Моя подруга із п’ятирічним сином живе з мамою. Вона не мати одиначка, просто її матері не подобається зять, і вона не дозволяє їм жити в неї.
Чоловік подруги розлучений, старший за неї на 8 років, має дочку від першого шлюбу. Саме цим мати і дорікає подрузі, але сама винна в тому, що дочка пізно вийшла заміж.
Усі претенденти матір не влаштовували, а коли не стало їхнього батько, то подруга у всьому слухалася маму. Коли я обурювалася і радила з’їхати, влаштувати своє життя, вона казала: «Ти що, у мами ж нікого, крім мене, немає, вона мені добра бажає». От і добажається добра.
З чоловіком вони розписалися, винайняли квартиру, але коли народилася дитина, мати запропонувала жити з нею. Сумувала за онуком, допомагала спочатку, потім поставила умову – зять має купити квартиру або з’їхати від них. Я вмовляла подругу піти разом із чоловіком, але їй шкода залишити матір. Тепер страждає, а син росте без батька.
Спочатку вони з чоловіком спілкувалися, він сподівався, що вона передумає та переїде до нього. Він винаймає квартиру. Але подруга наполягала, щоб він попросив її матері пробачення і вона дозволить йому жити з ними.
Я здивувалася б, якби він погодився, та й ненадовго було б це все. Минуло так три роки.
Зараз подруга скаржиться, що чоловік дедалі рідше дзвонить, не кличе до себе, а нещодавно вона дізналася, що він помирився із колишньою дружиною. Там уже доросла дочка і народився онук. А подруга житиме з матір’ю егоїсткою. Я ненавиджу таких матерів.
