаючи, я погодилася. Мені подобалося жити у місті, але зовсім скоро я зрозуміла, що моєї пенсії мені просто не вистачає. З’явилися онуки, яких хотілося радувати подарунками, та й загалом рівень життя тут зовсім інший.
Я ніколи не просила нічого у своїх дітей. Знаю, що в них і так турбот багато. Тож і вирішила влаштуватися на роботу прибиральницею. Їм не сказала, щоби не переживали за мене. І ось тепер ця ситуація із сином…
Я хотіла поговорити з ним, зателефонувала йому. Спочатку він не брав слухавку, а потім на бігу випалив:
«Мам, немає часу, потім наберу».
Тоді я зателефонувала до своєї дочки. Але Анюта теж не захотіла говорити зі мною:
«Щось термінове? Вибач, я зайнята, давай пізніше поговоримо».
Зовсім зневірившись, я розповіла про все своїй сусідці Марічці. Ми потоваришували з нею, коли я почала жити в новій квартирі.
«Не знаю що мені робити. Зазвичай ми відзначаємо Різдво у родинному колі. Я приїжджаю або до Андрія, або до Ганни. А цього разу вони просто ігнорують мене. Невже їм настільки соромно, що їхня мати стала прибиральницею?» — витираючи сльози, спитала я.
Марічка обійняла мене і відповіла:
«Людо, тобі вже 65 років. Ти не повинна звітувати перед ними, вони теж дорослі люди. Все налагодиться, ось побачиш!»
Але краще не ставало. Я перестала дзвонити дітям, та й вони все одно не хотіли говорити зі мною. Остаточно змирившись з долею, я уявляла, як справлятиму Різдво на самоті.
А 6 січня рано вранці в мої двері постукали. З писком та вереском у квартиру забігли мої онуки, за ними зайшла моя дочка з чоловіком. Онуки почали мене обіймати та побігли до ялинки відкривати свої подарунки.
«Мам, а ми до тебе Різдво приїхали святкувати!» – Сказала Анюта, поцілувавши мене в щоку.
Останнім у квартиру зайшов мій син. Він обійняв мене і вибачився:
«Я був неправий, пробач мені, мам. І це стосується не лише тієї ситуації у торговому центрі. Ми з Анею зациклилися на собі та своїх сім’ях, загрузли в роботі, зовсім забувши про тебе».
Я хотіла зупинити промову Андрія, але він продовжував:
«Ти врятувала нас з Анею, продала свій улюблений будинок, а ми навіть гроші тобі не віддали! Це жахливо. Надалі ми допомагатимемо тобі, а ти навіть не надумай відмовлятися, а то я ображусь!»
Звичайно, мені було приємно почути таке. І після Різдва наші стосунки справді почали налагоджуватись. Хоч я й відмовлялася, але діти повернули мені гроші за будинок. Я вирішила їх відкласти і продовжила працювати в торговому центрі: дуже вже мені подобалося бути ближче до людей.
Після сімейної різдвяної вечері Андрій ще раз заговорив зі мною:
«Мені шкода, що я раніше не подумав про це. Дякую Марії Іванівні, яка розплющила мені на всі очі».
Виявилося, що сусідка дзвонила і до сина, і доньки. Дуже вже вона за мене переживала і присоромила їх. Інші б, напевно, скандал вчинили, а мої зрозуміли, що неправі. Здається, у моєму житті настав новий радісний період!
