Марія Петрівна намилуватися не могла на онука, Славка. Ось уже справді подарунок долі. І на матір зовсім не схожий, що особливо приємно. Дочка, Іра, завжди розчаровувала Марію Петрівну. Непоказна, блякла, погляду зачепитися нема за що – вся в покійного батька.
Інфаркт підкосив тата Ірини, коли дівчинці був лише рік. Скільки було витрачено сил і коштів, щоб перетворити це непорозуміння нехай не на красуню, але хоч би на симпатичну дівчину. Все без толку: і макіяж, і зачіски, і вбрання йшли Іринці як корові сідло.
— Ірино, ну ти ж зовсім не намагаєшся. Негарних жінок не буває. Майже будь-яку можна перетворити з гидкого каченя на лебедя, було б бажання! Головне – впевненість у собі, доглянутість та гордо піднята голова. А ти примудряєшся навіть у розкішній сукні і з прекрасною зачіскою виглядатиме, як побитий собака! – обурювалася Марія Петрівна.
Ірина ще більше сутулилась і опускала очі. Здавалося, вона хоче взагалі зникнути, стати невидимою. Зрештою, Марія Петрівна здалася – не вийде з дочки нічого путнього. Немає в ній материнської аристократичності. Шкода тільки, що на таку непоказну дівчину ніхто й не гляне.
Так і просидить біля мами аж до старості. Але іноді життя робить сюрпризи. Коли Ірина закінчувала інститут, раптово сталося неймовірне – у неї з’явився чоловік. Та не аби який, а красень Володька із сусіднього будинку. Що його привабило у непоказній затюканій Ірині, невідомо.
Може, переситився примхливими красунями, а може просто нових відчуттів захотів. Роман був очікувано недовгим. Ірина вийшла з нього з розбитим серцем та дитиною рід серцем. Володька життям колишньої подруги не цікавився, а невдовзі взагалі переїхав.
Марія Петрівна, дізнавшись про «цікаве становище» доньки, не кричала, не лаялася, не била посуд. Не годиться такій жінці, як вона, опускатися до рівня ринкових торгівок. Вона лише гидливо подивилася на дочку зверху вниз і повідомила, вказавши на живіт Ірини:
— Ніколи я цього не прийму! Допомоги теж від мене не чекай. Я не збираюся потурати розбещеності, – після чого пішла до своєї кімнати, залишивши доньку тихенько ридати на самоті.
Усю вагітність на Іру мовчазно тиснула мати. Марія Петрівна не опускалася до скандалів. Вона мовчки зводила дочку. Зневажливий погляд, стиснуті в ниточку губи, сухий тон. Іра весь час почувала себе винною, брудною та непотрібною, але терпіла. Вона звикла терпіти.
Тільки до кінця терміну, коли Марія Петрівна, схоже, змирилася з неминучим, стосунки стали якщо не добрими, то хоча б стерпними. А коли на світ з’явився Славко, бабуся остаточно зняла маску Снігової Королеви. Ні, не до дочки — до онука.
Хлопчик народився таким блакитнооким янголятком, що суворе серце Марії Петрівни здригнулося, а в голові промайнула думка: «На Ірку зовсім не схожий. І слава Богу!». Чим старшим ставав хлопчик, тим більше опікувалася ним бабуся. У Славка має бути все найкраще, тому дочка повинна ворушитися.
Іра на той час доросла до головного бухгалтера фірми з дуже непоганою зарплатою. Може, їй не вистачало впевненості в собі, але це з лишком компенсувалося знаннями та старанністю. Марія Петрівна вважала, що цього замало.
— Ірино, тобі вечорами та вихідними все одно робити нічого. Особистого життя немає, ти навіть гідного хобі не знайшла. Подумай, будь ласка, може варто взяти підробіток? Я читала, бухгалтери часто ведуть не одну компанію і отримують за це хороші гроші, які нам були б у нагоді, – Марія Петрівна не просила – наказувала.
Тільки той, хто не знав матір Ірини, міг вважати цей монолог проханням. Іра маму знала… Тому вела бухгалтерію ще двох невеликих фірм. Роки минали. Славко вступив до інституту на платне відділення. Ірина працювала без вихідних.
Час у жінки тепер залишався лише на нетривалий сон, дедалі частіше кололо в грудях. Натомість Славко дозволяв собі все, що забажає. Ще більше речей, розваг, подружок. Саме подружок: стосунки завжди коротенькі та легкі, як життя метеликів.
До чогось серйозного Славик не був готовий. Ні, він був не проти, щоб кохали його, але дівчата вимагали від Славка почуттів у відповідь. Йому це зовсім не подобалось. Щоправда, кілька разів Славку здавалося, що він закохався.
Навіть готовий був запросити обраницю додому, познайомити з бабусею. Саме з Марією Петрівною, а не з матір’ю. Мама була ганьбою – вічно замучена, з темними колами під безбарвними очима, одягнена в якийсь безглуздий одяг. Скільки разів він намагався пояснити, що не можна так розпускатися.
— Ти знаєш, що давним-давно винайшли косметику?! Мені навіть друзів запрошувати додому незручно, адже їх доведеться знайомити з тобою! А мені соромно, що моя мати так себе запустила! – Славко був безжальний.
Спочатку Ірина щось пояснювала синові. Часу не вистачає, роботи багато. А одяг… вона ж так тільки вдома ходить. В офіс, як належить – костюм, туфлі. Але він не слухав її виправдання, впевнений у своїй правоті. Тепер Іра мовчки приймала претензії сина. Іноді безголосно плакала.
