– Ніна! Ніна! Ніна! — раз у раз кричала бабуся.
– Бабусю, чого ти кричиш? — не витримала я. — Мама ж не вміє літати.
– Я вже десять хвилин її кличу, а вона не підходить, — бабуся ображено стиснула губи.
– Раз не підходить, значить або в душі, або на плиті щось горить. Як тільки зможе — підійде. А що тобі потрібно?
– Мені через п’ятнадцять хвилин ліки пити, а їх треба приймати тільки після їжі… — вона зробила наголос на слові «тільки».
– Тоді давай я принесу тобі поїсти, — запропонувала я.
– Ти не знаєш, що треба, — сердито буркнула бабуся і знову закричала: — Ніна! Ніна! Ну Ніна!
– О Господи, — пробурмотіла я собі під ніс, щоправда, так, щоб вона не почула.
Півтора року тому, коли у бабусі різко погіршилося здоров’я, її забрали до нас. Я тоді рвалася переїхати в її однокімнатну квартиру, але батьки не дозволили:
– Ось вийдеш заміж, буде вам із чоловіком окрема квартира, а поки що ще зарано жити самостійно.
А потім мама додала:
– Та й без тебе тут не обійтися, ми ж з татом до вечора на роботі, а ти після лекцій уже о другій вдома.
А характер у бабусі до старості став просто нестерпним. Нескінченні примхи плюс харчування — строго за розкладом. Втлумачила собі в голову, що снідати вона має о шостій ранку.
Ось мамі й доводиться ставити будильник на пів на шосту, щоб приготувати вівсяну кашу (залити окропом на три хвилини, потім долити молока — обов’язково тривалого зберігання в картонному пакеті з фольгою зсередини, одну чайну ложечку цукру, 10 грамів вершкового масла).
До каші — чашка зеленого чаю і три зварених перепелиних яйця. Аристократичний сніданок на підносі несуть бабусі. І, поки «пані» їсть, її треба розважати приємною бесідою. Причому бажано, щоб у розмові брала участь не тільки мама, а й я, тому мені ранній підйом теж забезпечений.
Вона мене дратує. Іноді так сильно, що хочеться вити. Дратує все: як їсть, як дивиться свої дурні серіали, як хропе і стогне (вічно щось болить — то спина, то суглоби, то серце) ночами. Уже кілька разів спадала приходила думка: добре б вийти заміж за кого завгодно і втекти в її однокімнатну квартиру.
Сьогодні бабуся мене остаточно доконала — почала вчити, з ким із подруг дружити, а з ким ні. У результаті я на неї накричала. Так розлютилася на те, що вона втручається в моє особисте життя, що навіть
наговорила гидоти, що накопичилися в серці.
А потім втекла з дому, гучно грюкнувши дверима. Довго блукала вулицями — чекала, поки гнів перестане вирувати всередині. Блукала куди очі дивляться і прийшла (не навмисно — ноги самі привели) до старого скверу, де щодня гуляла, коли була маленькою. Звісно, не сама — з бабусею.
Ось на цій самій лавочці вона зазвичай годувала мене другим сніданком — булочкою з корицею та полуницею, яку приносила з дому в баночці.
А ще бабуся катала мене на гойдалці й грала зі мною в м’яч. Вона й тоді, чотирнадцять років тому, була огрядною, їй було важко нахилятися за м’ячем, але все одно грала й нахилялася.
А одного разу, коли ми поверталися зі скверу додому, я побачила на протилежному боці вулиці маленьке цуценя. Вирвала руку з бабусиної і побігла — хотілося роздивитися цуценя ближче.
Навіть зараз не можу зрозуміти, як шістдесятивосьмирічна жінка, яка важила понад сто кілограмів, змогла наздогнати п’ятирічну бешкетницю. Проте наздогнала — за мить до того, як я опинилася б на проїжджій частині, і зупинила, міцно схопивши за руку.
А потім сіла прямо на бордюр. Її груди й живіт здіймалися, по скронях стікав піт, а по щоках — сльози. Плакала вона тоді, але лаяти мене не стала.
