Люда вже кілька вечорів поспіль складала список. Вона сиділа за кухонним столом в окулярах, ворушила губами, викреслювала й знову додавала.
Василь влаштувався навпроти з чашкою чаю, намагаючись не шуміти: знав, що краще не лізти їй під руку. Лише поглядав на годинник — старий, зі подряпиною на склі. Батько пройшов з ними аж до Берліна і перед відхідом засвіти віддав їх Василю, а Люда завжди казала: бережи для онука.
— Отже, Василю, — сказала нарешті дружина й простягнула йому аркуші зі шкільного зошита. — Читай вголос, щоб я чула, що ти зрозумів.
Василь надів свої окуляри й почав читати:
– Люді — осінні чоботи, коричневі, тридцять восьмий розмір. Мамі — пуховий шарф, сірий, не білий. Кості, наймолодшому, — шкільну форму на зріст сто шістдесят… Люда, та він же за літо виросте!
– Бери на розмір більше. Далі.
– Сестрі двоюрідній на іменини подарунок… – Василь підвів очі. – Це якій ще сестрі?
– Моїй, з районного центру, ти її на весіллі бачив. Читай, не відволікайся!
Список тягнувся на дві сторінки. Тут були й нитки муліне для тещі, й лампочки, й батарейки для радіоприймача, й кольорова клейонка на стіл. А посередині, підкреслено двічі, стояло: «Оксані білі туфлі на весілля, 37 розмір, не на шпильці».
– Туфлі — це головне, — суворо сказала Люда. – Все інше можеш не знайти, а туфлі знайди. Де хочеш!
– Знайду, Людо, – пообіцяв Василь. – Хоч усе місто обійду.
А в самому низу другої сторінки дрібним почерком Люди було додано: «Василю— сорочку до весілля. Білу. Не скупися».
Василь хмикнув. Собі він нічого не купував уже багато років. Якось ніяк не виходило, та й шкода було. Сорочка в нього була одна пристойна, ще з їхнього весілля, і та на животі не сходилася, а комір давно тиснув.
Василь працював трактористом у колгоспі. До обласного міста він їздив рідко, лише коли його відправляли по запчастини. Ось і зараз голова колгоспу виписав йому відрядження: забрати на базі двигуни. «А якщо залишиться час — прогуляйся по магазинах», — сказав він на прощання.
А Люда сіла за список. Весілля у доньки, Оксани, було призначене на кінець червня, а в сільському магазині білих туфель ніколи не було.
Увечері перед від’їздом Оксана зайшла до батька в сарай, де він змащував чоботи.
— Тату, — сказала вона, перебираючи косу. — Тільки не мучся там через туфлі. Мама веліла, а я тобі скажу: не знайдеш — і не треба. Я взую мамині святкові. Вони мені трохи великі, тож я покладу вату в шкарпетки.
— У маминих, — пробурмотів Василь. — Мамині туфлі були на її весіллі, з тих пір лежать у шафі. У тебе своє весілля, донечко. Повинні бути свої туфлі.
– Тату, вони ж будуть дорогі. А у нас з Дімою й так кожна копійка на рахунку.
– Не думай про гроші, – сказав Василь. – Це батьківська справа. Іди спати.
Оксана поцілувала його в щоку й побігла. А Василь сидів над чобітьми й думав: «Одна дочка, одне весілля. Будуть їй туфлі».
До міста Василь приїхав вранці. На базі обіцяли мотори лише завтра ввечері, тож у нього був вільний цілий день. Він розгорнув список Люди й пішов до центрального універмагу.
Всередині було як на вокзалі. Людей – не проштовхнутися. Василь відразу зрозумів, що без боротьби тут нічого не взяти.
— Де тут пухові хустки? — запитав він у першої-ліпшої продавчині.
— Другий поверх, у кінці, — відповіла вона, не дивлячись. — Там якраз зранку привезли, біжи, чоловіче, поки є!
Василь побіг. Хустки знайшлися, сірі й білі, а черга за ними тягнулася через весь поверх. Василь став у чергу й простояв понад годину.
Попереду нього стояла жвава старенька в береті. Весь час, поки вони стояли, вона розповідала Василю, як її зять не вміє забити цвях.
— А ти, милий, для кого стараєшся? — запитала вона нарешті.
— Для тещі, — зізнався Василь.
Старенька ахнула й похитала головою.
— Для тещі! Цілу годину в черзі! Та моєму зятю таке й на думку не спало б. Ти — золота людина. Одружений, мабуть, давно?
– Давно. Дружина дала список, – Василь показав їй аркуші. – Ось, ще майже все треба шукати.
