– Мам, що то за шум?
– Це сусід дверима грюкнув, сонце, не зважай. Зосередься і пиши.
А потім «сусід грюкнув дверима» ще не раз і я замислилась чи ще не варто йти у підвал. Син виводив літери у прописі, старався, вони у нього все рівніші. Моє золотко, моя гордість.
Бойові дії до нас підбираються все ближче. Чоловік каже, що може вирішить і відвезе нас звідси подалі. Я б не хотіли, більше за все я боюсь загубитись посеред війни. Ми тут всі разом і це заспокоює. Але він правий і якщо вирішить, то будемо їхати. Я слухаюсь свого чоловіка.
24 лютого він вже подався до тероборони, але зброю досі не отримав, як і жодних завдань. Спочатку волонтерив на власний розсуд, а зараз підприємство відновило роботу і він там щодня, без вихідних і понаднормово. Як покличуть в тероборону, то робота буде не на часі, він зібрався боронити нас і рідне місто від ворога.
Щодня я засинаю і не можу забрати від нього рук, тримаюся, ніби хочу постійно бути впевненою, що він ще тут. Він цілує мене у маківку і засинає, щойно торкнеться головою подушки. Ми перетягнули диван в нашу спальню і синочок спить поруч, мені страшно було б навіть розійтись по різних кімнатах.
Бої йдуть у сусідніх містах, а до нас іноді «прилітає». Часто виє повітряна тривога, яку з зачиненими вікнами можна і не почути. Я бачу повідомлення про неї у додатку, але ми не спускаємось у сховище. Ми просто живемо вдома.
– Мам, а чому раніше ти спокійною була, а тато частіше вдома. Чому сусід ніколи раніше так не грюкав нічим?
– Хто знає, сонце…
– Мам, я ж не дурний. Я знаю, що стріляють. Кажи мені, будьласочка, правду.
І тепер я ридаю. І не знаю, що говорити. Що скоро ми поїдемо у невідомість? Що далеко не всі мої рідні зараз в безпеці? Що мені страшно лишитися з ним вдвох бозна де? Що там дійсно стріляють, що тут небезпечно?
Дивлюсь в його очі і кажу:
– Скоро прийде тато і ми поговоримо усі втрьох. Скажемо тобі всю правду, мій дорослий, розумний хлопчик.
Може я і дурна, але так тримаюсь за надію, що може й не треба буде нам їхати. Що скоро все буде добре. Тільки б мені це не коштувало занадто дорого, тільки б нічого не сталося з нами, бо то буде з моєї провини.