Серце все частіше нило, Ірина пригощала його валідолом. Коли Славко закінчував інститут, у його житті трапилася цікава та своєчасна зустріч. Якось біля парадного до нього підійшов високий представницький чоловік середнього віку.
– В’ячеслав? – поцікавився незнайомець.
– Так, а хто ви? – Славко роздивлявся співрозмовника.
Про таких говорять «виглядає дорого». Добре одягнений, впевнений, солідний, блакитноокий. Чоловік не став крутитись і розігрувати мелодраму. Відповів спокійно:
— Мене звуть Володимир. І, як я розумію, ти мій син, – Славко дивився з цікавістю, тоді чоловік продовжив.
— Можливо, трохи запізно, але я вирішив познайомитись з тобою. Ти не проти?
Славко був за! Він прикинув приблизну вартість одягу нового з батьків, оцінив машину, що стояла за його спиною. О… він безперечно не проти. Добре, коли доленосні зустрічі відбуваються вчасно. Навчання майже закінчене – кілька місяців, і треба буде подумати про роботу. Можливо, татко з цим допоможе. Тому хлопець простяг руку і сказав:
— Ну що ж, тату, будемо знайомі!
Коли Слава розповів удома про зустріч із батьком, то реакція бабусі була очікуваною.
— З’явився… краще пізно, аніж ніколи! Кажеш, виглядає добре, машина дорога? Розвернувся Володька, виріс. Що ж, сподіватимемося, допоможе з роботою рідному синові. Інших дітей, напевно, не має, раз про тебе згадав.
Ірина ж сиділа бліда, смикала нервово краєчок скатертини, потім запитала:
— А як він упізнав Славка, чому чекав на нього? Звідки йому відомо, що ми досі тут живемо, а не переїхали кудись? – Вона підвела очі на матір.
Марія Петрівна ні на мить не зніяковіла.
– Я йому розповіла. І фото Слави на його прохання надіслала, – бабуся була сама спокійна.
— Та не дивись ти на мене, як на ворога народу. Людина захотіла побачити рідного сина. Не можна все життя ображатися. До того ж він розповів, що зараз у нього бізнес. Отже, Славку такий батько може бути корисним.
Ірина встала з-за столу. Дуже бліда, але рішуча. Славко ніколи не бачив у очах матері такої впевненості. Щоправда, вистачило Ірини ненадовго – вона встигла злим напівшепотом вимовити:
— Ніколи я не пробачу… – після чого притиснула руку до правої половини грудей і повільно осіла на підлогу.
Швидка майже встигла. Іра пішла у засвіти вже у машині. Втім, ця гірка подія ніяк не вплинула на відносини Славка з новопридбаним батьком. Інших дітей у Володимира справді не було. “Часу не знайшов у щільному графіку”, – жартівливо повідомив він синові.
Володимир узяв Славка на роботу у свою фірму. Звісно ж, на хорошу посаду. Допоміг із першим внеском по іпотеці, адже не може молодий мужик жити з бабусею! У них з’явилися спільні інтереси та розваги. Славко, переїхавши до своєї квартири, все рідше відвідував Марію Петрівну.
Вона не ображалася, виправдовуючи онука у своїх очах. Працює хлопець, може, й особисте життя з’явилося… чого йому зі мною сидіти. Все розуміла, але сумувала за улюбленим онуком. Не було на кого витрачати час і любов. Друзів вона не нажила, причиною був характер, родичів, крім онука, не залишилося.
Ішов час. Марія Петрівна старіла. Цей факт навів Славка на цікаву, як йому здавалося, думку. Бабуся живе одна, їй, напевно, вже важко займатися побутом, до того ж, самотньо в порожній квартирі… Потрібно запропонувати бабусі переїхати в пансіонат для людей похилого віку. Там і компанія знайдеться, і догляд забезпечать. Так і приголомшив у чоло:
— Тобі час у будинок для людей похилого віку, – заявив Славко, а щодо квартири, то можна здавати чи продати. Район хороший, квартира простора, дорога.
Марія Петрівна навіть не знайшла одразу, що відповісти. Не чекала від онука такого віроломства, але потім взяла себе до рук.
— То ти позбавитися мене вирішив? У притулок здати? Не чекала від тебе… Тільки нічого в тебе не вийде. Добровільно я хату не покину, а насильно здати ти мене за законом не маєш права, – Марія Петрівна говорила зневажливо.
Потрібно поставити онука, що зарвалася, на місце. Славко спершу здивувався: бабуся щось має проти? Вона ж завжди йшла назустріч, виконувала усі його бажання.
— Я тоді перестану відвідати тебе! Сидітимеш одна, і тільки телевізор складе тобі компанію! – шантаж пролунав по-дитячому.
Бабуся недобре посміхнулася.
– Твоє право! А моє право заповідати квартиру державі після смерті. Тож я б на твоєму місці подумала, – Марія Петрівна суворо глянула на онука.
Славко зрозумів, що бабусю йому не переграти. Принаймні поки що. Тому вибачився, пробурмотів, що думав лише про її благо і, звичайно, не збирався кидати бабусю на самоті. Ляпнув з гаряча. Марія Петрівна вибачення прийняла, хоч і не надто повірила в них, але ж не ображатися вічно на єдиного онука.
Так вони й живуть із того часу. Славко зрідка відвідує бабусю, щоб не втратити квартиру. Марія Петрівна розуміє, що онук приділяє їй увагу лише з корисливих цілей, але жене геть таку думку. Навіть залізний аристократці страшно залишитися в повній самоті.