Старенька заглянула в список і прочитала вголос, проводячи пальцем:
– «Василю – сорочку на весілля. Білу. Не скупися». Ось тобі й дружина, знає тебе!
Люди навколо засміялися, і Василь разом з ними.
Коли настала його черга, сірих залишилося зовсім небагато.
– Мені сіру, – сказав він і почав шукати гроші. – Для тещі. Сіру, не білу, дружина наказала.
– Бери, поки дають, – посміхнулася продавчиня. – Дружина у тебе, мабуть, сувора.
– Сувора, – погодився Василь. – У мене дружина – генерал, а я при ній рядовий.
Він вийшов із універмагу задоволений, із покупкою під пахвою, і викреслив хустку зі списку. Потім була шкільна форма: знайшлася в «Дитячому світі», але на зріст лише сто сімдесят.
Василь подумав, почухав потилицю й взяв: виросте. Потім клейонка, лампочки, нитки. До обіду половина покупок була позаду.
З чобітьми вийшло гірше. Коричневих тридцять восьмого розміру ніде не було.
— Дівчино, а де коричневі? — запитав Василь продавчиню у взуттєвому відділі.
— Коричневі, ще в березні закінчилися. Беріть чорні, поки є. Чорні до всього пасують.
– Дружина веліла коричневі.
– А у чому ваша дружина ходить? У якому пальті?
– У сірому, – згадав Василь.
– Ось бачите. До сірого краще чорні, – впевнено заявила вона. – Так і скажіть дружині: продавчиня веліла. Ми, жінки, одна одну зрозуміємо.
Василь довго стояв над чобітьми й думав, чи посварить його Люда, чи ні. Вирішив, що ні. Взяв чорні.
А ось білих туфель не було. Ні в центральному універмазі, ні в «Обуві», ні в маленькому магазині біля вокзалу. Скрізь продавчині лише розводили руками.
— Білі туфлі? У травні? — здивувалася одна, літня, у синьому халаті. — Чоловіче, ви що, з Місяця впали? Те, що в квітні завезли, випускниці заздалегідь і розібрали. З тих пір не бачили.
— Мені для доньки на весілля, — сказав Василь. — Дуже потрібно. Може, десь є? Може, на складі?
Продавчиня подивилася на нього, на його пом’ятий піджак і на список у руці. Зітхнула й тихо, щоб інші не чули, сказала:
– Спитайте на ринку. Біля входу, де квіти. Там стоїть одна жінка. Тільки дорого, попереджаю.
Біля ринку справді стояла жінка в плащі з величезною сумкою. Василь підійшов і спитав про туфлі. Вона оглянула його з голови до ніг.
– Є білі. Тридцять сьомий розмір, на каблучці. Імпортні. – Вона привідкрила сумку, зсунула кришку з коробки. Василь заглянув і побачив їх. Білі, лакові, з маленьким бантиком. Саме такі, які Люда вказала у списку.
– Скільки? – запитав Василь.
Тітка назвала ціну. Василь присвиснув: у магазині за ці гроші дали б три пари.
– Та ви що, громадянко! Це ж грабіж. Знизьте хоч трохи, дочка виходить заміж, вона у нас єдина.
– Не хочеш — не бери, чоловіче, — знизала плечима тітка. – Мені нікуди поспішати. Їх у мене все одно хтось купить.
Василь відійшов і перерахував гроші. Після всіх покупок у нього залишалося на туфлі за магазинною ціною та на сорочку. А на ці, з рук, у нього й половини не було.
Він постояв, подумав. Люда наказала: головне — туфлі. Оксана чекає, дочка одна, виходить заміж раз у житті. А сорочка… Сорочку можна й стару одягнути. Живіт втягнути.
На руці ще залишався батьків годинник. Шкода було його, аж до болю шкода. Але донька була дорожча. Василь повернувся до тітки.
— Ось усе, що є, тільки на автобус залишив, — сказав він і виклав гроші. — Не вистачає. Можу ще ось це.
І зняв з руки батьків годинник.
Тітка покрутила його, приклала до вуха, прислухалася, як цокає.
— Гаразд, — сказала вона. — Йде добре. Давай.
— Бережіть його, — попросив Василь. — Ще батько носив.
— А мені що до того? — хмикнула тітка й засунула годинник у кишеню.
Василь взяв коробку з туфлями й пішов, не озираючись. На душі було й легко, й тужливо. Без годинника рука здавалася чужою, і Василь весь час з звички поглядав на порожнє зап’ястя.