І ще згадалося, як бабуся, забираючи мене до себе на вихідні або коли в садочку був карантин, читала перед сном казку. І співала різні пісні…
Від спогадів стиснуло горло, в носі защеміло, захотілося плакати. Бабусю, рідненька, яка ж я дурепа! Ми всі відгородилися від тебе. Хто навушниками, хто роботою, а тобі від нас так мало потрібно. Не перепелиних яєць і навіть не уваги — просто любові. Ми забуваємо про це, ось ти й намагаєшся випросити хоч крихти. Так, як вмієш…
Повернувшись додому, я плюнула на всі справи і сіла дивитися з бабусею серіал. Навіть задавала питання по ходу сюжету, на які вона охоче відповідала. Потім докладно розповіла їй про останнє побачення зі своїм хлопцем, і бабуся дала мені кілька мудрих порад.
А коли вона почала вкладатися спати, я присіла поруч на підлогу і притулилася щокою до її зморшкуватої, вкритої старечими коричневими плямами руки.
Бабуся не запитала, навіщо я це роблю або що на мене раптом найшло. Тільки посміхнулася і тихо прошепотіла:
– Дякую!
Тієї ночі вона жодного разу не застогнала!
Виявляється, найкращий у світі знеболюючий засіб — це любов…
Після тієї ночі я вже не могла дивитися на бабусю так, як раніше. Не скажу, що вона раптом перестала бурчати. Ні. Вранці вона знову покликала:
— Ніна! Ніна!
А я зайшла до кімнати першою й усміхнулася:
— Бабусю, мама ще спить. Давай сьогодні я зроблю тобі кашу.
Вона підозріло примружилася:
— Ти ж масла не так покладеш.
— Покладу рівно десять грамів. Я вже навчилася.
Бабуся мовчки дивилася на мене, а потім раптом сказала:
— Чай не забудь. Зелений. Не той, що в пакетиках.
— Знаю, пані, — пожартувала я.
Вона фиркнула, але в куточках губ з’явилася усмішка.
Мама прокинулася пізніше й завмерла на порозі кухні. Я стояла біля плити, бабусин піднос був майже готовий: каша, чай, яйця, серветка збоку. Мама дивилася так, ніби не вірила власним очам.
— Доню… ти чого так рано?
Я знизала плечима:
— Просто захотіла.
Мама нічого не сказала. Тільки підійшла й обійняла мене ззаду. Міцно. Так, як обіймають не за допомогу, а за те, що в серці щось стало на місце.
А бабуся з кімнати знову гукнула:
— Ніно! Там що, каша вже охолола?
Ми з мамою перезирнулися й засміялися.
З того дня щось змінилося. Не в бабусі — у мені.
Я почала помічати, що за її різкими словами часто ховається страх. Страх стати непотрібною. Страх, що її терплять, а не люблять. Страх, що колись вона покличе — і ніхто не прийде.
І я приходила.
Іноді просто сиділа поруч. Іноді слухала її старі історії, які раніше здавалися мені нудними. А тепер у них оживали молодість, любов, втрати, сміх, перша зарплата, дідусеві жарти й маленька я — з булочкою в руці.
Одного вечора бабуся раптом сказала:
— Я знаю, що вам зі мною важко.
Я підняла на неї очі.
— Бабусю…
— Знаю, — повторила вона тихо. — Я іноді сама себе не терплю. Просто коли все болить, дуже страшно залишатися самій у тиші.
Я сіла біля неї й взяла її за руку.
— Ти не сама.
Бабуся довго мовчала. А потім прошепотіла:
— От бачиш… мені цього й треба було почути.
І тоді я зрозуміла: старість не робить людину злою. Вона просто забирає сили просити любов красиво.
А ми, молоді, часто чекаємо, що нас любитимуть ніжно, правильно, без примх і докорів. Але любов іноді приходить у вигляді крику з кімнати: “— Ніна! Ніна!”
І треба встигнути відповісти, поки є кому кликати.
