Мені 39 років, у мене все є… або було, або здавалося, що є. На вигляд, як це часто буває, у мене все в “шоколаді”, мені часто заздрили багато в чому: гарний чоловік, своя квартира, зразкова дитина, затишок… Пристойна сім’я, одним словом.
Подруги є, але такої близькості й відкритості, як у юності, коли довіряєш потаємне, немає. Чоловіка розлюбила через три роки після весілля, коли він зрадив мені з місцевою “швидкою допомогою”. Спочатку пробачила, потім був другий раз – його запросили в сауну друзі і він не зміг утриматися.
Але ж було кохання, тому й читала його, як відкриту книгу, відчувала будь-яку зміну в ньому. Я пробачила, але не забула, перестала поважати, а потім і любов випарувалася. Він же, відчувши, що розміреному життю прийшов кінець, став шовковий, на скільки дозволяє його виховання.
Я після зради раптом раптово побачила всі його недоліки, стала ловити себе на думці, що жити з ним мені обтяжливо. Але за інерцією жила, працювала, ростила сина. Чоловік же навпаки став більше любити мене, я б навіть сказала – з фанатизмом, що помічали оточуючі і захоплювалися, як же мені пощастило.
Мене ж це все дратувало. Просила його про розлучення, говорила, що повітря мені не вистачає поруч із ним, душить мене він своєю непотрібною любов’ю, а він дивився на мене щенячим поглядом і просто чекав, коли мій монолог закінчиться і я заспокоюся.
Говорив іноді, що я просто втомилася, це нерви тощо. До того ж моя мама не розуміла, з чого я раптом вирішила залишити сина без батька. Я й сама часом замислювалася, а дійсно, чого це я з жиру бішуся? І продовжувала своє існування.
Залишаючись наодинці із собою, розуміла, що поводжуся малодушно, просто боюся втратити те, що маю. Іноді мріяла, що, можливо, сам піде, коли вкотре зрозуміє, що неприємний мені. У моєму серці він більше не жив.
Своєю холодністю я його повністю придушила, перетворила на підкаблучника, який ловить кожне моє слово, у домі все вирішувала я. Мені це не подобалося, до речі, а його, мабуть, влаштовувало, раз терпів.
Хочу сказати, що я дійшла до такого душевного стану, за якого вже що воля, що неволя – все одно. Так минуло багато років. Я працювала, він теж, але грошей стало не вистачати.
Я завжди вважала, що соромно бути жадібною і вимагати від чоловіка – хочу багато грошей, але все ж таки натякала, що треба змінити роботу, пропонувала йому вивчитися на професію більш оплачувану, але він лише обіцяв.
Син підріс, я пішла з роботи на не дуже престижну, але більш оплачувану. Треба сказати, що звичкам своїм чоловік не зраджував ніколи: любив із друзями проводити час, лазню, пиво, щоденні походи до своїх батьків і не відмовляв собі ні в чому.
Якщо я висловлювала невдоволення щодо якогось із цих заходів, він міг годинами вмовляти мене, аби тільки я відпустила, а мені вже було все одно. До сина холодний досі. Мені запропонували на старій роботі місце, більш-менш оплачуване, з умовою навчання за рахунок підприємства.
Я погодилася – це був мій щасливий квиток, так, принаймні, я думала. Може, так і є, не знаю. На сесії потрібно було їхати в інше місто. Моя рідня допомагала матеріально. Там я закрутила роман. Закохалася, він був молодший за мене.
Докори сумління ледь не звели мене з розуму, але як часто трапляється, все скінчилося, залишивши в моєму серці рану. Була і пристрасть, і почуття з надривом, і нескінченні нічні смски, дзвінки на дві години… Він одружений, зізнався дружині, там драма, я не була готова зламати комусь життя.
Його дружина не дзвонила, не погрожувала, не поливала брудом. Вона просто страждала, любила його, і я не дозволила собі вторгнутися в її світ. Я пам’ятаю його, він у моєму серці, але в минулому. Я не сказала чоловікові нічого з жалю до нього ж. І знову в нас сім’я, ідилія.