Двигуни з бази відправили на колгоспній машині, а Василь приїхав слідом, автобусом, із повною сумкою. Люда зустрічала його біля хвіртки.
— Ну, показуй, мисливець, — сказала вона, забираючи в нього сумку. — Все знайшов чи половину?
— Майже все, Люда. Ходімо в хату, покажу. Ноги гудуть, ніби я не в місто, а на сінокос їздив.
На столі він розклав усе, що купив. Хустка для тещі — сіра, як і просили. Форма для Кості, розмір сто сімдесят. Клейонка, нитки, лампочки, ложки для сестри на іменини. Чоботи…
— Чорні, — сказала Люда.
— Коричневих не було, Людо. Ніде.
— Гаразд. Чорні теж підійдуть.
А коли Василь відкрив коробку з туфлями, Оксана завищала на всю хату. Схопила їх, одразу ж взула й пройшлася по кімнаті, стукаючи каблучками.
— Тату! Де ти їх знайшов? Це ж як у журналі! Мамо, дивися!
Василь сидів задоволений, наче кіт на сонці. «Ось і добре, — думав він. — Не дарма оббігав усе місто». Люда дивилася на доньку й посміхалася, а потім перевела погляд на чоловіка.
Від дружини нічого не сховати: її погляд зупинився на його порожньому зап’ясті.
— Василю. А де годинник?
Василь відкрив рота й знову закрив. Йому стало соромно, наче хлопчику, якого спіймали з чужими яблуками. Брехати дружині він за все життя так і не навчився.
— Віддав, Людо, — сказав він. — Тітці біля ринку, де квіти. За туфлі. Грошей не вистачало, а як же без туфель?
Люда сіла на табуретку. Її губи затремтіли.
– Батьківський? – тихо запитала вона. – Василю, що ти наробив? Я ж його для онука берегла… А ти — за туфлі?
– Людо, але ж донька…
– А сорочку собі купив? – раптом запитала вона.
– Яку сорочку? Грошей не було.
Люда закрила обличчя руками й заплакала. Їй стало шкода чоловіка: все життя він так, усе для інших, а собі нічого. А Оксана завмерла у нових туфлях і більше не стукала каблуками. Їй стало соромно, що вона раділа.
– Тату, – тихо сказала вона. – Навіщо ж ти?.. Я б і в маминих пішла.
– Не пішла б, – буркнув Василь. – Одна дочка, одне весілля. Носи на здоров’я, і вся розмова.
Наступного дня Оксана з самого ранку почала збиратися до міста.
– Я до подруги, тату, за сукнею, – сказала вона вже з порога. – Мама відпустила. До вечора повернуся, не чекай.
Вона повернулася пізно ввечері, втомлена, запилена, і відразу пішла до себе. Люда з нею про щось шепотілася за дверима, а Василю нічого не сказали.
Весілля влаштували наприкінці червня, у дворі. Столи поставили під яблунями, прийшла половина села. Василь одягнув свою стару сорочку, яку Люда напередодні випрасувала так, що комір стояв стовпчиком. Він втягнув живіт і так тримав.
– Василю, ти хоч верхній ґудзик застебни, – прошепотіла йому Люда. – Гості дивляться, а ти як з сінокосу.
— Верхній не застібається, Людо, — тихо відповів Василь. — Я його з нашого весілля не застібав. Так і піду, який є.
Перш ніж провести доньку до столу, Василь підійшов до неї на ґанку. Оксана була в білій сукні й у тих самих туфлях з бантиком.
– Тату, дай руку, – сказала вона.
Василь простягнув руку. Оксана розтиснула долоню, а там лежав годинник. Вона застебнула ремінець батькові на зап’ясті.
Василь дивився й не вірив. Тикає! Той самий, батьківський, зі подряпиною на склі.
– Ти де… – почав він.
– Цілий день біля ринку стежила за тією тіткою, – засміялася Оксана. – Знайшла. Викупила. Ми з Дімою відкладали на сервіз, мама доклала своїх грошей. Будемо без сервізу, зате годинник дідуся дістанеться твоєму онукові.
Василю стало і радісно, і соромно: донька заради нього віддала свої заощадження.
І тут у нього защеміло в очах. Він обійняв доньку, прямо у фаті, і довго не відпускав.
— Давай наречену! — закричали гості з двору.
– Зачекайте, – сказав Василь й витер очі. – Зараз виведу.
Він взяв Оксану під руку й повів сходами. Собі Василь в місті так нічого й не купив. Зате тепер зрозумів, як його вдома люблять, а це дорожче за будь-яку новинку.