Я закінчила навчання, змінився начальник на роботі, прийшов молодий хлопець. Не знаю досі як таке могло статися, але ми стали коханцями, ніхто не знає, у нас конспірація. Звичайно, це сталося не відразу: він залицявся до мене два роки, проводжав, ми з ним часто розмовляли на життєві теми.
Він поводився коректно, потім нам стало разом до того комфортно, що, здавалося, він – моя споріднена душа. Я спочатку облягала всі його спроби стати ближче, ніж друзі, але він був дуже терплячим і наполегливим, а я жила з ненависним чоловіком, який не відпускав мене зі свого життя.
Я не любила свого коханця, він мене теж, можливо, не кохає. Тільки що це за почуття в нього до мене, я не можу визначити. Можливо, пристрасть, але це тривало три роки, а сьогодні я поставила чергову крапку. Чергову, але сподіваюся, остаточну.
Були й інші “крапки” в наших дивних стосунках, ставила їх я, тому що згорала від сорому і страху, що хтось на роботі дізнається. Але один раз, найпершу крапку поставив він, я тоді навіть подумала, що закохуюся в цього хлопчика, забула про вік, а він надумав одружитися.
Сказав телефоном, страшнувато, мабуть, було віч-на-віч таке говорити. Ось тоді я й відчула і приниження, і біль, і сором, і вік. Лаяла себе останніми словами, мовляв, знала ж, що так буде, а він щодня на роботі. Бачити його не могла, плакала ночами, серце зупинялося.
Ні, не від любові, від приниження й образи, а ще від злості на себе, що таке зробила в житті своєму. Тільки син утримував мене на цій Землі, тільки він. Але я пережила, хоч і не сподівалася вже, думала, таке неможливо забути і жити далі, і радіти життю. Пережила.
І тільки я заспокоїлася, як він згадав минуле. Став умовляти зустрітися, поговорити, як раніше, суто дружнє спілкування. На роботі для мене тепер було якесь поле битви. Я ж не малолітка, щоб на ці ж граблі наступати, але і він здаватися не збирався. Викликав до себе в кабінет.
І вмовляв, і погрожував, і обіцяв підвищення. Намагався показати свою владу, мстився за “нерозуміння”. Давав стільки роботи, що я, не встигаючи все зробити, затримувалася, але я не здалася вже з принципу і якоїсь помсти, і ще сміялася про себе і тріумфувала.
Повинна сказати, що на роботі в колективі я ворогів не маю, з почуттям гумору теж у мене все гаразд, часто збираємося всім колективом, любимо веселитися й жартувати, всілякі чаювання та корпоративи влаштовувати. У колективі я не тільки на хорошому рахунку, а й у хороших стосунках з усіма.
Тому, якби я теж почала мститися, всі б були на моєму боці, вже я б постаралася, про що йому і натякнула. Він здався, я перемогла. Минуло півроку, ми відзначали всім відділом професійне свято, було весело, всі розслабилися, і я в тому числі. І все закрутилося знову.
Майже після кожного разу я шкодувала про це, ставила “крапку”, але ми вже стільки пережили з ним, ми один одного знали як самих себе. Робота знову ж таки, тісний контакт, звичка, постійно відчуваєш його запах, дотик ненароком розбурхує і збиває подих.
Але буквально вчора ми домовилися, що все – так не можна більше, це якась мана. Він попросив мене змінити парфуми і зачіску, щоб не нагадували йому про минуле. Я погодилася. Я зможу, а він – не знаю. Чоловік мій зараз в іншому місті, з моїми родичами відкрили свій бізнес.
Для цього я продала квартиру і переїхала до мами. Не хочу переїжджати до чоловіка і не хочу залишатися на своїй роботі. Син скоро закінчить школу і тоді треба щось вирішувати. Я заплуталася, до сорока років втратила орієнтир у житті.
